Бо хто я такий, щоб засуджувати Юрка за це? Одна річ рефлексувати на статистичну новину про двісті з гаком тисяч безликих утікачів із фронту й зовсім інша вдавати перед одним із них полум'яного патріота, принципового та безкомпромісного громадянина, тим більше, коли ти не гірше від нього знаєш що часом змушує людину вдаватися до такого вчинку. Тому мовчу, опустивши очі.
– Я був на передку більше двох років, – Юрко не витримує мовчання, що запало між нами, – весь час в ТРО, на півдні. А потім прилетів КАБ, хату нашу, з глини, рознесло і матір Тосі вбило, добре, що її вдома не було. Моя мама загинула в аварії, коли мені було вісім років. Тато вдруге одружився на мамі Тосі й ми стали зведеними братом та сестрою. Нас обох відповідно всиновили-вдочерили і Марина Михайлівна стала мені справжньою мамою.
Я мовчу, але всім своїм виглядом показую, що слухаю уважно.
– Тато мій помер від розриву аорти – в нашім роду чоловіки довго не живуть. Ні батько, ні дід, ні прадід навіть до п'ятидесяти не дожили. Мене відпустили на похорон мами і там я зрозумів, що не маю сил залишити Тоську саму. Пам'ятаєш, я тобі якось казав, що за висновком сучасної нейронауки людина не має свободи вибору? Наші вчинки запрограмовані в ДНК у вигляді інстинктів самозбереження та продовження роду.
"Дідько, – думаю я, – скільки разів там, у пеклі, довелось мені жалкувати, що не вистачило сили волі застрелитись у тому бліндажі... Коли мокрого били струмом, коли цькували вівчаркою, коли... Але мені також не вистачило сили волі накинутись у пеклі на якогось орка й перегризти йому кадика, перш, ніж мене застелили би. А Ігор "Їжак", з дев'ятьма класами освіти, напевно, нічого цього не знав, тому і взявся прикривати з кулеметом наш відхід у Сєвєродонецьку, точно знаючи, що не виживе."
– Я розумію, що ти зараз про мене думаєш, – мало не з відчаєм веде далі Махновський, – але людина це лише біологічний смартфон у версії Homo sapiens.Ти не володієш генами, це гени володіють тобою, а мозок лише створює ілюзію свободи волі. Нейрони твого мозку утворюють мільярди синапсичних контактів; це електрохімічний процес, який вдосконалювався майже чотирнадцять мільярдів років – від самого початку Великого Вибуху. Тотальна більшість цих контактів у нашому мозку спрацьовує автоматично, як наслідок досвіду всіх попередніх станів у ланцюжку перетворень від Великого Вибуху до тебе сьогоднішнього. Так само вода вибирає шлях найменшого спротиву, бо тече згори вниз під дією гравітації.
"Навіщо ти виправдовуєшся, – народжується всередині мене роздратування, – бач, цілу теорію десь поцупив. Ох уже ж ці мені недовчені верхогляди: завше ласі до розумування за чужий рахунок!"
– Нас запрограмовано на певні автоматичні дії: інстинкт виживання і створення потомства, – Юрко намагається вловити мій погляд, але я вдаю, що не помічаю цього і опустивши очі, нібито відсторонено слухаю його виправдання.
– Поглянь на це з позиції другого закону термодинаміки: ентропія завжди зростає, порядок перетворюється на безлад. Другий закон термодинаміки каже, що майбутнє визначається теперішнім станом. І кожен атом в твоєму чи моєму тілі визначається цим законом, тому свобода волі теж ніяк не може йому протирічити. Фізика, Хлібе, універсальна, їй байдуже до наших бажань, почуттів, політичних вподобань. Наша свідомість нездатна обирати, вона лише свідок. Або, коли хочеш, адвокат, який працює зі злочинцем після злочину, який лише пояснює чому все так сталося. Організми, які краще вміють створювати розповіді про власні дії, виживають краще.
"Бляха, другий закон термодинаміки в якості виправдання свого дезертирства – не знаю, чи ще хоч хтось в цілому світі додумався до такого?!"
– Ми з Тосею хочемо дітей. Ну не маю я права перед своїми предками піти з життя, не залишивши потомства! – Юрко ось-ось зірветься. – Можете думати про мене все, що завгодно, але відповідальність перед родом Махновських мені важливіша, ніж перед державою, для якої я завжди був дрібним цвяшком, витратним матеріалом!
"Хто я, щоб судити його? Я ж міг, повернувшись з Іспанії, вдруге піти добровольцем? Міг, але не пішов, скористався формальним правом. А інші пішли, можливо, і при гіршому стані здоров'я. Тому..."
– Заспокойся, – кажу йому вдавано байдужим тоном, – чи я тобі суддя, що ти виправдовуєшся переді мною?
Аж тут мені на радість спалахує світло і я з полегшенням підводжуся:
– Давай краще працювати, бо дедлайни вже на носі.
Після роботи, вже пізно ввечері, ми досить сухо прощаємося – зовсім не так, як учора, навіть не так, як три тижні назад. Юрко, вочевидь, досадує зі своєї надмірної відвертості переді мною, в моїй душі теж лишився неприємний осад і хтозна від чого більший – чи від самого факту його СЗЧ, чи від недолугих самовиправдань.
Ні, я таки герой, бо вчора здав кухню в експлуатацію, і не знаю, кому зробив більший подарунок – дружині чи собі, адже сьогодні, двадцятого грудня, мій день народження. Хіба ж це не привід завершити проєкт, тривалістю в половину календарного року?! Тим більше, що робилося все під час щоденних тривалих блекаутів, у ті короткі години, коли давали світло і можна було вмикати верстати. Два тижні мусив навіть працювати по ночах, коли за графіком увімкнення приходились на нічну пору. А останній тиждень Юрко ще й позичав мені свій бензогенератор, аби я вклався в намічений дедлайн. Тож нині з повним правом сиджу на кухні, за старим, радянського ще зразка, розсувним, з овальною кришкою столом, дивлюсь, як метушиться біля плити натхненна своєю зреалізованою мрією Аліса і вкотре вже вдоволеним поглядом оцінюю власний продукт.
Нами спроєктована і моїми руками виготовлена, кухня наша нагадує здоровенну букву "П", ліва ніжка якої, правда, довша, ніж права, проте ця обставина жодним чином не псує загальної картини. В основі лівої ніжки, тобто, відповідно, лівіше правого вікна, що на довгій стіні кухні, стоїть холодильник, від якого й починається стільниця кухні. Правіше вікна вже розташувалася мийка, над нею сушильна шафа для посуду, двоє дверцят якої мають ажурні дерев'яні решітки – для вентиляції. Посередині короткої стіни, тобто, перекладини умовної букви "П", помістилася газова плита з духовкою, а над ними витяжка з декоративним комином – центр всієї композиції та уособлення статусу і стилю Прованс де ля Укр. По обидва боки від масивного комина дверцята зі скляними вітражами, прикрашеними фацетами, мідною жилою та стримано барвистим малюнком – краса, що коштувала нам кілька тисяч гривень: неслабо так за пару скелець! Правою ніжкою букви-кухні, тією, що коротша, слугує барна стійка, що відділяє осередок приготування їжі від вітальні.
Корпуси навісних шафок зроблені з польської ДСП приглушено жовтуватого кольору і гарно поєднуються з коричневатим відтінком дубового фасаду, додаючи моєму творінню невимушеної легкості. Світло-кремова стільниця, що має вигляд кам'яної ціною в десять тисяч баксів щонайменше, насправді викладена мною з п'яти стодвадцятисантиметрових керамогранітних плиток. Два десятки дверцят і чотири шухляди дубового фасаду з прадідових підвалин печі, тріщини й тріщинки якого заповнені темно-шоколадною шпатлівкою, підтоновані італійським бейцем з рустикальним ефектом до кольору, як сказала одна знана дизайнерка, середнього між цинамоновим та теракотовим, з виразно проявленою завдяки бейцю багатою текстурою і на завершення вкриті напівматовим поліуретановим лаком, що дає тільки мінімальний полиск, лише натяк на полиск, – ось що є обличчям нової кухні та найбільше тішить мою душу. Ну, а барна стійка з точеною колоною, декоративними балясинками й верхньою, в карнизі, підсвіткою ставить жирний виразний знак оклику в моїй титанічній роботі.
Не стану перераховувати купу всіляких дрібних недоліків, недоробочок, навіть, хай і вдало прихованого, але таки браку в моїй роботі, про які ніхто, крім нас із Махновським, не знає і навряд чи коли й дізнається. Та, як сказав, аби втішити мене, Юрко, ручна робота, отой шанований в сучасному верстатоорієнтованому світі handmade, саме цим і цінується в порівнянні з роботою машинною, фабричною, котра має вигляд бездоганний, але не несе в собі часточки вкладеної душі майстра. Незаперечним же свідченням ручної роботи завжди були, є і будуть дрібні дефекти та недосконалості – недоліки, притаманні виключно людській, а не машинній праці.
Коли Аліса вчора ввечері зайшла після роботи до вітальні, то оніміла в зачаруванні, потім не вигукнула, а лише благоговійно прошепотіла:
– Вау...
Постояла мовчки і додала:
– Так ось який він, справжній прованс.
– Прованс де ля Укр, – зробив я про всяк випадок уточнення.
Потім уже сказала, що не очікувала такого ефекту навіть попри своє авторство в проєкті та щоденні спостереження за ходом роботи, бо складалася кухня мало не два тижні, але фасад було змонтовано мною тільки вчора. Я, звісно, задрав носа, та й хто не задрав би?! Мене почали не цілувати – ні! – побожно цьомати, мов ікону: клянуся! Здається, ще жодного разу за роки нашого спільного з Алісою життя, не підіймався я в її очах на таку запаморочливу висоту, відтак сьогодні вранці й прокинувся з абсолютним усвідомленням, що я беззаперечно герой!
Для близнюків та двійнят день народження це не просто свято, а подвійне свято, бо ти відчуваєш себе одразу в двох іпостасях. Жаль, що життя розлучило нас із Хорхе, та все ж ми поділилися радістю і з ним, і з Діаною, провівши цілих два сеанси відеоекскурсії. А до всього цього подарунком на день народження і абсолютною для мене несподіванкою став новий паспорт Аліси, в якому замість ще недавнього її прізвища Очеретіна́ тепер значиться Сагань, тобто, моє, наше родове. Одна річ, коли ваша дружина погоджується змінити своє дівоче прізвище на чоловікове в залі РАГСу і зовсім інша, якщо це стається через два десятиліття і не під тиском зовнішніх обставин, а винятково через внутрішнє усвідомлення нею чогось важливішого, ніж "так роблять всі". Чи ж це не щастя?! Так, воно; але єдине, що нині його трохи затьмарює – сам я все ніяк не знайду часу (і в першу чергу коштів), аби змінити своє паспортне ім'я на дане рідним батьком...
Та як би там не було, сьогодні в нас свято свят і з цієї нагоди будуть гості: подружжя Чепурноусів і подружжя Махновських.