завершувати важко.
— Гаразд, помовчимо. Як-не-як, а ніч усе ж таки весільна.
— Аж занадто "весільна". "Весільнішої" й вигадати ніхто не зміг би. До речі, нагадаю тобі, що в ЗАГСі нас не розписували, і навіть священик був неканонічний. З якого боку не глянь, а шлюб наш фіктивний.
— Чого ти домагаєшся? — рвучко підхопився Авгура. — Ні, справді, поясни мені, чого? Адже я пропоную тобі порятунок. Вийдемо з Зони. Підлікуємося. Може, навіть вдасться домовитися, щоб тебе теж переправили до Штатів?
— А дитина?
Авгура, дещо повагавшись.
— Так чи інакше, її доведеться віддати до спеціального притулку. Або ж виховувати, живучи в твоєму селі. Тільки ім'я доведеться дати звичайне, людське.
— Ось бачиш, навіть з іменем таким жити серед людей ця дитина не змогла б. Тому й не хочу повертатися до їхнього світу. З'явитися в ньому з моєю потворою я не можу, розлучитися з нею — теж. А ставати піддослідною — просто не бажаю. Не бажаю я ставати піддослідною! Чому ти не хочеш зрозуміти цього?
— Ну, чому ж обов'язково "піддослідною"?
— До того ж... знаєш, я відчуваю, що... тяжко хвора. І якби не настої Вічної Журби, не її трави. Одначе й на них теж довго не протримаюся. Одного ранку я просто не прокинуся — і все.
— Але ж нас обох обстежать і лікуватимуть. Я дістану для тебе ліки. В Штатах вони є.
— Отож бо й воно, що думками ти вже десь там, за океаном.
— Навпаки, думками я все ще тут. Хоча давно мав би ширяти понад Штатами.
Не бачачи сенсу в продовженні цієї розмови, Марія спускається з пригірка, на якому вони розклали вогнище, і, йдучи понад річкою, незабаром зникає у темряві. Та вже за кілька хвилин вона гукнула:
— Іди сюди! Тут якийсь автобус! У ньому й можна заночувати. О, та він, до того ж, набитий сіном! Правда, зопрілим!
Авгура підводиться, бере рушницю, і, не гасячи вогнища, іде на голос жінки.
.Ранній світанок. Крізь потріскане бокове скло в салон автобуса пробиваються промені сонця.
Першим прокидається Авгура. Він намагається розгледіти обличчя Марії, що, розкинувши руки, лежить поруч, на сіні, далі ніжно гладить її щоку та цнотливо цілує в губи. Але й цього цілунку вистачає, щоб Марія ожила. Ще не прокинувшись, вона інстинктивно тягнеться руками до Авгури.
...Коли пристрасті згасли, Авгура підводить голову і раптом бачить, що у відчинені дверці до його руки, або до сіна, тягнеться мордочка лошати. Владьо теж тягнеться до нього рукою.
— Маріє, до нас гості.
Лоша лячно відскакує. Проте Авгура підводиться, накидає на плечі френч, виходить з автобуса і, щулячись від ранкової прохолоди, знову пробує наблизитися до конячини, що схарапуджено відбігає на край галявини.
— Дивись! — гукає Марія, з'являючись в проймі дверей, на приступці. — Воно ж цілком нормальне! Ні, ти тільки глянь: воно народилося, як усі. Нормальне дитинча!
— "Дитинча"? — механічно перепитує Авгура. — Гм, здається, так, — здивовано погоджується він, почухуючи потилицю, нібито бачить перед собою щось надзвичайне. — Але ти помітила, що відбувається з нами? Як змінюється наше сприйняття світу. Навіть звичайнісіньке, нормальне лоша вже здається нам дивиною.
— Тільки не всього світу сприйняття, а лише Зони.
— Та ні, поступово змінюється ставлення до всього навколишнього світу. Навіть поза Зоною. Нас усе більше дивує сам нормальний хід життя — нормальні люди, нормальні тварини. Якось занадто вже дивно ми почали сприймати цей світ.
— Сприйняття — сприйняттям... Але чому ми не можемо сподіватися, що і в нас. теж буде звичайне, ну, як у всіх інших людей, дитинча?
Владьо насуплено, стурбовано подивився на Марію.
— А що, вже час говорити про нащадка?
— Давно час, — грайливо відповіла Марія, маючи намір знову повернутись до автобуса. — Ні-ні, поки що жодних ознак вагітності не з'являється, але ж.
І тільки тепер Авгура звертає увагу, що салон його оперізує широка чорна смуга, над якою ще можна прочитати напис: "Фірма "Два ангели". Ритуальні послуги". І починає розуміти, що заночували вони, виявляється, в катафалкові.
— Слухай, здається, ми з тобою спали на якійсь валізі! Цікаво, що в ній? — долинає з автобуса голос Марії.
Авгура вривається до салона, розгрібає сіно і переконується, що вони спали на підставці, на якій перевозять труну.
Він вражено дивиться на Марію, але, на її щастя, жінка нічого не розуміє. Зате солдатові пощастило менше. Збагнувши це, він знервовано хіхікнув. Далі — ще й ще раз.
— Нічого собі "шлюбна" ніч! Готовий сюжет для новели. Досі жодній парі молодят, мабуть, не "пощастило" провести її в катафалку, та ще й посеред Чорнобильської зони.
Обхопивши голову руками, він, мов п'яний, вийшов з катафалка, озирнувся на нього і раптом розреготався.
Так, чи то регочучи, чи болісно стогнучи, він і подався до лісової гущавини.
36
Шлях до таємної, "агентурної" квартири СБУ зайняв не більше десяти хвилин. Трішечки попетлявши вулицями, десь між Софіївським та Львівським майданами, Щедренко завів свою "волгу" до якогось старовинного двору і, вимкнувши мотор та погасивши фари, з хвилинку сидів мовчки, то поглядаючи на другий чи третій поверх пяти— поверхового цегляного будинку, то роззираючись навкруги.
"Це він грає на публіку, — запитав себе Ігуда, — чи й справді когось побоюється та з'ясовує, чи за нами не стежать?"
— Ми тут лише вдвох, — проказав Ігуда, побоюючтсь, що зараз капітан тицьне йому в руки ключа, назве номер квартири, і на цьому вони розстануться. — І розмова суто між нами. Можете ви, нарешті, пояснити, що відбувається, в які есбеушно-міліцейські ігрища мені належить з вами гратися?
Щедренко знову майже демонстративно роззирнувся. "Та то ж у нього така професійно-псяча манера: — спробував примиритися з цим Ігуда, — без упину роззиратися та рознюхувати!" Тим часом капітан вийняв ключ запалювання і тільки тоді стиха, але глибокодумно відповів:
— Романтичне у вас запитання, варто б його обмізкувати.
От тільки обмізковувати не квапився. Ще кілька секунд він сидів при відчинених дверцятах машини, потім вийшов, швидко окинув поглядом вулицю, й аж тоді постукав пальцями по боковому склу:
— Пішли, нам на третій поверх. На всіх інших поверхах теж живуть наші працівники, будинок загалом відомчий, чи щось у цьому дусі, але зайвий раз засвічуватися не варто. Між іншим, в холодильнику має дещо бути, принаймні на скромну вечерю з бутербродами і мінералкою вистачить. Добре, що хоч підполковник із нами не подався, на двох ділити легше.
Ігуда одразу ж звернув увагу на подвійні броньовані двері, через які, та з допомогою звичайного і кодового замків, можна було потрапити до під'їзду, і що на всіх трьох поверхах, якими вони піднімалися, квартири розташовувалися лише з однієї сторони сходових майданчиків, тому що протилежні були глухими, тож ні піддивлятися, ні підслуховувати на майданчику було нікому.
Умеблювання в квартирі виявилося досить скромним — за модою і можливостями ще якихось там сімдесятих років, але водночас у ній було все необхідне, щоб забезпечувати автономне існування люди— ни: ванна, душ, кухня з холодильником, телевізор і навіть допотопна радіола.
— Може, це ще й зарано, але відкрию вам один секрет. Бачите ось ці двері, поряд із туалетом? Вони виводять на внутрішні сходи, про існування яких здогадуються навіть не всі жителі цього благословенного богом будинку. Тими сходами, не засвічуючись на загальних сходових майданчиках, можна потрапити на дах, а звідти — на закриту зовнішню драбину, або в підвал, до підземного ходу. Але ні ці двері, ключей від яких ви зараз не матимете, ні ці сходи, вас поки що не цікавитимуть, оскільки... не та ситуація.
— "Не та", кажете?
— Поки що... "не та". — Щедренко володів якимсь рідкісним даром надавати своїм словам особливого змісту й облицьовувати їх дивовижною утаємниченістю. І велося це в нього вже навіть не від професії, а, що називається, від Бога. — За дві години має надійти хтось з обслуговуючого персоналу. Хто саме — не знаю. Ось вам ключі. Де їх залишати в разі вашого вибуття — вам скажуть. Але вибувати звідси без особистого дозволу підполковника Глотова не рекомендую.
— Зрозуміло. Щось схоже на домашній арешт.
— Побійтеся Бога, Ігудо! — зморщився Щедренко. — Про який домашній арешт ідеться? І взагалі позбувайтеся цього дешевого плебейського комплексу арештанта, чи вічно підозрюваного і допитуваного. Раніше це ще якось могло сприйматися, але ж не тепер.
— "Тепер"?
— ...Коли ситуація радикально змінилася. І коли вам це вже просто не личить. Не намагайтеся ловити мене на слові так само, як ловите Глотова. Як би це вам краще пояснити? Виявилося, що вас треба ретельно готувати до тієї основної інформації, якою врешті-решт маєте оволодіти. Ви занадто закомплексовані, совковий пострадянський синдром. І це у вас, у такого могутнього з виду чолов'яги! Зізнаюся, для нас це виявилося неприємною несподіванкою.
— Мені теж здалося, що розчарував вас, особливо підполковника Глотова.
— Ще й як розчарували! В цьому можете не сумніватися.