Здається, розчиняєшся в тому вітрі і ось-ось помандруєш з ним далі. Привідкрила повіки, аби ще раз увібрати в себе красу пейзажу, ледь повела поглядом навкруги, не рухаючи головою, — грецькі гори цвіли, вкрившись фіолетовим килимом. І це в жовтні!
Цвіли й пахли ароматами тонкими, солодкими і п'янкими, заповнюючи ніздрі, доходячи до мозку й заглядаючи в душу (куди тому Діор чи Шанель?!). Переносили ту душу в маленький земний рай.
Море продовжувало свою шурхітливу пісню, а до Славиних чутливих вух долітали тихим містичним шепотом якісь дивні слова: "Я тут, я тут... і тут все, що тобі потрібно...".
Набігав вітерець знов і знов, лагідно й пестливо торкався обличчя, розвівав волосся й тим лишень підтримував пісню моря й життєдайну силу небесного вогню там, у висоті, де розпечена сонячна куля щасливо всміхалася до Слави, голублячи у своїх
променях її тіло. Підтверджував вітер і нечутний подих землі, що вбирав у себе, всотував і всмоктував, вихоплював, як злодій, з квітучих кущів, з духмяних кедрів ген вдалині, а далі розливав, уже як благодійник, ті аромати щедро у простір.
Осінь...
Яка чудова, тиха й ніжна осінь у Природі. Після духмяної весни, після бурхливого, шаленого та спекотного літа. Осінь крокувала по вершинах гір, ковзала їх схилами, занурювалась у прозорі, майже кришталеві морські води, фарбувала в теплі й ніжні пастельні тони листя дубів, кленів, осик.
Слава стояла на її порозі після своїх буйних літ. Тіло її сиділо на крутій скелі, а в душі щось щеміло, рвучи якусь її струну. Струну печалі і смутку, тужливої ностальгії за повним енергії й пригод літом. А ще бриніла в ній повітряною музикою тепла вдячність, тобі, Осене життя, бо плодовитою ти прийшла до неї, щедрою, доброю.
Знову закрила очі й сиділа якийсь час непорушно, вслухаючись у звуки Природи, і помалу якісь іще неясні та невпорядковані слова почали крутитися в її голові, переплітатись, рватись, губитись, знову вирівнюватись у гармонійні акорди й лягати на нотний стан.
Слава вловила перший рядок — "... отут сиджу собі високо і думка в'ється в голові...". ...А далі ? А далі йде, несе вітер до неї від моря, від цвіту, від гір і сонця чіткі та ясні слова. Слава зривається з місця, папір... де взяти папір і ручку? В машині щось має бути! Направилась швидко до авто й невдовзі, присідаючи на камінь посеред порожнього, залитого сонцем і хвилями пляжу, записувала, немов у гарячці, принесені вітром слова. Рими, здається, виникали в самому просторі, складались у рядки, сплітались у ланцюг, крутились навколо неї, тільки й встигала петляти рукою, щоб бува не помандрували далі.
Коли гарячий і стрімкий потік нарешті вилився з неї і остання фраза лягла на папір, блаженно зітхнула. Полетіла очима до горизонту, туди, де небо єдналося з морем, де все зливалося в одне. Кожна її клітина все ще тремтіла розтягнутою струною, поглядом торкнулась білих пухнастих хмаринок, що пливли лебедями низько над морем...
на світ. Усміхнулася вдячно.
"Це ти, мій Єдиний, це все Ти!".
Отут сиджу собі високо, блукає думка в голові: чому людина так глибоко пірна у власній сліпоті?
Не бачить неба, хмар і Сонця, гірських хребтів хвилястий плин?
Шукає в насолодах тлінних, у їх тягучій дрібноті
і щастя, й сил, і слів химерних про вірність істин ефимерних.... Тоді кляне себе намарне, що стратила весь час і вік, шукаючи утіх примарних.
Та краще би шукала ліків!
Що від незрячості й омани, від тупості і від біди,
бо не дивилася... туди...
Туди, де Сонце сходить ясне, де небо лиє квітом рясним — сплетінням зоряним, густим, лиш Правду.
Й ти її візьми. І йди.
У Вічність йди.
А я прийшла й отут високо сиджу собі, як
страж німий тої Краси...
О, Боже!
Краси, що впала краплею роси, на землю грішну і в світи, розлилась буйною рікою, та й дала човен нам — пливи!
Злетіла білим пухом снігу, мереживом, мінливим і тонким
з Твоєї, Господи, руки.
З тепла Любові вся згоріла й налила соком ті ліси, що вдаль біжать.
О-о, синьоокі!
Такі таємні і глибокі, як нижче — води темноокі морського грізного царя!
І де вже я?
Я в насолоді.
Потопаю...
І схиляю
свої коліна я Природі.
Й до вас я руки піднімаю, о вічні й мудрі Небеса, —
бо й там Краса.
А далі вже нема мене, нема.
Я розчиняюся в Тобі, Свароже!
Мій вірний і єдиний Боже.
За тиждень Василіс їхав у відрядження до Австрії. Оскільки Слава вже там була, то вирішили, що поїде без неї. Зрештою, вона прихворіла, певно, на Евії застудилась. Температури не було, але дивний головний біль і нудота не покидали кілька днів.
По від'їзді Василіса до неї повернувся неспокій і ота нестача чогось у житті. Чогось, що загублене, що час від часу повертається гірким присмаком, відчуттям недовершеності. Знову мучили дивні й тривожні сни, в яких то шукала чогось, то втікала від невидимих переслідувачів. В одному з таких снів з'явився й Василіс, уже разом утікали від когось. Якоїсь миті він вибився із сил, та вона відкрила йому якісь ворота... Далі уже сиділи на їхньому "Ендуро", все набирали швидкості, майже летіли, не торкаючись землі. "Швидше, швидше!" — кричила Слава, відчуваючи переслідувачів у себе за спиною. І ось, після крутих поворотів та лихоманки втечі, вони відриваються від погоні. Стоять знову біля воріт. "Дякую тобі за захопливу подорож", — мовить Слава. "Ти сама прийшла в неї, можеш прийти знову", — відповідає Василіс. Нахилив свою голову в її обійми, ніжно обняла його. "Я зробила нещасливими двох людей, тепер зроблю трьох... це неможливо...". Прокинулась зі сльозами на очах.
Вже не раз думала, а чому б не поїхати в Гісьйо бодай на один день. Спробувати зрозуміти, що відчує...
Василіс, чоловік, навіть пропонував їй таку поїздку разом, але відмовилась. Чомусь боялась. Хоча не знала, кого й чого. Себе, напевно.
Повинна зробити це одна, так-так, одна. Щоб не довелось приховувати переживання чи враження, якими може неприємно зачепити свого чоловіка. Коли вже має віддатися їм, то віддатися повністю.
Це буде один лише день, кілька вкрадених годин у теперішнього від минулого.
Подзвонила Василісу і сказала, що приїде на узо. Той здивувався, як це таке рішення зненацька, та багато не розпитував. За час без неї він багато чого обдумав і багато з чим змирився, але й зрозумів, яким важливим був для неї відрізок життя біля нього. Навіть здогадувався, що ж штовхає її в дорогу, але нічим допомогти не міг. Зрештою, він допоміг їй лише раз.
Зустрічі зі Славою не боявся, бо сам вибрав жити без неї. Сам не міг прийняти її такою як є, тож розумів її вибір. Не засуджував, просто прийняв.
Сидів за столиком в узері, де не раз зупинялися з нею, і чекав. Тут сиділи з веселими друзями його життя, скільки сміху, жартів, випитих чарок. Скільки прихильності від усіх і вітань. Всіх пригощав. Тепер його не дуже пригощають. А зрештою, йому нічого й ні від кого не потрібно.
Він одинокий, чорний крук. Тихий і самотній.
ЕПІЛОГ
...Слава крокувала польовою дорогою. Сльозами заволокло очі й, здається, перенесло її, огорнуту сивими туманами в усе те, що залишала за плечима. Та вона повинна бачити поперед себе. Закліпала й витерла мокре лице. Просвітлилося.
Навколо — безкраї гори, долини, трави й маслини. Перед нею — море, море й позаду. А попереду — берег, до якого повертається.
Хотілося бігти. Хотілося якнайшвидше щезнути з цих місць. Забути про них! Та хіба то можливо?
Тепер розуміла, чому приїхала сюди знов. Вона знайшла нарешті відповідь. Прийшла, щоб забрати себе назад. Усю. Без останку. Забрати ту частину свого серця, що залишила роки тому в цих горах. Але розуміння цього не несло полегшення, бо разом з ним прийшло прозріння.
Тверде й гірке, як недостигла маслина, — вона ніколи не забере себе всю звідси.
Ота остання надія, що так довго гніздилася в її підсвідомості, була втрачена. Половина її єства назавжди залишиться тут. В отому садку помаранчів, поміж високих колючих троянд. В цвіту чарівному гранатових дерев.
У вологих очах Василіса.
Вона вже ніколи не буде цілою. Вона ніколи не буде ВСЯ в якомусь одному місці. Вона розділена на половини. Але те, чого знову не розуміла Слава, яка з цих половинок справжня, реальна, а яка вигадана й оманлива. Бо дивне відчуття оповило її, немов належить вона різним світам, і вони однаково дорогі. Та це неможливо, бо реальність не може бути такою, подвійною! Та й що воно, оте реальне життя, коли навіть сон іноді сильніший за будь-яку реальність. Так-так, здається, крокує вона поміж сном і реальністю. Крокує поміж світів омріяних і пережитих, поміж уявою й дійсністю, а як розділити все це і привести до ладу, не знає.
Бо ось її життя, простягнулося посеред високих гір маслиновим раєм. Ось воно, причаїлося у кущах ожини темним вужем. Ось воно, зашелестіло вітром у густих косах маслин. Закриє очі і побачить кожну з них, точнісіньке місце, де зростає, товщину стовбура, розлогість гілля, висоту. Побачить, скільки врожаю має кожна.
Ось вони з Василісом стелять брезент попід деревами, а оце вже сидять перед каміном зі склянкою червоного вина і, він говорить, говорить...
Тут її життя і вона в ньому. Тепер — постійно.
Але чому тоді йде цією дорогою, повертаючись до чогось іншого, що також її, що чекає на неї, потребує її і що потребує вона. Бо занурена в те життя, до якого повертається.
Та невже?
Яким чином занурена, коли не виринула ще повністю з цього. Де межа поміж світами минулого, теперішнього і майбутнього?!
Все змішалося, і те що відчуває вона, — то лишень належність буттю у всіх його проявах. Бо життя — то пазли чогось нескінченного, непереривного. То не щось одне, а все разом. І все те сплелося в цю мить, стало нероздільним, втратило межі. Вона є завжди. Все решта — ілюзія. Життя — ілюзія, сплетена з фраґментів відображень її Душі у великому дзеркалі Вічності.
Таких відображеннь тепер два, бо десь там вона справжня глянула у два дзеркала. Та чи лише у два? А чи таких відображень у неї може бути безліч? Стільки, скільки життів за плечима. І в кожне плинне, дійсне життя будь-коли до неї може завітати з минулого кілька її зображень. Тих, які повинна краще зрозуміти, які мусить глибше скорегувати, вдивляючись у себе саму, вивчаючи кожен свій рух і погляд у дзеркалі.