Саме ви мене десь та прилаштуєте.
Мовивши це, підполковник замислено подивився кудись під стелю, потім рішуче потер долонею о долоню, наче остаточно утверджувався в чомусь потаємному, і скомандував: "По машинах!"
33
Вінчалися Авгура і Марія у "Храмі Чорнобильських Дів Марій". Це коротке імпровізоване дійство вже завершувалося, коли, стоячи біля вівтаря, монах урочисто промовив:
— .Вінчається раба божа Марія з рабом божим Владиславом, — і подав їм два сплетені з квітів вінки.
Свій вінок молода врочисто поклала на голову Авгури, а він свій — на голову молодої, відтак обоє по черзі поцілували Біблію, потім поцілувалися самі.
— Богохульствуємо, Господи, бо ж таки богохульствуємо... — зітхає Іларіон, дивлячись на їхні вінки з квітів. — 3а церковними канонами все повинно бути по-іншому.
— Просто ми започатковуємо нову традицію, — розважливо пояснив солдат. — Віднині в Зоні вінчатимуться тільки в такий спосіб — обмінюючись вінками з квітів.
— Е, ні, так бути не повинно. У церкві, як в академічному театрі, — уся режисура має витримуватися за традиціями класики. Кожен обряд у ній зрежисований і відточений віками.
— Та не переймайтесь ви цим, — лагідно впокорює ченця молода. — Бог у нас добрий, то й змилостивиться над нами. Владьо — он, яким добрим витворив його на іконі...
— Господь — не добрий, він всемогутній, але милостивий.
— Якби ж то він здатен був переконати нас у цьому, — знизує плечима наречена. — Чи хоча б самого себе.
* * *
На обійсті божевільного музиканта Юзича — застелений скатертиною стіл. Варка Вербицька ставить на нього миску з картоплею, яку щойно зварила, а її сестра Ольга — пляшку горілки.
— Люди добрі, та це ж, мабуть, перше весілля в Зоні! — несподівано сплескує руками Варка. — Господи, Боже ж ти мій, як же це ви зважилися?! Такі молоді, такі. — закрила вона руками очі, щоб не бачили її сліз.
— Негайно вимкни свій "динамік" і перекрий "кран", — презирливо зупиняє її Ольга. — Ще тільки сліз твоїх тут не вистачало.
У цей час молодята — усе ще з вінками на голові — стоять під розлогою грушею, на якій ростуть величезні плоди-мутанти. Вони мовчки стежать за приготуваннями.
— То що, так без фати й обійдешся? — співчутливо поцікавилася Варка у нареченої.
— Зате маю вінок, цього досить. А де сам Юзич? І чому раптом вирішили влаштовувати весілля у нього на обійсті?
— Бо він, хоч і на пам'яті про сина достобіса помішаний, але ж, диви, який запасливий: скільки в нього в погребі картоплі та іншої городини. Ще й трьох, чи то зайців чи кролів, уполював. Оце до лісу його відіслала, гриби збирати. Щоб не бачив, як готуємося до весілля. Так, із бубоном, сердешний, і пішов.
— Сама вже кілька разів чула, як гамселить у нього на всю Зону.
— То він із болю душевного, зі смутку і самотності, — хмурніючи, пояснює Варка. — Якби мала такого бубна, сама била б у нього на все Полісся. Особливо ночами. Ольго, клич його. Скажи, що оце син приїхав, жениться на дівчині з сусіднього села.
Ольга, вражено дивлячись на сестру:
— Навіщо ж ти так?.. Сама не дуритиму його на цьому, і ти не смій.
— Тоді кажи, що син його, Василь, жениться на Варці. Мене ж він добре знає. Та не хвилюйся. Старий геть збожеволів. Усі часи земні переплутав.
— Але ж ми з тобою ще не зовсім збожеволіли. Не по-людському це. Адже Юзич добре пам'ятає тебе.
Варка роздратовано:
— Та яке це має значення: пам'ятає — не пам'ятає?! Ач, яка свята та праведна вишукалась! Сказала: приведи — то приведи! Тільки ж глянь, де бубон. Щоб не лишив десь. Варто йому взяти в руки цю свою "барабашку", як у нього в мозку цілий симфонічний оркестр оживає.
— І все ж таки це жорстоко, — бурчить Ольга, вже йдучи з двору. — Так не можна.
— Ти не хочеш пояснити, що тут відбувається? — поцікавився солдат, нахиляючись до Марії.
— Потерпи, сам усе побачиш. Якщо не второпаєш, що й до чого — потім розтлумачу.
— По-моєму, ще не пізно припинити цю комедію. Тож давай припинимо.
— Не псуй весілля, про яке я так довго мріяла, що теж мало не збожеволіла, — впівголоса кидає Марія, не дивлячись на жениха.
Тим часом Ольга заглиблюється в ліс і звідти долинає:
— Юзичу! Де ти, Юзьку?!
— Тут! — довідлунило звіддаля.
— Іди додому, та швидше! Василь, син твій, приїхав! Жениться на дівчині, яку з собою привіз!
Ольга повертається і, ні на кого не дивлячись, заходить до хати. Через кілька хвилин з лісового путівця починають долинати удари бубна. Ще за якийсь час на узліссі з'являється і сам Юзич, по— вуличному "Юзьком" званий. Як завжди, одягнений в штани-галіфе, старомодну гімнастерку і картуз "під Сталіна". У лівій руці, якою підтримував бубон, у нього невеличкий кошик з грибами.
...На прохання Варки, молодята, без музики, танцюють весільне танго, при цьому обоє закохано дивляться одне на одного. Гупаючи в бубон, Юзич підходить до обійстя й уважно придивляється до молодих. Солдат і Марія припиняють танок, але все ще стоять, як годиться стояти в танці.
З наближенням Юзича, удари бубна стають усе рідшими. Не зводячи очей з пари, він уже б'є в нього суто механічно. Всі, хто був на обійсті, відчувають, що музикант поступово впізнає в солдатові свого сина! Й обличчя його — обличчя божевільного, поступово світліє, набуває якогось осмисленого виразу.
Ось він знімає з себе бубон, вішає його на сук старезної груші і повільно, незграбно розставивши руки, йде до Авгури і Марії.
— Синочку, — стиха проказує він. — Синочку, ріднесенький мій, — ніжно, впівголоса промовляє старий, немовби боїться злякати примару, що раптом виникла перед ним, або прокинутися. — Ти знайшовся, рідненький. Ти... повернувся!
Щойно він наблизився до розгубленого Владя, як той полишив Марію і відступив. Старий намагався обійняти його, проте Авгура лячно відходить у бік столів. Але старий несподівано вклякає перед ним, як перед розп'яттям, і тепер уже підступається до нього навколішки.
— Та не відходь же, не відходь! — зі сльозами на очах, майже істерично, наказує йому Варка. — Не підступайся. від батька!
Але в цей час в уяві дезертира спливає обличчя його власного, давно померлого, батька. І це вже його батько ось так, навколішки, наближається до нього, радіючи, що син нарешті повернувся.
— Ти, Васильцю, все ж таки повернувся. Як же довго тебе не було, синочку. І ти, Варко, тут? Сідайте, люди добрі, за столи. Сідайте. Радість у мене велика — син знайшовся.
Під враженням від слів старого, солдат майже панічно відступав, обходячи навколо столу, проте, все ще колінкуючи, Юзич уперто насувався на нього. І тривало так досить довго, аж раптом, уже біля груші, господар обійстя раптом звівся на ноги і, пильно придивляючись то до Авгури, то до сестер, стиха, розгублено проказав:
— Але ж це. не Васильцьо! Це. не мій син, це — не мій! — І тільки тепер на світ глянули очі цілком нормальної людини, котра нарешті зірвала з себе машкару божевілля. — Це ж не мій син! — прокричав він. — Цей — не мій! Бо мій — загинув! Він — в Афганістані! В землі! Його вже нема! — журно присів на лавку біля столу. — Я, ви, мільйони людей і досі нудяться на цьому світі, а сина мого вже нема!
— Що ж ви робите?! — з обуренням запитав Владьо, дивлячись на сестер. — Що ж ви, зміюки, витворяєте?! — стиснув він кулаки. Не по-людськи, дико якось, заревівши, він ударив ногою в стовбур молоденької яблуньки, так, що мало не переломив її, і кинувся бігти до узлісся — повз Юзича, повз грушу, через розламаний перелаз...
Юзич рвучко підвівся, і, простягаючи руки до солдата, подався слідом за ним, але, ступивши кілька кроків, схопився за серце й упав у траву. Ольга злякано кинулася до нього, нахилилася...
...Усе ще живий, сільський музика блаженно всміхався і посіпував правою рукою так, наче намагався бити у весільного бубна. Ніби піддаючись його прагненню, пориви вітру розгойдували підвішену до гілки колотушку, і таки справді били в того бубна з такою силою, що, здавалося, відлуння його сягало найвіддаленіших околиць Зони.
.За кілька хвилин по тому, наречена знайшла свого солдата на крутому схилі урвища. Наблизившись, вона з винуватим поглядом зупинилася позаду нього і трішечки збоку.
— Погуляли, називається, на весіллячку, — нервово скручував той зі шматка газети самокрутку, насипаючи махорки з віднайденого в котрійсь із полишених осель кисета. — Ти ж чудово знала, хто такий Юзич. Навіщо ж давала згоду влаштовувати весільний вечір на його подвір'ї? Нічого іншого вигадати не могла?
— А хто здатен вигадати все інше з того, що з нами тут відбувається? — сумовито мовила Марія. — Хто може пояснити мені, на якій планеті, в якому світі — християнському чи антихристовому, — ми з тобою живемо?
— Але навіть в антихристовому повинна існувати якась межа не— людства.