– То, живучи в реальному світі, що корисного можна отримати від вигадки?
Відверто кажучи, професійні історики в масі своїй до історичних романів теж ставляться зневажливо і саме з тієї причини, що в художній літературі з історії багато вигадок, не підкріплених перевіреними фактами, як це розуміють саме історики. Цю точку зору в нас п'ять років формували університетські викладачі й чим більше долучались ми до історії, тим більше вона ставала й нашою позицією. Але життя з Алісою також лишило відбиток на моєму сприйнятті художнього слова. Ми з Махновським не раз уже обмінювались поглядами на літературу і він, як завжди, був у судженнях категоричним, а я поблажливим.
– Мій скепсис щодо історичних романів на решту художньої літератури не поширюється, – кажу я, сподіваючись, що отримаю від Аліси плюс у карму, – її умовність це умовність будь-якого мистецтва взагалі.
Пробачити мені таке відверте ренегатство Юрко, звісно, не може.
– А-а, умовність? Тобто, ти вбачаєш якусь цінність навіть в Лосенковому полотні "Володимир і Рогніда"?!
Ох уже ж цей мені Юрків максималізм людини з незакінченою вищою освітою...
– Слухай, не можна ж все так спрощувати, – я починаю збиратись на думці, проте не встигаю, втручається дружина.
– Юрчику, – розливає мед Аліса, – давай спершу з літературою закінчим, а потім уже повернемось до живопису. Отже, художня література, по-твоєму, це лише розвага. Та я тобі скажу, що чиєсь сприйняття художньої літератури винятково як белетристики, тобто, розважального чтива, свідчить, не ображайся, що та людина не володіє в повній мірі таким скілом, як читання.
– Тобто?! – Махновський ошелешений почутим. – Ти хочеш сказати, що я не вмію читати?
– Ні, читати написане ти вмієш, я не сумніваюся. Проте різні люди володіють різними ступенями майстерності читання. Це як розряди в спорті, коли говорити спрощено.
Навіть Лариса Семенівна ожила:
– Цікаво! А можна детальніше про це?
Ось він, зоряний час Аліси. Всі погляди звернені на неї, всі слухають, що вона скаже.
– Читання це скіл, навичка, інструмент пізнання. Можна виокремити принаймні п'ять його основних ступенів. Перший, найпримітивніший, це сюжетне читання, коли читач слідкує лише за перипетіями сюжету, пропускаючи нецікаві для нього діалоги, авторські відступи, описи природи чи роздуми героїв. Коли уявити, що книга це море, тоді сюжетне читання це як плавання на водному велосипеді – ви ніби й переміщуєтесь по водній поверхні, але плавати не навчаєтесь і вглиб не зазираєте. Другий – читання фіксоване, коли читається весь текст підряд, без жодного пропуску, але крім насолоди від самого процесу, немає жодної роботи думки. Це вже схоже на плавання, скажімо, з маскою, коли можна полюбуватись на мілині красивими рибками чи коралами. Третій – усвідомлене читання: це коли людина не тільки читає все підряд і отримує від цього задоволення, але й намагається усвідомити, що насправді хотів йому сказати автор, тобто, цікавиться біографією письменника, в які часи він жив та писав, що було поштовхом до написання роману й таке інше. По аналогії з попередніми скілами можна сказати, що це як занурення з аквалангом: ви вже можете говорити, що маєте уявлення про підводний світ. Четвертий ступінь читання – критичний: коли читач не лише усвідомив, що хотів сказати своєю книгою автор, але й сповна проаналізував прочитане, зробив для себе висновки, тобто, розгадавши всі загадки, приховані від принаймні двох перших, найнижчих ступенів, розширив свій кругозір, можливо, в чомусь навіть змінив своє світосприйняття. Тобто, виконав над книгою і над собою серйозну роботу і тим самим забезпечив свій саморозвиток. Коли порівнювати з освоєнням моря, це схоже на глибоководне занурення у водолазному костюмі: можна навіть обстежити рештки затонулого корабля і підняти на поверхню цілий скарб. Ну, а п'ятий ступінь це вже творче читання. Проаналізувавши книгу і піднявшись у власному розвитку, людина вирішує піти далі автора книги, яка його змінила і, наприклад, надихнувшись прочитаним, хоче написати власний твір, розвинути підняті в книзі свого попередника проблеми на вищий, або сучасніший рівень. А коли повертатися до морської аналогії, то це вже повноцінне дослідження морських глибин у батискафі, в результаті якого ви відкриваєте для людства щось нове, про що до вас ніхто й не здогадувався. Саме таким чином, через результати творчого читання цивілізація розвивається, зростає, піднімається на новий рівень.
Кгм... Якусь мить усі мовчать, перетравлюють. Я знав, що в мене розумна дружина, проте щоб настільки... Та я на цей рахунок ліпше промовчу, бо, чого доброго, ще зажену кулю не в ту лузу.
Збуджена власним успіхом промовиця нарешті повертається на грішну землю й окинувши оком стіл, помічає, що на ньому все вже практично з'їдене.
– Ой, я так забалакалась, що зовсім забула про десерт! Зараз несу!
– Який десерт?! – обурюється Тося вслід моїй господині, що майнула кудись із кімнати. – Я так наїлась, що вже на сон хилить.
– Ми теж об'їлися, – вторить їй Лариса Семенівна, – я й не вечерятиму сьогодні!
Як добре, що ми не покликали Бальбів! Уявивши їхню реакцію на ці репліки, мене починає розбирати нестримний сміх.
– Що з вами, Хлібе? – здивовано допитується Андрій Остапович.
– Одразу помітно, що всі ви не з Гаврилок! – вже на повну силу регочу я.
Махновські, звісно ж, нічого не второпали, зате старша пара підтримує мене сміхом.
– Ви таки освоїлись на Клевені, – показує ряд чудових зубів Лариса Семенівна, – скоро зовсім асимілюєтесь.
– Дик, а шо робить? – переходжу я на місцеву говірку. – Не вм'їтимеш по-городському, скажуть: "Чув дзвун, да не знає, де вун!"Аби в Городі да своїм стать, це треба стульки всього знать! Кут, кустка, лукоть, макутра; в'їник, б'їлий, п'їч; хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть; вумний, як вутка, а плаваєш, як отюг... Особливо мені подобається "І де ви були, як Зеликові кози дохли?!"
– А-а-а, так он чого ти мені весь час торочив про тих кіз! – нарешті здогадується про щось Махновський. – Тільки щось напартачить, я зауваження зроблю, так він мені одразу ж: "І де ти був, як Зеликові кози дохли?" А я все думав: "Про що це він? Які такі кози?!"
– Про що це ви? – Аліса вже ставить на стіл пана-коту в скляних широких креманках: довелося їй під цей десерт виписувати спеціальний посуд через Мережу.
– Про місцевий фольклор. Гості бояться, що з твоїм десертом луні нагонять.
– Да з чого тут луні наганять? – підпрягається й собі Аліса. – Не були ви у Бальбів.
Дещо заспокоєні розмірами креманок, гості допомагають їй замінити посуд, але десертні ложечки беруть до рук з таким стражденним виразом облич, наче кожному з них подали цілу рисову бабку зі склянкою молока на додачу. Знаючи по собі та ще й з давнього досвіду годівлі Діани, коли ще та була зовсім маленькою, маю намір повернутися до перерваної розмови, бо під балачки їсться якось легше, непомітніше.
–Ти хотів знати мою думку щодо картини Лосенка, – подаючи гостям приклад, я беру на ложечку трішки пана-коти й звертаюсь до Юрка: – Поясню тобі її з точки зору історика. Лосенко, між іншим, родом з Глухова – це сусідня Сумська область, не так вже й далеко звідси. Так от, писав він "Володимира й Рогніду" десь там в другій половині вісімнадцятого століття. Тоді якраз в російському суспільстві поширився тренд на знання своєї історії. Правда, російська знать жила тими уявленнями про історію, що їх тодішнім дворянам надув у вуха Татіщев, один з перших російських істориків. Сучасної методології історії тоді не існувало, а її засновник, Леопольд фон Ранке, ще навіть не народився, через що знання тогочасного суспільства про історію Русі було, м'яко кажучи, примітивним. Археологія в Росії теж тільки-тільки зароджувалась, знань про побут навіть князів практично не існувало, тож і ставлення до історизму зображуваного було довільним. Думаю, Лосенко взявся за ту картину саме через суспільний запит на історичні знання. Написав її, як тоді було заведено, в алегорично-романтичному стилі, дотримуючись відповідності не історичній атрибутиці, а тогочасній суспільній моді – звідси Лосенкові герої десятого століття вдягнені по моді вісімнадцятого: плюмажі, бароковий інтер'єр, та й виглядають як сучасники живописця.
– І що це змінює? Я тобі те ж саме казав.
– Все змінює. Лосенкове полотно демонструє нам історію самої історичної науки. Бо одна річ на словах розповідати як ця наука народжувалась, які були періоди її становлення і зовсім інша – показати Лосенкове полотно: тоді кожен одразу зрозуміє який шлях пройшла історична наука. І чому історики кажуть, що історія потребує постійного переписування та що нею мають займатися професіонали.
– Ну добре, щодо історії з тією картиною я згоден, але переписування історії?! Українці кажуть, що росіяни переписали їхню історію, а по-твоєму виходить, що й українські історики її переписують.
– Так усі в світі переписують. Але одна річ переписувати і зовсім інша – викривляти.
– Не бачу жодної різниці.
Чепурноуси засовались, за тим Андрій Остапович не витримує:
– З Вашого дозволу, пане Юрію, і я вставлю свого п'ятака. Історію переписують тоді, коли погляди, оцінки суспільства на певне минуле змінюються. Те, що було нормою за часів Геродота, тепер таким не вважається, відповідно й погляди на історію Стародавньої Греції інші. Або те, що в часи Радянського Союзу мало одні оцінки, тепер навіть пересічними громадянами оцінюється інакше. Наш світ гомоцентричний, людина є мірилом усіх речей, як писав Протагор. Хіба у Вашому житті не було такого, що в дитинстві чи юності Ви деякі свої вчинки оцінювали зовсім не так, як тепер?
"Дідько, гарний аргумент", – я з полегшенням вибуваю зі стомливої дискусії, аби зосередитись на десерті: скільки схожих було вже між нами з Махновським за останній місяць! Юрко не з тих, котрі в дискусії шукають істину, йому важливіше, щоб останнє слово лишалося за ним; навіть компроміси для нього неприйнятні, лише повне домінування над опонентом. Юркове наставництво в столярстві весь час мало для мене важкі наслідки – він повчав мене спершу в геометрії, фізиці, деревообробці, потім уже в будь-яких питаннях з будь-яких сфер.
Махновський зчіплюється з Чепурноусом, вдаючись до своєї улюбленої тактики: на будь-яке запитання від візаві ставити своє запитання – прямо воскреслий з минулого Сократ! Уже й Лариса Семенівна, зрозумівши, що цьому кінця-краю не буде, намагається змінити тему застільної розмови на більш комфортну і, влучивши момент, встрягає зі своїм запитанням до Аліси :
– Ви так цікаво розповідали про види читання.