Перед цим ми кілька днів мучились над дилемою: кликати ще й Бальбів, аби всім і одразу ж віддати свої борги, чи якось розділити цей культурний захід-обов'язок на дві частини? Бо в таких випадках нема нічого гіршого, ніж несумісність світоглядних пріоритетів гостей, яка обов'язково окошиться на господарях:
"– Ох, і нудьга ж була з тими їхніми балачками, мало не заснув, – обов'язково сказав би дорогою до дому Сашко Бальбо своїй Люді, – а я думав, що Сагані нормальні люде, свої у дошку.
– І не кажи, – відповіла би Люда чоловікові, – наготовлено було, як кіт наплакав, да й те би лишилось, коли б не ми з тобою. М'ясо як слід не вмліло, і рис твердуватий вийшов, бо недоварений. А торт такий солодкий, що і в горло мені не ліз.
– Дик я ж кажу, шо краще од тебе ніхто не готує!" – з погордою запевнив би її Сашко.
Про Чепурноусів не скажу, але за реакцію Махновських упевнений на всі сто:
" – Не уявляю, як можна так жити?! – з притаманною їй експресією запитувала би свого Юрка Тося. – Ти помітив: ці двоє, Сашко з Людою, тільки й мову вели, що про їжу, навіть коли про риболовлю та перепілок говорили?
– Так... А ще, мені здається, Хліб з Алісою цілком вписалися в цю автохтонну компанію, ніби все життя тут прожили.
– Уявляю Алісу років так через п'ять: п'ятдесят четвертий розмір і десять кілограмів доданої ваги."
Тож ми врешті-решт вирішили поділити гостей по інтересах: спершу на мій день народження зберемо компанію, якій цікаво буде поговорити про щось небуденне, можливо, навіть високе, ну, а вже за другим заходом, десь під Новий рік, чи одразу після нього, відбудемо родину Бальбів зо всім їхнім чисельним виводком, бо то буде справжній квест на кулінарні здібності Аліси та наше з нею сприйняття філософії гедонізму як вищої духовної цінності.
Після того Юркового зізнання між нами потроху, малопомітно, але постає якась стіна відчуження. Я з власного сімейного досвіду знаю: коли між двома близькими людьми стається сварка, важливо не затягувати з примиренням, бо з кожним днем воно віддаляється, розрив ширшає, перекидати через нього містки порозуміння стає все важче. Але в сім'ї примирення може початися з вибачень, і неважливо навіть кого саме: винуватого чи жертви. В наших же стосунках з Махновским особисто мені вибачатись абсолютно ні за що, та й йому ж начебто теж, бо хіба я держава? Та й чого варті були би його пустопорожні, по факту, вибачення переді мною? Навіть уявити таке неможливо. А повертатися на фронт після спонтанної відвертості перед чужою людиною – про щось подібне лише в радянських фільмах можна побачити.
Запрошення на день народження я зробив за кілька днів до того випадку; відтак, не скасовувати ж його тепер! – промовляв у мені померлий педагог. Тому три дні назад я нагадав Махновському про гостини і той навіть дещо розтанув, схоже, таки переймався нашими стосунками, сказав, що, звісно, будуть з Тосею обов'язково. Само собою прийдуть Чепурноуси, тож чекаємо гостей.
В призначений час – о тринадцятій годині – обидві пари на порозі; мені завжди подобалась в людях така риса, як пунктуальність, вона багато про що свідчить: і про культуру, і про самодисципліну, і про повагу до того, кому явлена. Вітання, привітання, подарунки, представлення двох пар для знайомства – це все в передпокої. Від Чепурноусів дві вишиванки – для іменинника і його половинки: королівський подарунок, бо ж очевидно, що це ручна робота Лариси Семенівни; від Махновських пластина для ручного фрезера з "Аліекспресу" – це приблуда така, якщо коротко, і дзеркало для вітальні в рамці ручної кераміки, витвір Тосі, зрозуміло.
За цим починається екскурсія місцями моєї, тобто, звісно ж, нашої з Алісою трудової слави: охи, ахи, захват у репліках, коментарях, одним словом, усе, як годиться, все, як ми всі, грішні, любимо і чого не маємо сили зректися. Мені приємно, Аліса взагалі цвіте як ружа. Та ще більше, ніж похвала, радує відсутність здивованих заздрощів на кшталт: "Це ж скільки грошей тут пішло!" або "А в нас двадцять років ремонт не роблено..."
Стіл накрито, звісно, в залі; кухня, наша гордість та, власне, рівноцінний іменинникові винуватець урочистостей прямо перед очима гостей, ми з Алісою, як гостинні господарі, сідаємо до неї спинами, хоча, по правді кажучи, залюбки й самі нею милувались би. На столі все по нашому колишньому харківському стандарту, без жодних надмірностей: біле та червоне вино, трохи канапок, трохи легких салатів і гордість Аліси – жульєн з куркою та грибами до картопляного гратену плюс запечений в духовці лосось до броколі. Все. Ну, майже все. Та оскільки для цієї компанії радощі життя з обжерливістю точно не асоціюються, то й ми почуваємося вільно, без докучливої думки про те, чи наїдяться гості: чи всім вистачить не тільки всього скуштувати, але й усіма стравами наїстись донесхочу.
– Маю до всіх присутніх одне прохання, – почав я найлюб'язнішим тоном, спостерігши в руках Тосі якісь підозрілі аркушики паперу й передчуваючи подальший розвиток подій, – будь ласка, під час тостів не куріть фіміам, не співайте дифірамби: мені буде вкрай ніяково. Я вже дорослий дядько, лестощі люблю слухати тільки від однієї-єдиної жінки, – на цих словах обіймаю за плечі Алісу, а вона щосили тисне мені на ногу, та я ніби й не помічаю і далі веду своє, – але то зовсім інша пісня, та й за інших обставин. Розумію, що як господар, поводжуся безтактно; бо мав попередити завчасно, але не здогадався. Вибачте мені цю провину і давайте піднімемо за тих, кому тепер найважче.
Вихиливши келих, опускаю голову, кленучи себе тепер на чім світ стоїть, утім ще гірше почувався би, вислуховуючи від Махновських або Чепурноусів якісь панегірики: люто ненавиджу цей різновид народної творчості, бо в минулому житті не один раз мусив на подібних заходах страждати від недолугих, на багато сторінок, графоманських віршів, неважливо навіть на чию адресу писаних та виголошених – мою чи когось іншого.
– Якщо вони у вас в письмовій формі, – я все ж таки намагаюсь трохи згладити власне хамство, – просто передайте їх після короткого тосту мені: я обов'язково їх перечитаю наодинці. Бо коли я таке слухаю, то в мене критично зростає тиск, а тоді свято може не відбутися.
Скандалу не сталося, ніхто з гостей не підвівся з-за столу, не покинув хату. Ну що ж, значить, люди зібралися не дурні і це приємно. Можливо, хтось далекоглядніший із них навіть і зрадів, бо нема нічого більш мученицького, ніж вихваляти людину, якої, по суті, й не знаєш. Одна річ хвалити очевидне – щойно завершений ремонт, меблі й руки, що його робили чи наставника, котрий всьому навчив, і зовсім інша заради красного слівця плести нісенітниці, сумнівні дотепи та ще й у формі алегорій, бо що ж то за поезія без них?
Як зазвичай трапляється в незгуртованих минулими застіллями компаніях, коли учасники тільки щойно перезнайомились і не знають толком чого їм чекати від решти присутніх, спільна розмова поміж тостами заходить спершу про наш ремонт, про погляди гостей на дизайн інтер'єру загалом – так, ніби тут зібралося ціле товариство три-де візуалізаторів і візуалізаторок, потім несподівано перекидається на прогноз погоди і далі вже плавно перетікає на тему щоденних блекаутів, бо дивним чином відсутність світла сприймається людьми в якості елемента погоди – як зимова темрява, мороз чи сніг. Чепурноуси згадують минулі зими та відключення, які за своєю тривалістю порівнювати з теперішніми немає жодного сенсу і всі ми відчуваємо певну напругу, бо невідомо що там попереду, а всілякі експерти вже тепер заявляють, що коли ці кляті кацапи й далі так битимуть по українській енергетиці, то світло може бути хіба що по дві години на добу та й то при не найгіршому сценарії.
Чи то перші дві чарки зняли в присутніх якісь там блоки, чи гості побачили в недавніх ще незнайомцях цілком собі здатних до змістовного спілкування людей, але розмова на очах жвавішає і вже цілком логічно заходить про те, хто як бавить час, коли немає світла. Цікавий досвід. Чепурноуси активно спілкуються: між собою або через відеозв'язок з дітьми та онуками. Юрко, зробивши над собою якесь неймовірне зусилля, кидає, обіймаючи за плечі Тосю:
– Плануємо майбутнє.
На що та додає, усміхаючись:
– Переважно дітей.
Тема дітей, коли її підхоплюють і розвивають люди з творчою уявою, проте виховані, має в собі нескінченний потенціал для натяків, дотепів та жартів на межі допустимого, тож хвилин з десять наша компанія вправляється в своїх демонстративних вміннях обіграти цю ситуацію так, щоб і насміятися, і не образити Махновських. Здається, навіть Юрко спромігся нарешті вийти з ролі замкненого в собі відлюдника і демонструє цілком пристойне почуття гумору.
– А тепер слово надається госпо-о-о-дарям, – тягне він, копіюючи Карцева у відомому монолозі Жванецького.
Змінилися таки часи. Усміхнулась на підтримку чоловіка Тося, не дуже натурально хихикнула моя Аліса, Чепурноуси делікатно опустили очі, я, збираючись з думками, вдавано кахикнув.
– Та... Ми... як би це сказати... – зумисно тягну я, вдаючи зніяковілість, – не плануємо, ні... Ми аудіокниги слухаємо. Одним словом, з погляду тридцятилітніх тільки час марнуємо.
– Що ж вам заважає поєднувати приємне з корисним? – це вже Тося.
– Бо як першому, так і другому потрібно віддаватися сповна, – на вустах Аліси усмішка, а тон повчальний, майже менторський, як і належить старшому наставнику, – інакше не отримаєш ні задоволення, ні користі.
– А ви з Хлібом не пробували слухати щось еротичне? Ну, там, наприклад, "Весняні ігри в осінніх садах" Винничука?
– Цей автор, як на мене, досить поверхнево знає предмет, про який пише, – в голосі Аліси стільки поблажливості, що й Чепурноуси заусміхалися.
Навіть Юрко не витримує:
– А мені здається, ти надто серйозно ставишся до читання белетристики. Це ж проста розвага, що існує винятково, аби людям було чим заповнити час.
Ну, це він даремно! Аліса стрепенулась, мовби кішка, що почула шурхіт миші. Зараз почнеться, усміхаюсь я.
– Юрко, ти дійсно вважаєш, що художня література це лише розвага?! Обґрунтуй, будь ласка.
– Звісно, що розвага. Белетристика практично не має нічого спільного з реальністю. Там скрізь вимисел, навіть якщо йдеться про реальні події та історичні персонажі – скажи, Хлібе, як історик, – Махновський, гад, переводить увагу на мене, хоче залучити на свій бік.