Одне слово, як би там не було, а Глотову треба дати виговоритися.
— Є пропозиція: вважаймо ось це наше обопільне мовчання, — нарешті знову заговорив підполковник, — точкою відліку принципово нових взаємин: без нагадування один одному, хто ким був у радянські часи; без недовіри, без намагання підловити один одного на якомусь невірно вжитому слові. З такою постановкою питання ви, пане Ігудо, згодні?
— Згоден, — якомога твердіше і рішучіше проказав Роман. — Тепер уже справді. згоден. І був приємно вражений, коли Глотов раптом сказав:
— У такому разі — ось моя рука...
Тієї ж хвильки Щедренко ввімкнув світло. Після секундного замішання, Ігуда і Глотов повільно, і не зовсім упевнено, потисли один одному руки. При цьому Глотов демонстративно пересмикнув верхньою губою і кінчиком носа; потім так само виразисто і демонстративно повів лівим плечем, і без будь-якої награності сказав:
— Розумію, пане Іудо, що не годиться контррозвідникові обзаводитися аж стількома "особливими прикметами поводження". Але до теми наших подальших розмов ніякого відношення це не має. І взагалі, жодних одкровень сьогодні більше не буде. Повернемося до них завтра. Тож тим часом я з вами прощаюся.
Почекавши, поки Глотов, не подаючи руки ні йому, ні Ігуді, вийде з машини, Щедренко негайно ж вимкнув світло і знову вивів свого "воронка" на якусь малолосвітлену і не обтяжену транспортом дорогу.
"Одкровення продовжаться тоді, — зрозумів Ігуда, — коли Глотов повідомить свого патрона про наслідки сьогоднішніх переговорів та поділиться враженнями від спілкування зі мною; від спілкування з тим Ігудою, яким він постає перед світом сьогодні, або може постати після певної обробки. Проте відступати пізно, Ігудо, — сказав він собі. — Або, може, занадто рано. Занадто рано — так краще".
35
А тим часом там, у сценарному бутті.
Іларіон відчиняє двері церкви, і повільно, зболено тримаючись за груди, заходить до неї. Ще за якусь хвильку він стає навколішки перед саморобним вівтарем, хапається за нього руками, але не втримується і падає горілиць.
Розкинувши руки, він лежить посеред церкви, а просто перед ним — прислонена до вівтаря, величезна, незграбно намальована картина, на якій відтворено Ісуса, що стоїть на вершині пагорба, біля підніжжя якого зібрався натовп першохристиян.
— .Ось я, нарешті, й прийшов до тебе, Господи, — молитовно, в напівмаренні, проказує чернець. — І я — теж прийшов. Доніс свої гріхи до кінця шляху земного, та й оце постаю перед тобою, знемічнілий і нікчемний.
"То й з чим прийшов?" — відлунює під склепінням церкви неземний голос Всевишнього.
"З тим, що й будь-який інший грішник. — тяжко, натужно дихає чернець. — Усе життя молився. Здається, нічого більше й не робив у своєму житті, лиш молився. А все одно перед судом твоїм праведним постаю у тяжких гріхах. Не менших, ніж найпослідущий безбожник. Хіба ж це справедливо, га?"
"Гріхи відмолюють за діяння земні, — вчувається йому судний голос Господа. — Ти ж усі діяння свої звів лише до молитов. А це і є найтяжчий із гріхів земних".
"Невже, Господи?! Але ж нас таких, "во Хрістє монашествующіх", по всьому світу сотні тисяч. Чому ж не напоумив? Чому ні в Святому Писанні, ні, взагалі, в жодній церковній книзі?.."
"Книгу життя" мав би читати, іноче, — осудливо, але занадто вже запізніло наставляє його Всевишній. — А ти все по писаному та по писаному... Ох-хо-хо... Зараз ти чого вимолюєш?"
— Спаси і помилуй, Господи, — чернець підводиться на ліктях і нажахано відповзає від іконостаса. — Не карай! Знаю, що не відмучився, не відмолив. Але ж хіба це тільки мій гріх?
У запамороченій свідомості ченцеві являється вже не Всевишній, а Богоматір. І на руках у неї — велетенське немовля-виродок. А хтось, тільки вже не Ісусовим, а мефістофельським голосом гучно, на весь храм, нашіптує:
"Не молитвами, треба було, не молитвами... Чому не звів його з життя? Чому залишив цього Ірода, дитя сатанинське, на земнім шляху? Та спали його! Спали! — піднебесно нашіптує хтось, хто являвся ченцеві в образі, що нагадував Мефістофеля. — Підведись. Принеси. Спали дитя Ірода, разом із цим спаплюженим безбожниками храмом, — й отоді вже справді зійде на землю нашу очищення і благословення".
— А таки зійде? — набожно запитує чернець, підповзаючи до іконостасу і, тримаючись за нього, підводиться на слабкі ноги.
"Та ж зійде, — відлунням видихує хтось, під небесами сутній, на весь храм. — Тільки тоді очиститься й освятиться".
— Тобто, варто спалити іродову потвору в храмі — як Зона, вся земля наша, очиститься від радіаційної чуми?
Й у відповідь — голос Сатани, що маскується під лагідний, Господній:
"Та ж кажу тобі, що очиститься!".
— Чому ж не кажеш це вустами свого учня Христа, спасителя нашого?
"Тому що існують повеління Божі, які Христос мусить відтворювати вустами Сатани. Велика святість приходить за великим гріхом. Іди на хутір. Підведись і йди. Я ще даю тобі таку силу. Принеси і спали. Разом із храмом. Тільки тоді я відступлюся, й Зона освятиться божим благовістом".
Чернець уже спускається з пагорба, на якому стоїть храм, а вслід йому лунає: "Іди і спали!". Він бреде чагарями, а хтось підганяє-на— пучує: "Викради це іродове поріддя, і принеси до храму!.."
— Але ж я не зможу спалити дитя. та ще й разом із храмом! — благаюче каже монах і, спіткнувшись, падає на коліна. — Не зможу, Отче! Змилостився і заступися! Навіщо ж віддаєш мою душу Сатані?
Проте, крізь скаламучену свідомість його, у відповідь долинає:
"Ти тільки викради й принеси. Тільки принеси. А храм... Храм запалає сам по собі, ні з чого. Від тебе тільки й вимагається, що викрасти дитя і принести."
— Але ж гріх який, невідмолимий!..
"Щойно спалиш Іродового виродка, як того ж дня чорна "Зірка Полин", що Чорнобилем спалахнула, — упокориться і згасне. А люди, що постануть на цій землі, молитимуться за тебе, як за спасителя", — вчувається божеволіючому Іларіонові тепер уже голос Христа.
— Це справді ти велиш, Ісусе? — з надією поглядає на небо чернець, тяжко ступаючи по коліна в болоті. — Чи то вустами твоїми знову мовить Сатана? — насилу виборсується з трясовини.
"Слова, може, й сатанинські, але перст — все той же, Божий, — долинає до Іларіона з небес. — Це даровано тільки тобі: спалити іродову потвору разом із храмом, щоб у такий спосіб загасити Зорю Полин".
* * *
Вже почало темніти, коли Авгура, з рушницею за плечима, і Марія виходять на берег лісового озерця і здивовано роззираються.
— Здається, ми остаточно заблудилися, — розважливо мовив солдат, але й це зізнання його Марію теж анітрішки не засмутило. Вона притислася плечем до його грудей й потерлася щокою об його щоку.
— Було б дивно, якби не заблудилися. Занадто часто цілував, замість того, щоб пильнувати дороги.
— А що, хіба шлюбну ніч обов'язково проводити під рідним дахом?
— Не знаю.
— Повинна знати. Віднині ти у нас — тлумач усіх звичаїв та обрядів.
Марія, з романтичним смутком у голосі:
— По-перше, дах той жодному з нас не рідний. А по-друге, вважаєш, що ця ніч у нас буде справді весільною?
— Судячи з усього, вона буде схожою на першу ніч Адама і Єви.
— Хіба що.
Все ще блукаючи, вони вийшла на озерну косу і тепер, бредучи берегом, оглядали покинуту техніку — легкові і вантажні автомобілі, напіврозібраний тракторець, понівечений мотоцикл і погнуті велосипедні рами...
— Ну й куди це ми забрели? — розгублено роззирається Марія. — Щось схоже на міське звалище.
— В будь-якому випадку, нагадує Хіросіму місцевого значення. Десь неподалік — пролягає дорога, або знаходилося якесь підприємство, ось ліквідатори й вирішили перетворити поближнє лісове озерце на могильник радіаційно забрудненої техніки.
— Тоді нам краще триматися подалі звідси. Уявляю, який тут радіаційний фон.
— Не хвилюйся, нам уже ніщо не загрожує, — приречено всміхнувся Авгура. — І... давай домовимось: більше ні слова про радіацію, нукліди і таке інше.
Одначе ходу все ж таки прискорив.
Вже по тому, як радіаційний могильник залишився позаду, вони ще певний час брели вздовж річечки, що впадала в захаращене болотяне озерце. Згодом, вибравши придатну для цього місцину, солдат розклав багаття. Вечір видався вогким і прохолодним, тож, навіть сидячи біля вогнища, Марія накинула на плечі френч Владя.
— Через чотири дні — мій літак, — нагадав Авгура, уважно придивляючись до виразу обличчя дружини, що сиділа поруч із ним на плескатому видовженому валуні. Проте вона так і не відвела погляду від вогню. — Отже завтра слід вибиратися з Зони. Поки добудуся до Києва, поки підготуюся. Та головне, треба вирішити, як бути з тобою.
— Зі мною? Е, ні, як бути зі мною — вирішую тільки я.
— І що ж ти вирішила? — запитав солдат, розворушуючи прутиком жарини.
— Не будемо про це, принаймні зараз.
— Але ж ми починаємо цю розмову вп'яте. І щоразу так, ніби раніше ні про що не йшлося.
— У тім-то й річ, що починати її легко, але.