Що зараз читаєте?
Мені тут теж вбачається підступ, коли згадати наші гостини в Чепурноусів.
– Ой, ми з Хлібом зараз в цілковитому захваті від Григора Тютюнника. Коли немає світла, слухаємо його аудіокниги. В нього незрівнянна проза, справжнє диво. От хто з українських письменників дійсно заслуговував на Нобеля! Я не знаю, хто така Галина Довгозвяга, проте читає вона шедеврально.
– Галина Довгозвяга? Здається, кіноактриса. З повоєнного ще покоління. А чим все-таки подобається вам Тютюнникова проза?
– Особисто мені вона стилем нагадує полотна імпресіоністів. З одного боку, письмо лаконічне, але попри це дуже влучне і образне – наче мазки Клода Моне, з яких складається загальна картина. Слухаєш, і бачиш усе наживо: природу, мізансцени, вчинки, характери. При цьому не те, що ніде зайвого речення немає – жодного слова! За все життя нічого подібного не зустрічала.
Чепурноуси задоволені, це помітно навіть зі сторони. І Юрко притих, слухає Алісу, та я переконаний, що це не надовго. Креманки у всіх, крім нього, вже порожні, ось він зараз доїсть свою пана-коту і зайде на нове коло зі своїм критичним поглядом абсолютно на все навкруг.
Я не помилився в своїх припущеннях.
– Читав і я колись Тютюнника, – облизуючи свою ложечку, починає Махновський. – Пише він майстерно, але про дрібниці, мало кому цікаві.
Аліса, ще не розкусивши Юрка, реагує миттєво.
– Як?! – вона вдягає чи не найчарівнішу свою усмішку. – Ти ж ось зовсім недавно казав, що тобі не подобається белетристика типу "Трьох мушкетерів", а тепер уже й художня проза загалом не підходить. А як тобі Філіп Ко́тлер?
Чепурноуси на, вочевидь, нове для них прізвище автора й вухом не ведуть, я ж душу в собі зародки можливого сміху: клюне Махновський чи ні?
– Хочеш загнати мене на слизьке? – наїжачується Юрко. – До чого тут Котлер? Це щось із ділової літератури, коли не помиляюсь, а вона мені нецікава.
– Що ж тобі цікаво? – вже серйозно допитується Аліса.
– Я люблю математику і фізику. Загалом усю науково-популярну літературу.
– Чому?
– Бо вона предметна, дає справжні знання про реальний світ. З белетристики жодної користі немає.
Аліса заходить з іншого боку.
– Тосю, ти теж так вважаєш?
Тося, котра досі сиділа мовчки й жодним чином не реагувала на Юркові репліки, поблажливо усміхається, наче матуся капризного бешкетника.
– Ні, звісно: акторська освіта не дозволяє. Але, по-перше, кожен має право на свою думку, а по-друге, ми з Юрком таким чином добре один одного доповнюємо. Я двадцять чотири роки знаю його саме таким і саме такий він мені й подобається.
Звісно, Чепурноуси, не знаючи історії стосунків Махновських, страшенно дивуються такому тривалому стажу стосунків молодої пари і якийсь час наша компанія жваво, аж за край, обговорює перипетії долі запорізького подружжя та згодом з волі Юрка усі змушені повернутись до попередньої теми.
– Жодна математична теорема, жоден фізичний закон не мають і не можуть мати різночитань, тоді, як в мистецтві будь-що трактується кому як заманеться. Істина ж існує лише в єдиному вигляді, а що як не істину шукають люди протягом всієї своєї історії? То чого варта белетристика?
П'ять гуманітаріїв проти одного технаря з неповною вищою освітою начебто перевага й тотальна, проте якщо останній засвоїв псевдо-Сократівську звичку вести дискусію запитаннями на запитання, то справитись із ним навряд чи вдасться й десятьом, хоча знудьгована за інтелектуальними вправами Аліса, не допетравши ще Юркової сутності, охоче рветься в бій.
– Точні науки беземоційні – ти згоден? Тільки коротко: так чи ні.
– До чого тут емоції, коли ми говоримо про пізнання світу?
– Ні, ми з'ясовуємо яка користь людям від художньої літератури. Будь ласка, дай відповідь на моє запитання.
– Хіба емоційна оцінка будь-чого може бути об'єктивною?
– Юрасю, дай мені відповідь! – потроху починає нервуватись Аліса.
– Ні, це ти скажи, чи може емоція бути об'єктивною?
– Але ж я перша тебе спитала...
Колись давно Сократ нібито сказав, що в суперечці народжується істина, проте, підозрюю, відтоді цього жодного разу так і не сталось, недаремно ж Декарт насмілився прямо заперечити легендарному філософу, буцімто, насправді ніщо так не приховує істину, як суперечка. Не інакше, як і французу довелося мати справу з тогочасним прототипом Махновського.
– Добре, я відповім за пана Юрія: точні науки беземоційні, – зорієнтувавшись, каже Андрій Остапович до Аліси, вочевидь, бажаючи витягти з глухого кута цю сумнівної якості дискусію. – Цікаво буде послухати Вашу версію користі від художньої літератури.
Хто тут краще від мене знає Алісу? В її розумінні така стороння поміч як мінімум наполовину применшує майбутній тріумф, та оскільки іншого виходу в неї немає, то вона відповідає стомленим безбарвним голосом:
– Банальні речі, давним-давно осмислені й переосмислені. Художня література розвиває в людині уяву, формує емоції, доносить загальнолюдські цінності, закріплює в свідомості принципи моралі.
– Уяву? – Махновський демонструє скептицизм. – Уява не є реальністю. Який від неї сенс?
– Коли ти дивишся кіно, то маєш перед очима готову картинку і звук. Коли читаєш книгу, твій мозок сам будує в уяві картинку й звук на основі тексту.Чим більше та глибше читає людина, тим розвиненіша в неї уява. А уява це основа будь-якої творчості. Все, створене людиною, спершу виникало в чиїйсь уяві, а потім уже було реалізоване нею, тобто, стало реальністю. Всі фізики й математики свої винаходи та відкриття спочатку бачили в уяві.
– Базові емоції закладені в наших генах, – Юрко ніби й не чує аргументів опонентки, – решту на їх основі формує навколишнє середовище. До чого тут якась белетристика?!
– Дійсно, до чого тут белетристика?! – і собі не витримує Аліса. – Белетристика лише частина художньої літератури. Література ж – уся: і наукова, і художня, і нон-фікшн – це, так само, як живопис або музика, предмети культури, з допомогою яких люди забезпечують свій саморозвиток, створюють себе як особистостей.
Пам'ятаючи балачки Аліси з Чепурноусами в них на гостинах, зиркаю на пару і помічаю на їх обличчях добре тамовані, а тому майже не помітні, сліди німого здивування, мовляв, що це: конформізм переселенки чи переосмислення нею реалій?
– Хто книг не читає, – веде далі Аліса, – в того емоції формує соціум і телевізор з інтернетом, хто читає, той будує себе сам – в англійській навіть вираз є "self-made man" – тобто, людина, яка зробила себе сама.
– Та хто цього не знає? – невдоволено відмахується Махновський з таким виразом обличчя, ніби хоче додати: "Ось же я сам перед тобою як зразок селфмейдмена!" і далі гне свою лінію: – Ти ліпше скажи які моральні принципи формує в молоді еротика Винничука чи Сайгонів "Юпак"? – він переможно обводить поглядом усю компанію, мовляв, ну що, як я її, га?
– З Винничукових книг я лише одну читала, мою оцінку її ти вже знаєш, а про "Юпак" навіть не чула. Проте, коли ми говоримо про саморозвиток на базі мистецтва, то насправді це про вибір людиною між добром та злом, які нам і зображує живопис чи література. Читач розуміє, що оце є образ добра, оце – зла, і робить свідомий вибір чию сторону в житті йому зайняти.
– Отже, ти визнала, що вплив белетристики на людину є непередбачуваним. Виходить, що користь її сумнівна, бо навіть якщо тільки один з п'яти завдяки белетристиці обере сторону зла, він цим перекриє ефект добра, чи не так?
Схоже, Махновський з тих людей, для котрих сенс будь-якої дискусії полягає лише в одному: аби його слово виявилось останнім. Тим часом у хаті стає дещо менше світла – знадвору вже насуваються сутінки. Ми сидимо, стомлені Юрковими контраргументами; в програмі гостин ще значиться кава, та оскільки Аліса застрягла в суперечці, я підводжусь, аби увімкнути акумуляторний світильник і зайнятися забезпеченням застільного фінішу, доки ще гості не вирішили самостійно поставити крапку в цьому псевдокультурному заході.
Досадно, що день народження вийшов далеко не таким, як бачився ще зранку. Гадалося, що зібравши докупи ці дві пари, вдасться трохи врізноманітнити для Аліси її монотонну буденність, адже наші гостини в Махновських виявились досить змістовними, в Чепурноусів узагалі були бомбезними, та варто зібрати нас в трикутних і замість подвоєння чи навіть потроєння ефекту, вийшов повний провал мого задуму, бо Юрко, по суті, не давав нікому, крім Аліси, й рота розкрити. Готовий битись об заклад, Чепурноуси жалкують, що прийшли, адже мало не весь час відверто нудьгували, тож, враховуючи ще й різницю між нашими парами у віці, навряд чи наші стосунки матимуть змістовне продовження. Та й з Махновськими, знову ж таки через Юрка, навіть попри спільний наш ютьюбівський стартап, хоч якісь перспективи теж не є очевидними.
Можливо, це теж прояв кризи середнього віку? Бо в двадцять років знайти собі друзів не становить великих проблем, а от коли тобі за сорок... Один, як Сашко Бальбо, дивиться на світ занадто просто, як на тебе, у випадку з Андрієм Остаповичем вікова різниця створює інтереси, які недостатньо перетинаються між собою, аби бути рівноцінно цікавими для обох, а Махновський... Махновський взагалі не моя людина, площини наших з ним інтересів перетинаються по одній вузькій лінії його столярства і моєї, тобто, дідової стельмашні. Прикро...
... Гості розійшлися ще дві години назад. Ми сидимо з Алісою за овальним столом на нашій кухні. В грубці палахкотить вогонь і затишне тепло від неї вже потроху відчувається навіть тут – у найвіддаленішому закутку хати. Все прибрано, помито й розставлено по своїх місцях. Вірші від Тосі на чотирьох сторінках кольорового паперу, перелицьоване пушкінське "У Лукоморья", хай пробачить мені, коли зможе, їх авторка, підуть на розпал грубки, чого не скажеш про подарунки, які вже розпаковані, переглянуті й гідно оцінені: от вони дійсно чудові!
Щойно на пару годин дали світло і ми знову милуємося нашим витвором в стилі Прованс де ля Укр. Тьмяно виблискують вітражі, решітка сушки інтригує своєю таємничістю, фартух на стіні та поверхня стільниці служать гарним тлом для дубового фасаду – і не темного, і не світлого, якраз такого відтінку, котрий добре підкреслює поважний вік дерева, з якого він зроблений: виразно проявлена рустикальна текстура й сліди часу на ньому, всі ці тріщинки й тріщини, врочисто свідчать про стодвадцятилітню історію житла роду зі своїми бідами та радощами, емоціями, секретами й таємницями, а декоративні вставки-блюдця з Петриківським розписом на фільонках дверцят верхнього ярусу красномовно свідчать кожному, що наша кухня саме в стилі Прованс де ля Укр і ніяк інакше.
– Сьогодні я дійсно щаслива, – зізнається мені Аліса.
– Тобто? Виходить, місяць, три, чи пів року назад ти лише вдавала, що щаслива?
– Не чіпляйся, будь ласка, до слів.
"Як це не чіпляйся? Отак завжди: бовкне в своєму стилі, а ти потім розшифровуй, що вона мала на увазі та думай, чи можна довіряти жіночим відчуттям."
– Невже ти досі не розумієш?! Це означає, що сьогодні я найщасливіша за весь час, що ми тут разом.
– Ну, от так і скажи.
– Зануда, – зітхає Аліса.