Але яких! Україна опинилась на історичній доленосній грані буття-небуття. Разом з нею і Президент. З великою долею вірогідності можна стверджувати, що, якби тодішній Зеленський знав про таке випробовування, бажання зайняти цей пост у нього б зникло. Але сталось те, що сталось. І в особі одного Президента ми побачили двох: до і після початку широкомасштабної війни. Переучуватись з сценічного президента на реального довелось в екстремальних умовах. Робив правильні кроки, робив помилки. Нелегкою ж видалась "Шапка Мономаха". Але утримав її. Вдалось сформувати коло дружніх держав. Далеко не все ладиться, але при їхній підтримці Україна тримає оборону, безпеку Європи. Сподівається, що при другій президентській каденції закінчить війну. Реально. От на яких умовах?
З усіх наших президентів лише він, услід за Кучмою, ступив на поріг другого терміну. Той, як хрещений батько української корупції, казав, що перший строк він лише вчився на Президента. Але тоді була інша ситуація. В нинішній, доленосній, Зеленський повинен був ради перемоги, як найвищої мети, позбутись у своїй діяльності, тих високопосадових хвороб, які мали його попередники: корупції, формування кадрової системи за принципом кумівста, близькості до тіла, подвійних стандартів при покаранні винних, косметики невдач, боязні брати на себе відповідальність за непопулярні заходи, яких вимагає ситуація, осудного погляду на критику опозиції, журналістів, рішучість боротьби за посадовий імідж замінити рішучістю боротьби з корупцією, зміцненням оборони країни. На жаль, цих рудиментів вінценосних владоможців йому подолати не вдалось, хоч певні позитивні кроки зроблені.
На тлі недоліків агресор робив і робить відчайдушні спроби розхитати ситуацію, нібито без виборів Зеленський став нелегітимним Президентом, хоч добре знає, що згідно Конституції в умовах війни вибори не проводяться. А от вибори Путіна давно стали пролонгацією посади. То ж затія ворога в нашому суспільстві, за кордоном виявилась мильною бульбашкою.
МОЛОДА У ВІЗОЧКУ
Кожне весілля у селі — подія. Але таке — на багато років. Майя Королюк справляла його найменшому синові. Молода у фаті, в інвалідному візочку.
Столи в кав'ярні повні напоїв і закусі. Але за половиною — крісла порожні. Для запрошених, видно, "знайшлися" якісь нагальніші справи. Майя з чоловіком все одно грають роль щасливих батьків. Ну, а батьки молодої такими є насправді. Бо ж хороства у ній мало, ще й каліка. Молодий веселий насправжки, тепер від призову в армію у нього сталева бронь: обов'язок доглядати інваліда другої групи. От брати з Польщі не приїхали, злякались, що назад не випустять, забриють до армії.
Зайшов щойно до мене Мелетій Стригун. Він був тоді на службі Божій, де священик благословляв цю пару. Ішли додому разом з Явтухом, зять якого обслуговував ту церемонію своїм бусом два дні. Бо ж справляли її спочатку в молодої, потім у нас.
Комедія, а не весілля, — крутив головою Явтух. — Як медики визнали, що її Вітольдик тепер годен служити, так враз і любов до немічної взялась. Хіба в своєму селі нема справних гарних дівчат? Нянь вусатий знайшовся. Та він же до того і не знав її. То сестра Майїна нараяла їй ту невістку. Не знаю як вони вживуться, бо й у неї язичок гострий, хоч для таких, — то дивно. Болєсть кожного пригнічує. А вона, коли від'їжджали в Макарове, до одної дівчини з гурту: "Ой, Тамарцю, не зир так заздрісно. Бач, коли Бог ділив красу та здоров'я, я спала, а як щастя — устала".
— Але ж отець благословив, — кажу.
— Та він і столітніх благословить. Хіба не здогадується, що молодий брехав при вінчанні? А той і на сповіді не зізнався б, що злукавив. От дочекаємось перемоги, побачиш, як та любов вивітриться. Слизняк той Вітольдик. Переводяться козаки. Сором.
Ні, не перевелись, бо якраз вони й зберегли фронт.
ОРЕНДАРІ, АЛЕ РІЗНІ
Навідався в село директор сільськогосподарського товариства з Ковеля, який орендує частину земель нашої громади, Самчук. Для військової частини, в якій служить наш земляк, пригнав довжелезний пікап-всюдихід. Іван має приїхати і забрати його для фронту. Торік директор передав ЗСУ десять легковиків-всюдиходів, два дрони. Добру справу робить. Бо й господарює незгірш. А от інший орендар, який орендує в нас набагато більше землі, ледь-ледь щось капає. Приємно, що наш Луцьк в числі лідерів міст, що надають найбільше допомоги ЗСУ.
ТРЕБА ПОЧЕКАТИ
Нагадав Людмилі Василівні про роль спадкоємця-літописця. Здається, порозумілись, але, каже, не зараз, у Євгена через день випускний, долю ще не визначив, треба почекати. Можливо, у нашому ліцеї буде вакансія історика. О, то було б ідеально.
АВДІЇВСЬКА РУЛЕТКА
Таки має біду Яків Супрун з онуком. Толік тямущий, товариський, готовий допомогти кому треба. От лиш любив у компанії трохи почаркувати, але не запивався. На війну добровільно зголосився. І там в землю носа не ховав. Вже в перший рік медаль одержав. У штурмовій групі був. Там надбав собі друга, з Хмельницької області, Федя, такого ж характеру. Їхня бригада звільнила якесь село. А група, в якій був Толік, Федя і ще п'ять хлопців, захопила бліндаж, де продовольчі і спиртні припаси. Нагода відмітити успіх, просвіток у фронтових буднях зробити, якраз в руки. Федя і Толік до того вдатні. Інші теж не проти. Та гальма у хлопців відмовили, то ж потягнуло на подвиги.
— Мужики, у авдіївську рулетку зіграєм? — питає Федя вже добре піддатий. — Грають тільки справжні сміливці, хто смерті не боїться.
Ну, в такому стані всім і безноса свашка ніпочім. Що то таке? Ні, то не російська рулетка, то страшніше. Федя й продемонстрував. З гранати, коли затиснута чека, висмикується кільце, її так треба передати іншому, по колу. Зрештою, хтось на долю секунди відпустить чеку і... Гаву зловив сам ініціатор. Його рознесло, ще один загинув. Толік позбувся руки, інші обійшлися легшим.
Після лікування Толіка списали, дали другу групу на загальних підставах — необережне поводження зі зброєю. Та рулетка так переінакшила внука, що ледь не рік, — навіть не показуй оковитої. Дід був радий. А потім зламався. Друзі допомогли — Сало, Льоха, Кухня. Славна компанія. Увиваються коло його, доки пенсію не проп'є.
— А тоді просить у мене, — каже Яків. — Бісить те. Що робити — не знаю.
— І я не знаю, — кажу. — Та біда і тут вбиває. І на фронті, без москаля. Дурість алкогольна молодеча. Поговорю з Віктором, може щось порадить. Івану Карпусю допоміг.
"ТИ СТРІЛЯВ НЕ В ЖІНКУ, А У МОВУ..."
Україну струсонуло вбивство Ірини Фаріон. Якби таких потужних борчинь за мову було хоч би два проценти, у нас би торжествувала українська мова, і УПЦ, як ідеологічний відділ російської ФСБ, зникла б. Ємко, сильно про цю мужню безкомпромісну жінку відгукнулася волинська поетеса Євгенія Назарук: "Ти стріляв не в жінку, а у мову". Вбивцю знайшли оперативно. Якщо це замовлення московії, то вона добилась протилежного. Замість роздраю в суспільстві, бачимо згуртованість. Здається, тепер всі зрозуміли, що для нашого ворога українська мова страшніша, аніж ракети. Сказане Фаріон щодо вживання російської мови на фронті, яке збурило суспільну думку, було невмотивованим, але тепер їй треба пробачити. Вона глибше нас розуміла, болючіше переймалась тим, що зросійщення, як небезпечна інфекційна хвороба, що маскується під фактор культури, переінакшує людину, позбавляє національного імунітету, української ідентичності, стала потужною політичною зброєю Москви. Ницо, навіть вороже виглядають "жарти" президентського "95 кварталу", які він допускає щодо Фаріон навіть після її смерті.
СТРАХІТЛИВИЙ ЗЛОЧИН
Два роки від трагедії в Оленівці, де російські потвори підірвали більше півсотні, покалічили майже сто п'ятдесят військовополонених бійців "Азову". Жах! Серед них міг бути і онук. Однак тоді, коли захисники "Азовсталі" припинили опір, він виконував завдання поза містом. Кати ж звіряли полонених із списком, куди азовців занесли, як терористів. Хтось злив ворогу персональний склад "Азову" ще раніше. Трагедія в Оленівці — тяжкий міжнародний злочин. Однак ООН не взяла його до розгляду, експертів москалі не допустили до місця трагедії. Ще на початку агресії російська пропаганда в міжнародних ЗМІ так розкрутила страшний для Росіян цей бойовий підрозділ, що Держдеп США теж ледь не визнав його, як терористичну організацію, і заборонив постачати "Азову" американську зброю. Лише через десять років "прозрів" і скасував заборону.
Є Й В ІТАЛІЇ НАШ ФРОНТ
То вже таки не буденщина. За тиждень в хаті другий закордонний гість. На цей раз гостя. З далекої і теплої Італії. Але своя, навіть колишня сусідка. Євтушики від мене недалечко, тільки з іншого боку вулиці. Юлю я пам'ятаю ще дівчам, школяркою. Бо потім, як і у всіх молодих, своя життєва стежка. От її батька знаю давно. На початку мого останнього року навчання шкільний урок фізкультури став проводити молодий вчитель. Ще у солдатській формі, енергійний, рухливий. Його "комплекс на шістнадцять вправ", років двадцять тому я ще виконував ранком. От як Іван Іванович вийшов на пенсію, потім і я, наші сусідські контакти стали тіснішими. В таких спілкуваннях він і дружина розповіли, як в молоді роки скуштували принад комуністичної влади.
На початку сорок четвертого, як тільки червоні звільнили від німців Західну Україну, замели усіх молодих хлопців ще допризовного віку, аби перекрити кисень УПА. Так званий, останній воєнний призов. Частину кинули на фронт. Іншу — на трудовий, вручну довбати мерзлу землю для газопроводу Саратов-Москва. Погано одягнутих, узутих в обноски, поселили серед степу, в дощаті бараки. Безжальний мороз, жалюгідне харчування, тупа муштра, самодурство командирів, виснажлива тяжка робота, хвороби стали косити наших хлопців не гірше німецьких кулеметів. На саратовському кладовищі виросли тисячі могил, де значились українські прізвища. Івану Євтушику пощастило вижити. Коли уцілілих привезли в одну з регулярних частин армії і повели в лазню, старшина жахнувся від ребристого поповнення: "З якого концтабору вас доставили?.."
Марія Миколаївна, дружина мого вчителя, — з Холмщини, колишніх етнічних українських земель, де до 1938 року мирно уживались українські і польські сім'ї.