На його обличчі посмішка змішалася з гримасою болю і люті. Задкуючи, Авгура поспішливо здолав вузенький острівець, а потім і кладку, якою цей окраєць землі поєднано було з материком... Якусь хвильку Мутант запитливо дивився на нього, далі заричав, і знову почав наближатися. У третій руці його все ще здригалася рибина, яку він тримав за зябра.
Відскочивши до спортивної сумки, Авгура схопився за свій металевий посох.
— Стій — гаркнув він, приймаючи каратистську стойку і приготувавшись відбивати напад прутом і ногами. — Я сказав: "Стояти!"
Одначе Мутант усе ще повільно прямував до нього, простягаючи рибину.
— Та не потрібна вона мені! — нервово відмахнувся Авгура. — їж сам! Я сказав: геть!
— Іди-ди-іди! Іди-ди-ди! — проказував тим часом Мутант, простягаючи до солдата ще й дві вільні руки, якими намагався схопити його, зупинити, примусити взяти рибину.
Залишати сумку Авгура не наважувався, а відступати з нею в руці було небезпечно, тому, щойно Мутант наблизився, солдат різко вдарив його ногою в бік. Виродок відсахнувся, проте щедрості своєї так і не зрікся. Він щиро намагався переконати Авгуру в своїх добрих намірах, але саме це й викликало у солдатові якусь підсвідому лють, у нападі якої той уперіщив потвору ногою в живіт, потім, несильно, прутом по ногах. А коли Мутант скорчився від болю, раптом сильним ударом важкого армійського черевика в груди звалив його на землю. Та, навіть лежачи, потвора тримала рибину в руці і, припіднімаючись, простягала її Авгурі. При цьому на обличчі Мутанта вкотре вже проявлялася страшна посмішка-вищир.
Усе ще не в змозі подолати свою лють, солдат замахнувся прутом для вирішального удару. Цього разу він цілив Мутантові прямо в голову, проте в останню мить випуств прут із руки й, закривши лице долонями, присів перед Мутантом, так і не наважившись стати навколішки. Та все одно у цій позі його проявлявся розпач лиходійника, що тільки дивом зупинився за мить до вбивства; людини, котра схаменулася, бо прозріла в своєму неправедному гніві.
Ну а відкрив Авгура лице тільки тоді, як його торкнулася рука "чорнобильського Квазімодо". Тепер він гладив солдата тією, "мутан— товою", рукою, в той час як інша, "людська", щедро, але занадто вже нав'язливо, простягала йому рибину.
32
Вислухавши ігудину сагу про випадкове знайомство в Одесі з Євгенією фон Гретцкі, і про несподівну приязнь, з якою ця жінка зустріла його в Києві, офіцери контррозвідки лінькувато схрестили свої погляди і поблажливо всміхнулись.
Команданте одразу ж відчув: щось із його розповіді сприймається "не так", одначе не міг збагнути, що саме.
— ...Тобто свого часу ви вийшли на Євгенію тільки тому, що вона зацікавилася моїми картинами, а відтак і мною, — спробував підсумувати свої припущення Ігуда.
— Все майже так, але. трішечки навпаки, — лінькувато відреа— гував підполковник. — Баронеса тільки тому й зацікавилася і картинами, і самою вашою особою, що, за два тижні до вашої поїздки до Південної Пальміри, ґрунтовно познайомилася з нами. Дізнавшись, що перед одеситами ви маєте намір поставати в іпостасі живописця, ми вирішили поексплуатувати інтерес баронеси фон Гретцкі до галерейного бізнесу. І водночас — підстрахуватись її фінансовою участю в одному глобальному проекті.
З хвилину Ігуда мовчав, ошелешено переводячи погляд з одного свого співбесідника на другого, наче запідозрив, що есбеушники брутально знущаються над ним.
— Не може бути, щоб усе аж настільки масштабно... — недовірливо пробурмотів він.
— Ви ж майже професійний воєнний розвідник, — дорікнув йому Щедренко. — І мали б знати, що подібні операції розробляються ґрунтовно, з перспективою та з урахуванням усіх потенційних можливостей агентів. До речі, прошу вибачення за одвертість, але, на відміну від вас, Євгенія — людина тямуща, ділова, і домовлятися з нею значно легше.
— Домовлятися з приводу чого?
— З приводу нашої співпраці — звісно ж.
— На кіностудії ви вже встигли побувати? — Без будь-якої паузи поцікавився підполковник, не даючи Ігуді отямитися. — Ви чуєте мене? Питаю, чи встигли ви?..
— Що мені там робити? — пригнічено відповів Роман, вражений тим, що почув про Євгенію. — Грошей на постановку фільмів у них все одно не знайдеться.
— Не знайдеться — під протокол, — несподівано підхопив цю тему Глотов, хоча Роман був упевнений, що, почувши таку відповідь, підполковник негайно забуде про його, Ігуди, приналежність до кіно— шного світу. — Українське кіно остаточно занепало — історичний факт. А шкода. Що б там про нього не говорили, а воно таки дало світові кілька "шедевральних", як ви там у себе, по поетичних студіях, любили визначати, стрічок.
Ігуда так і не зрозумів: грає цього разу підполковник, з розрахунку на "інтерес допитуваного", чи таки справді переживає за мистецтво? Та одне відчув досить виразно: в особі Глотова вмирає чудовий актор, з вільною, природною і своєрідною, "габенівською", хоча і не під Жана Габена, грою.
— А над якимсь новим сценарієм зараз працюєте?
— Певний час облишив був свою сценаристику, але оце недавно повернувся до неї.
— Знаю, тому й запитую. На папері вже проявляється щось путнє?
— Та нібито витанцьовується.
— Обдарована ви людина, Романе, що б там з цього приводу не думали ваши колеги. Як це не дивно, вам усе вдається: вірші, живопис, сценарій... Шевченківський розмах, з тією лише поправкою, що Кобзар змушений був обмежитися віршами, прозою та п'єсами, не доживши до кінодраматургії. Мрієте про Шевченківську премію?
— Навіть не мрію. Поки що...
— І це дуже суттєве застереження: "поки що...". Тому що у вас справжній кінодраматургічний талант. Так-так, мені випало читати рукопис сценарію, якого ви подавали на кіностудію, ще будучи студентом Інституту культури. Я, звичайно, не фахівець, бог милував... Але що навіть для найприскіпливішого режисера там віднайшлося б кілька цікавих сцен — то це безсумнівно. Хоча б ота, зі самоспаленням сільского священика, який, дізнавшись, що церкву його комуня— ки мають намір зруйнувати, привязав себе до хреста, що на баньці, а тоді підпалив смолоскипа і кинув на житні снопи, якими обіклав свій дерев'яний храм; на снопи, які вранці мали бути колективізованими.
— Е, та ви й справді читали мій рукопис!
— І не тільки цей, — стенув плечима Глотов. — Я завжди вважав, що класику треба знати. Тим паче — сучасну.
— І не тільки зі службового обов'язку, — вкотре вже втрутився у їхню розмову Щедренко. — У ті часи я ще був стажером і дивувався з того, як він, не криючись, захлоплювався вашим сценарієм та віршами, від яких на дві статті "Карного кодексу" повівало антирадянщиною. А він не тільки перечитував їх, але й цитував нам найцікавіші, найвдатніші уривки.
— Ну, ми могли б обійтися й без цих подробиць, — пробурчав Глотов, з-під лоба дивлячись на Щедренка. — Що було, те було, навіщо згадувати? Втім... Слухайте, неприкаяний ви наш і безпритульний Романе... Я розумію, що грошей у вас обмаль, а всі ваші колишні київські коханки із середмістя давно познаходили собі інших, ближчих і впевненіших у своїх фінансових прогнозах, кавалерів.
— Саме так все і сталося, — визнав Ігуда.
— Якщо бажаєте, можемо поселити вас у нашій запасній квартирі. Така собі скромна трикімнатна квартирка, без евроремонту і джакузі, яку ми використовуємо чи то як відомчий готелик, чи як гуртожиток. Одне слово, даємо притулок нашим колегам, коли вони виявляються без даху. Як ви розумієте, приводити на цю квартиру дівчат категорично не рекомендується, але ж чотири ночі ви здатні перетерпіти, чи не так?
— Навіщо чотири, затра ж я... — спробував був заперечити Ігуда, проте Глотов не дав йому розгорнути свою думку. — Щонайменше чотири. Так треба, це в наших загальних інтересах. Повірте мені, пане Ігудо, на вас чекають цікаві пропрозиції. Отже заперечень нема, — підсумував він. — Тоді не гаятимемо часу, поїхали. Це досить далеченько звідси.
— Гаразд, пропозиція приймається.
— Надалі намагайтеся якомога рідше відкидати будь-які наші, — нехай навіть, на перший погляд, найдивовижніттті, не до кінця зрозумілі... — пропозиції. Цим ви полегшите життя і собі, і нам, А головне, справлятимете враження людини мудрої, врівноваженої... До речі, яку назву має ваш новий сценарій? — запитав він, спускаючись слідом за Ігудою та Щедренком широкими мармуровивми сходами. — Той, над яким працюєте.
— "Помста приречених".
— О, чули, капітане, як значуще вона звучить: "Помста приречених"?! Ось що таке вдала, промовиста назва. Якби я був продюсером, узявся б за екранізацію цього сценарію, не читаючи, з самої лише поваги до назви.
— Не сумніваюся, що з вас витанцювався б непоганий продюсер, — несподівано визнав Роман. — 3 вашим умінням переконувати, гріх було б не домогтися успіху.
— Ось і вважатимемо, що по тому, як мене потурять з "контори", без діла і шматка хліба не залишуся.