А ти. і ці твої. Не визнаєте жодних меж.
— Варка намовила, — покаянно зізналася Марія, стежачи, як, видобувши з кишені сірники, солдат нервово, тремтячими руками, запалює. — І тепер уже нічого не вдієш. А знаєш, що мені здалося? Поки Юзич сприймав тебе за сина, ти, замість нього, мабуть, устиг побачити на колінах перед собою власного батька. Адже встиг?
— Така ілюзія теж промайнула. А ще я побачив весілля на подвір'ї біля своєї, батьківської хати. І, здається, споглядав його вже очима. Юзича.
Якийсь час вони обоє мовчали, не помічаючи при цьому, як позаду, скрадаючись від дерева до дерева, сп'яніло наближається Варка. Ось вона зупиняється біля крайнього дерева, не наважуючись ні виявити себе, ні підступити ближче.
— Тільки правду.. — похмуро наполіг солдат. — Навіщо Варці знадобилося влаштовувати всю цю "звірячу виставу"?
Марія винувато шмигнула носом і присіла біля Авгури навпочіпки.
— Все почалося з того. Словом, з того, що вона, Варка тобто, закохалася в тебе.
— В мене?! З якого це дива? Ми, звичайно ж, зустрічалися, але щось я не вловив з її боку якоїсь особливої симпатії.
— Та я не до того, що переспав з нею, — без будь-якого осуду в голосі, пояснила Марія. — Просто схожий ти, виявляється, з Юзичевим сином, із Василем. Ось вона і захотіла розраяти старого. Та й себе — теж. Хоча б раз у житті. Власне, той весільний танок мала танцювати з тобою Варка,
— Я так і зрозумів. Чому ж не танцювала?
— Тому що в останню мить я не поступилася цим правом. Перед Юзичем ти повинен був постати не лише в образі його сина, але й жениха Варки.
— Он воно що! Виходить, що це вона мала стати нареченою його сина?! Тобто Василь обіцяв одружитися з Варкою?
— І тільки з нею. Листа від нього показувала, останнього, незадовго перед загибеллю писаного. Знав би ти, скільки в ньому любові і смутку.. Саме так, любові і смутку. Навіть страшно було читати.
— Він служив в Афганістані?
— Офіцером, в артилерії. Тут уже все було готове до весілля, проте сталося так, що він загинув у день відльоту на Батьківщину. Та ще й так сталося, що загинути нібито загинув, одначе телеграма — "Зустрічайте, приїжджаю" — все ж таки прибула. Як згодом з'ясувалося, через два дні після загибелі, тому що занадто довго блукала. До речі, столи накривали на тому ж місці, під грушею, де й зараз. І він, лейтенант Василь Юзич, таки справді прибув, але не в костюмі жениха, а в цинковій труні.
Тим часом на узліссі з'являється нажахана Ольга.
— Він помер! Чуєте, Юзич. помер!
Солдат і Марія переглядаються й одночасно підхоплюються.
— Ось так весілля плавно перейшло в похорони, — приречено підсумував Авгура.
— Влаштувала ж ти нам весіллячко. — ображено мовила Марія, проходячи повз Варку. — Тільки ти й могла додуматися до такого.
— І чого б ото я комизилася? Ти хоч на такому весіллі погуляла! — ображено фиркнула Вербицька. — А мене ж колись із "цинковим женихом" вінчали. Та й хіба ж тільки мене одну?
* * *
.Поки Влад і Варка завершували насипати, прямо під грушею, пагорок на могилі божевільного музиканта, Ольга і Марія стояли дещо осторонь, між хатою і столами, і стиха перемовлялися.
— Не повернеться він більше, — зітхаючи, проказала Ольга.
— Юзич? Та вже ж не повернеться...
— До чого тут Юзич, небеса йому килимами? Солдат твій. Підлікується — і в Зону ні ногою. А ти вже, мабуть, знову вагітна, тільки вже від нього.
— Здається, вже...
— Так от, знай: Вічна Журба трьох не прогодує. І весілля ваше їй теж не до душі, тому й гуляти на ньому відмовилася, на хворобу пославшись.
— Та й з Іродом хтось мав побути. Не хотілося, щоб і під час весілля Авгура бачив його коло себе.
— Теж правильно. Я так мізкую: щойно друге дитинча твоє трішечки оклигає — до нас приставай. На нашому хутірці дві хати пусті. А вертольоти з'являться — в землянці на болоті перебудемо.
— Не з'являться вони більше, — похитала головою Марія. — Нікому ми вже там, поза Зоною, не потрібні. У них там інші "реактори" вибухають, тому й клопіт інший.
.Якийсь час по тому.
Влад і Марія поспішливо ідуть з хутора, ніби втікають з нього.
Пориви вітру розгойдують колотушку, і вона ритуально б'є у бубон, що висить якраз над могилою Юзича.
34
Знову опинившись в "кацапському воронкові", вони певний час їхали мовчки, думаючи кожен про своє.
— Повертаючись до нашої давньої розмови... — першим наважився порушити мовчання Роман. — Якби я раптом справді захотів по— ближче познайомитися з тими матеріалами, які маються у вас. Ну, тих, що стосуються реального стану справ у вищих ешелонах влади та в силових структурах... Ви цьому посприяли б?
— Можна було б спробувати, — невпевнено якось мовив Глотов.
І саме ця невпененість його змусила Ігуду перепитати:
— Невже справді посприяли б?
— Але за певних умов.
— Я повинен дати розписку, що зобов'язуюсь співпрацювати з СБУ, інформуючи вас, причому особисто вас, пане Глотов, про все, що робиться в таборі націонал-патріотів?
Цієї ж миті капітан Щедренко різко крутнув кермом і, загнавши машину в якийсь закутень усередині просторого внутрішнього двору, вимкнув мотор. Глотов невдовллено покректав, але важко було зрозуміти, чим саме він невдоволений: щедренковою манерою водити машину, чи манерою Ігуди вести ділову розмову.
— Романе Климовичу, — вперше після тривалого часу звернувся до нього Глотов по батькові, чим дуже здивував Ігуду, впевненого, що підполковник просто не памятає, як звали його батька. — Щойно ви поцікавилися в мене, чи міг би я посприяти вам у дуже важливій і принциповій справі. Так?
— І що з цього? — нашорошився Ігуда.
— Чесно зізнаюся: мені дуже хотілося б, аби ви справді виявили подібний інтерес, причому не стільки до справи Данила Стратника, з якою, безсумнівно, познайомлю вас, скільки до загального стану справ у вищих ешелонах влади. Тому що саме ця ваша зацікавленість послужила б мені сигналом: нарешті з Ігудою справді можна мати справу.
— Ось і вважайте, що сигнал надійшов.
— Тільки давайте одразу домовимося: як стукач, штатний чи позаштатний агент СБУ, ви нас абсолютно не цікавите, наш Незламний Команданте. Цього люду у нас вистачає ще з радянських літ. До того ж, часи тепер, як ви здогадуєтеся, теж уже далеко не радянські. Тому розглядати вас в ролі позаштатного агента, — все одно, що ноутбуком забивати в стіну цвяхи. Я зрозуміло висловлююсь?
— Тоді в якій іпостасі я вас цікавлю?
— Логічне питання. Але відповідати на нього доведеться довго. Та й відповідатиму тільки тоді, коли відчую, що ви готові до тривалого принципового діалогу і такої ж тривалої співпраці... Спокійно, спокійно, — рішуче застеріг він, хоча Ігуда й бровою не повів, — так, співпраці, але з СБУ, чи, краще сказати, з Службою безпеки майже не пов'язаною. Хоча та група людей, яка готова підтримувати вас у тяжкому політичному сходженні, з благословенною "конторою" нашою справді поки що споріднена.
Ігуда мовчав. Він стоїчно утримався від такого неминучого уточнення, як: "Сходження куди? До яких таких вершин?". І потім мовчав навіть тоді, коли й сам Глотов вирішив потримати сценічну паузу.
Роман уже не сумнівався, що Глотов — мабуть, від імені тих, кого репрезентує, — справді має запропонувати йому щось серйозне, але для цього не треба з будь-якої нагоди в'їдливо "підштрикувати" його та поспішати з уточнюючими запитаннями. Зрештою, Команданте й так уже здогадувався, що благодійники хотять закинути його, наче розвідника до ворожого тилу, до якоїсь громадської організації, або й поважної партії. Щоб розколоти її й очолити розкольників, а може, й просто прорватися у цьому політичному русі, якщо не до першого, то хоча б до другого крісла.
Втім, з цього приводу й здогадуватися нема про що. Свого часу Глотов майже відкритим текстом зізнався, що люди, які стоять за ним, хотіли б бачити його, Романа Ігуду, на чолі якогось впливового політичного руху, який би подавав надії на сходження його лідера до вершин державницького чиновництва. Одначе далі цього натяку справа не посунулася. Й ось тут виникає питання: чому.. не посунулася? Змовники розчарувалися в його постаті? Чи поки що не прийшов їхній час, не склалася потрібна ситуація в державі та в політикумі?
.Але якщо за всіма цими натяками і демаршами проглядається не брутальна провокація СБУ, а ініціатива якогось кола серьезних, впливових людей, то чому б і не підставитися їм? Скільки, он, їх, чиновників та новітніх партократів, гибіє зараз у Верховній та по місцевих радах! Причому людей, які взагалі не мають ніякого морального права на будь-яку владу в незалежній Україні.