Почались нищення наших церков, репресії, вбивства українців. Протистояння наростало, доки не вибухнуло трагедіями цілих сіл, а кульмінацією стала т. зв. "волинська трагедія". Польська влада звинувачувала і звинувачує досі в жорстокості УПА. А хто мав боронити населення українських сіл від шовіністичних угрупувань, які нищили, вбивали, катували людей? Нагадуванням цих сумних подій, які пережило і подружжя Євтушиків, є пам'ятники на Меморіалі в Луцьку: волинянам, які загинули від солдатського голодомору, і українським селам, їх жителям, які були знищені. Ці етнічні українські землі після війни Сталін милостиво подарував комуністичній владі тодішньої Польщі.
Трійко дочок з українським духом виховали Євтушики — Людмила, Алла, Юлія. Сп'ялися, але усім дали вищу освіту: батьківська професія — педагоги. У нелегкі кризові роки, після проголошення Незалежності, тисячі українців шукали порятунку за кордоном. На розвідку поїхала старша, Людмила. Запросила згодом і найменшу. Так Юля і опинилась в далекій, незнаній Італії. Натерпілася по зав'язку, бо ж треба було допомагати і двом синам. А потім, потім неочікувано стала виручати ... українська мова. Почала надавати перекладацькі послуги для установ, зокрема суддівських, адже українців там достатньо. Юля вже громадянка Італії, там два десятки літ. Однак майже щороку її притягує дома, батьківський поріг, де хазяйнує Людмила з чоловіком Миколою, яка повернулась в отчі краї. Мене цікавило, яким духом живе у сонячній країні велика українська діаспора.
Українським, Романе Михайловичу, — каже Юля. — Певно, є різні люди, трапляються негідники, ухилянти. Але ми — не розв'язаний віник, таки єдині, дружні, виручаємо один одного, коли треба. Італійці, влада налаштовані до нас прихильно, хоч нині цей запал трохи згас. Дуже сколихнула, розтривожила нас війна. Щоб привернути увагу до України, допомогти їй, організовуємо заходи, щоб донатити. Знаєте, є там і у нас свій фронт, бо ж окрім нашої, є і велика російська діаспора, агенти впливу. Активні, нахабні. Та італійці рашу не люблять, хоч гроші роблять все. Недавно хотіли провести антиукраїнський захід, де показати, яка гарна окупаційна влада на загарбаних землях. Розрекламували його широко, підготували виставку про відбудову Маріуполя. І лише спротив наших земляків, солідарних італійців, перешкодили цьому. Місцева влада скасувала москальську задумку.
Юля навіть підпряглась до того, що мало б робити за кордоном наше посольство — розвінчувати російську дезу, брехню, доносити історичну правду. Якось розповіла одному італійцеві про той солдатський голодомор, через який пройшов її батько. "Та невже таке могло бути?", — не повірив. Вона сказала, що це лише маленький пазл жахливої трагічної історії України, де голодом знищено більше 10 мільйонів людей, і показала книгу волинського письменника, де йдеться про це. Співбесідник сказав, що прочитав би з цікавістю, але ж вона українською. Тоді і прийшла ідея перекласти твір земляка на італійську. Поділилася задумкою з автором, який радо схвалив. Ідею підтримали українці, італійці. На одному з міських масових культурних заходів задум анонсували в цікавій творчій формі. І от, після багатьох недоспаних ночей, переклад готовий. Для друку є підтримка доброзичливців, сприяння місцевої влади...
Отака у нас з Лілією гостя. Землячка. Гарна, енергійна, струнка, європейська волинянка. А зайшла, щоб подякувати за книжку про село, яку їй передала сестра Людмила. Привезла для нас, старих, ще й солодкий презент.
ВИРУЄ МЕДІЙНИЙ ОКЕАН
Шквал інформації, яким щодня вирує інтернетівський, медійний простір, не вимів з пам'яті обіцянку Ігоря Силовича повернутись до відтермінованої в попередній розмові теми. Відчуваю, що то щось важливе. Дріб'язок він би не ставив на паузу для осмислення. В багатьох питаннях я й сам розбираюсь. Лілія каже, що я вже за рамками сільського політика. Але краще я вже буду просто політично освіченим громадянином.
Що ж я бачу в океані новин? Війна. З добрих тішить, що наші дрони вже дістають цілі за 1800 кілометрів: НПЗ, аеродроми. Більше допомоги стала надавати Америка. Байден нарешті зняв свою кандидатуру з президентських перегонів на користь своєї віце-президентки Камали Гарріс. Розумно зробив. Це йому розв'яже руки і, може, хоч на фініші лунко гримне президентськими дверима: дасть дозвіл бити військові цілі у глибині Росії, більше зброї. Авторитетні трампісти Помпео і Урбан видали такий для України план, що хоч аплодуй їм. Але ж це не сам Трамп. Лідери європейських держав, занепокоєні можливою перемогою непередбачуваного в діях Трампа, переосмислюють питання безпеки. Про Україну в планах теж не забувають.
На фронті приємного мало. Ворог, маючи велику перевагу, поволі відгризає нашу територію, хоч і платить за це дорого. За вчора орки втратили 1370 своїх, ледь не повторили рекорд за 14 травня — 1420 москалів. Але вони все одно лізуть, мов саранча. Окрім їх мілітарної переваги, для нас є болючим дефіцит зброї, живої сили.
Є й інші причини. От недавно Волинь, Рівненщину з інспекційною місією провідав Зеленський. Був неподалік нас — кордон з Білорусією поруч. Перевіряє надійність фортифікаційних укріплень, як спец у цій справі. Для реклами поїздка. Надійно цей кордон укріпили, бо був час, засоби, матеріали, спокій. Але хіба тут головна небезпека? Чому не поїхав туди, де вирішується доля фронту, де такої фортифікаційної загати нема, і те є одною з причин відступу? Грошей теж нема, а рапорти про неї є. Президент перед наступом на Харківщині був там, йому доповіли, що все о'кей, а що маємо? Втратили 10 сіл, правда, трохи пригальмували орду, але чого це нам коштувало не знаємо. Про ешелоновану оборону, фортифікаційні укріплення говорять з початку війни. Де вони? Зараз трохи почали "розбір польотів", шукають винних. Авторитетний аналітик військових дій Бутусов гостро критикує вище командування, зазначає, що Росія після поразок у 2022 році проводить зміни тактики і управління боєм. В Україні все, як і було. Нема критичного аналізу поразок... Генералів на позиціях не побачиш. На деякі їх прорахунки вже відверто вказують і фронтовики. Чи чує Зеленський? Якщо це підхоплюють журналісти, то чує. Але чи робить висновки?.. Ой! Які новини на тлі всього! Наші потопили підводний човен "Ростов-на-Дону"! Знищено три літаки, два НПЗ, великий склад боєприпасів. Президент оголосив, що в Україну прибули перші літаки F-16, яких ми чекали два роки! Ну, не так все погано, зрештою.
НАВІГАТОР НЕ ПОМИЛЯЄТЬСЯ
От і відгукнувся мій Ігор Силович. Надіслав заготовку майбутньої статті, яку хоче кинути в соцмережі. Вона теж щоденникового типу. Каже, що, здається, визначив джерело неспокою у світі. Нічого собі заявка! Прочитав на одному диханні. Що ж, навігатор правильно визначив де головне зло.
"Ви тоді згадали про Сталіна. Про нього багато написано, як і про Гітлера. А от про цей зловісний дует міжнародних злочинців разом, їхні порівняльні характеристики, про це я зустрів лише у солідному виданні англійського історика Лоренса Ріса "Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна". Автор віддав цій праці 30 років, то колосальна робота. Щоб оцінити її, слід прочитати, корисно. В ній — особисте і політичне життя тиранів, деталі поведінки, механізм управління свідомістю мільйонів. Однак автор абстрагується від аналізу впливу ідеологій обох режимів на сучасну історію.
Тому в ситуації, у якій опинилась Україна і Захід, мене болючіше зачепила стаття Роберта Гарріса, теж англійця, журналіста, письменника, сценариста, дослідника історії. З нею ознайомився ще за шість років до російської агресії 2014 року. Не покривлю душею — шокувала мене, підштовхнула до переосмислення стереотипу політичної думки суспільства не лише на теренах колишнього СРСР, а й у світі, сформованого істориками, політиками, пропагандистами, державними діячами. Гарріс, як досвідчений аналітик, на основі фактів, мов компас, вірно вказав на полюс світового зла: це не колишня гітлерівська Німеччина, а колишня і теперішня Росія. Коли світ бачить найбільше зло в особі Гітлера і нацизму, яких вже нема, то позицію треба негайно переглянути, воно не в них. Стаття в часописі "Дейлі мейл" була подана під приголомшливим заголовком: "Жахливе зло! Сталін був більш кровожерливою людиною, аніж Гітлер. Нас повинен більше турбувати привид Сталіна, аніж Гітлера!" Ось її початок.
"Якщо б ви попросили людей у Великобританії назвати найбільш кровожерливу людину ХХ століття, то почули б у відповідь — Адольф Гітлер. Я вже протягом 15 років досліджую особу Гітлера, але останнім часом почав сумніватися у правомірності цього твердження. Інколи думаю, що Гітлер настільки став символом зла, що ми не добачаємо зла у діях інших, концентруючи так багато уваги на жертвах нацизму. Чи ми не завинили перед жертвами ще більш злочинної системи — комунізму? Думаю, чи наша стурбованість перед якимось містичним відродженням "Четвертого рейху" не засліпила нас щодо загрози під нашим носом: реальної можливості повернення в Росії насильницької жорстокої диктатури? Під час написання дослідження про Сталіна минулого року я прийшов до переконання, що Сталін у кожному разі був більш жахливою людиною, аніж Гітлер, і що нас більше має турбувати привид Сталіна, аніж Гітлера. Навіть тепер це є дуже невигідна для ситуації правда, хоч би тому, що Сталін був нашим партнером під час 4років Другої світової війни".
В цьому визнанні, якраз і криється правда, мужність, глибина аналізу автора, який мав сміливість відверто сказати не лише співвітчизникам, а й світу, про найбільше зло, якого не бачать, яке є серйозною теперішньою загрозою демократії. Перемога над Гітлером далась дуже важко, тому вона логічно була святом членів коаліції, святом мільйонів. Вона також продукувала монблан[CXXVI], в основному, однобоких наукових, історичних, дослідницьких праць, на яких формувалась суспільна свідомість мас. Це теж було закономірним.
У Черчіль, потужний державний діяч Великобританії, який очолив спротив гітлерівській Німеччині у важкий час, привів країну до перемоги, був соратником Сталіна в коаліції і високо оцінював його.