— Клас! Екзотика!
Він враз перетворився на хлопчика, якого цікавили всі дрібниці. Обійшов навкруг, мацав руками, хапав то за драбину, то за люшню, то голоблю, то хомут, дугу, навіть супонь[CXXIV], доки не звернув увагу на віжки, які тримав Панкрат.
— Руль, — пояснив він гостеві. — Віжки, по сільському — лійци. Сідай, члеку[CXXV], будемо їхати. Романе.
— Хвильку, хвильку, — заметушився Василь і став з усіх боків фільмувати сільське таксі.
Панкрат всадовив гостя поруч себе, я вмостився позаду. За балачками доїхали до рідколісся. За командою фурмана коник повертав у прогалинах то в один, то в другий бік.
— Ксобі — вліво, гаття — вправо, — пояснив гостю товмач.
Нарешті ми вперлись у хащі. Продиратись в них нам з Панкратом нелегко. Дошкуляє й задуха, оводи.
— От захотілось тобі, чоловіче, з тої Америки в такі нетрища пертись, — висловив невдоволення Панкрат.
Гість промовчав, йому, видно, теж було незручно, що звабив на таке старих, і стійко прокладав для нас дорогу за моїм азимутом.
— Знайдемо чи ні, то вже не так цікаво, — не вгавав Панкрат. — От, коли заблукаєм, то буде цікаво, село потішимо приключкою.
Хотілось вже передих зробити, але натрапили на орієнтир. Висока, товста, розлога черешня. Виросла з дички в саду, може, здичавіла. Трава під нею всіяна невеликими чорними ягодами. Смачні, з ледь відчутною гірчинкою. Кажу гостеві, що вони із саду його прадіда.
— Справді? — не вірить він, і закидає їх жменю у рот, потім фільмує історичне дерево, черешні на долоні.
Хата Павлуся стояла на невеликому узгірку, а в кінці саду, в пониззі, були ті дві саджавки. Нарешті! Але то вже лише дві великі продовгуваті ями з пологими берегами, замулені, зарослі лепехою, очеретом, травою-різухою, кількома ліліями. Повертаємось назад, знаходимо ту узвиш.
— Десь отут, — обводжу рукою коло навкруг себе, — і жили, Василю, твої предки.
Він мовчки розрівнює траву, опускається, а тоді лягає навзнак, руки під голову, заплющує очі. Ми з Панкратом лиш здвигаємо плечима. Але мовчимо хвилину, другу, третю.
— Пане, вставай, бо приростеш до землі, — не витримує Панкрат.
Василь нарешті відкрив очі, усміхнувся.
— Земляки мої дорогі! То ж пам'ять на все життя. Заряджаюсь енергією від землі своїх рідних.
Ну, що тут скажеш? Можливо ми, живучи на своїй предковічній землі, не відаєм того душевного щему, що бентежить тих, хто після довгої розлуки знов ступив на неї?
Ноги ледь доволокли нас до підводи, пекла спрага. Панкрат відв'язує коника, щоб привести і запрягти. А мій гість щось закрутився, і до мене:
— Попросіть пана, аби дозволив сісти на коня і фото зробіть...
Василь аж розцвів від того, що все вдалося і цілу дорогу не вгавав.
— Де ж вас носило стільки? — докоряла Лілія. — Обід захолонув.
Найперше, чим ми вгостилися, був мій березовий квас на смаженому ячмені.
— Смакота! — хвалив гість. — Божественний напій.
Панкрат подякував за обід, збирається додому. Мій гість теж встає, мовчки дістає палярес, простягає йому стодоларову купюру, мені на стіл — п'ять таких. Мовляв, тут і на музей щось вділите.
— У нас кожна робота оплачується. Ви для мене стільки зробили! Я ще перед вами в боргу.
Панкрат знехотя бере, роздивляється презент.
— Гм... Сто доларів... Нічого собі... То ж більш, як моя місячна пенсія.
— Василю, — звертаюсь до гостя. — Американці переймаються найперш своїм особистим. А ми — політикою, а то війна. То я твою вдячність переадресую хлопцям на фронт. Якраз у сільраді збираємо гроші на дрони для бригади, де воює наш отець Борис.
— Романе, — сердиться Панкрат. — Ти чого мене перед гостем соромиш? Малюєш себе патріотом, а мене якимось баригою. Мені що, побіда наша не потрібна? На ось, — і сердито прихлопнув свою купюру до моїх.
—А я, що, збоку? Ні, — заперечив гість. — Ось ще до ваших двісті моїх.
Нічого собі поворот!
— Хлопці, — кажу. — Та ми ж на невеличкий дрон за хвилину назбирали. Макарово-американський. Я на минулому тижні для цього і порося віддав.
І гість, і Панкрат кинули на мене малозрозумілі погляди. Довелось розповісти про забавну пригоду, від якої з Лілією нареготалися до сліз. Тижневик "Експрес", солідне, багатотиражне, популярне видання розіграло серед передплатників своєрідну лотерею. Різні потрібні речі були у виграші. І от серед щасливих призерів знаходжу себе. Але приз який! Порося! Ну, в редакції вирішили не обтяжувати себе, і з натури приз перевели у гроші. Дві тисячі п'ятсот гривень. Мої гості теж зайшлися сміхом.
— Треба було відгодувати тобі його на кабанюру, а тоді хлопцям, — вже хихоче Панкрат. — Ото була б свіжина!
— На це рік піде, — заперечую. — А дрони треба вже...
Панкрат прощається з гостем, мов давно знайомим. Завтра відбуде і він. Наступного року приїде знов. Треба опрацювати те, чим кредитували його архіви, музеї. Вони зберігають величезний, безцінний і дорогий нам скарб: документальний фактаж, події, імена людей різного номіналу. Нерухомі, мовчазні заряди, однак можуть стріляти ефективніше гармат, коли ними фахово, вміло, вчасно і точно вразити ціль. Або ж воскресити забуте і забутих. Про добре діло з гостем домовились: розмовами, листуванням обмінюватись. Макарівський кореспондент в Америці. Круто!
НЕ ВСІ ТАМ ОДНАКОВІ
Село поповнилося двома донецькими сім'ями. Благородство і милосердя одної вражає. Мати привезла свою дорослу дочку, каліку з дитинства, і двох старих, немічних сусідів, яких нікому було доглядати. Уявляю, чого їй вартувала лише одна дорога сюди. А ще ж прифронтові жахи. Не всі там змоскалились.
ЧОРНЕ ДЗЕРКАЛО
Знов чорне дзеркало фронту — за тиждень доставили "на щиті" двадцять три волинянина. Серед них і наш односелець Валерій Троць. Загинув під Харковом, де точаться важкі бої. В журбі і траурі село провело героя в останню путь. Чорний день для батьків, двох сестер, дружини, дворічного синка. Приростає Алея Слави, маліють сім'ї, Макарове. Батько Валерія після похорон, мов зрушився з розуму: вирішив з двома його побратимами їхати, аби побачити місце, де загинув син, встановити пам'ятник. Ледве вмовили хлопці — фронтова зона, прострілюється, цивільних туди не пускають. А двоє його дочок після дев'ятин поїхали в Ковель, записались на підготовчі курси, де молоді хлопці і дівчата освоюють основи національного спротиву, навчаються як користуватись зброєю, надавати медичну допомогу пораненим.
І РАДІСТЬ, І БІЛЬ
Аплодую, аплодую, аплодую. Державна програма "єМогила" виконана на 120 процентів! Сьогодні число "приспаних" москалів перевалило за півмільйона. Знищено більше ста тисяч одиниць різної військової техніки — танки, броньовані машини, літаки, гелікоптери, пускові ракетні, артилерійські, радіоелектронні установки, кораблі, автотехніка, багато іншого. Дрони вже долають віддаль 1800 кілометрів, долетіли аж до Оренбурга! Палають їхні НПЗ. І це при тому, що Україна, як влучно сказав один державник за кордоном, б'ється однією рукою, бо другу партнери "прив'язали". А якби нам дали право бити іноземною зброєю по військових об'єктах в глибині московії? Але головні "перелякані кролики", наші найбільші спонсори бояться. Як же так, шановні? Я розумію, коли горить твій і будинок сусіда, кожен гасить свій. Але наш загрозливо палає, а ваш, вважаєте, в безпеці. Ми просимо допомогти. Ви даєте нам воду, але дозовано. А нам треба достатньо. Адже ваш будинок з нашим межує. Повіє вітер у ваш бік і він теж запалає.
Аплодую... А за мить метроном важкими свинцевими секундами у хвилині мовчання гасить мій настрій. Гіркі телекадри прощання з полеглими, вбитими. Хоча їх бачиш щоранку, але від того біль не зменшується.
Пекучий, невтішний — від землі до небес. Щодня втрачаєм кращих синів і дочок України, які стримують озвірілу орду.
Щемний біль від загибелі мирних громадян.
Сум'яття сорому, болю, презирства, ненависті до співвітчизників, які у важкий час збайдужіли до долі України, чи зрадили і зраджують її, спливаючу кров'ю, тікають за кордон, чи набивають кишені кривавими грішми, до зрадників, колаборантів.
Роздрай душі від дій наших партнерів, які водночас допомагають нам, і легко граються долею України.
ГОЛОСИ
Живі голоси з обох боків фронту і з-за кордону. Ніби відгук на біль, навело видання "Незборима нація" (№ 6, 2024 р.). Газету редагує письменник і невтомний дослідник Роман Коваль. Окрім цього, жертовну, величезну роботу проводить, щоб воскресити забуту історію боротьби за свободу України, не дає можливості вбити її героїв удруге — в людській пам'яті.
Знаний фронтовий журналіст Юрій Бутусов цитує аудіоповідомлення в командному чаті 57-ої мотопіхотної бригади у Вовчанську:
— Пане полковнику, прошу дозволити поспати, дві доби працюємо безперервно.
— Комбате, мінус, на нас сподівається вся країна, виспимося на тому світі, а зараз треба рятувати цей.
— Вибору нема, присягу давали: або померти, або вбити.
Так само інтенсивно і віддано працює більшість наших воїнів на кордоні, в інших наших бригадах та спецпідрозділах. Унікальні люди рятують нас та країну.
Голос щасливого московита, який уцілів, наводить "Русская правда":
"Вот так і воюєм. Нас єбут, а ми крєпімся. Ми — пушєчноє м'ясо. Сєгодня зашло 19 пацанов, осталось — ноль. Наш БМП сожглі в зонє висадкі, у нас ні води, ні лопат, ні вєщєй, у трупов марадьорім. Наші пацани по всєй посадкє тут лєжат".
Голос із закордоння, Франція: "За волю і за Україну!"
"За Францію, за республіку я ніколи не віддам свого життя! У будь-якому разі — поки що не за неї. За те, що вона являє собою, або за її принципи. За Європу? Чи демократію? Я б ніколи не віддав життя заради них.
Як я можу вірити в Європу, що створена для захисту від Росії та комунізму, а сьогодні в соромі та страху ховається за сусідкою Україною, бачачи як її сини гинуть за її виживання та виживання Європи? Як я можу мати гордість у своєму серці, коли бачу такий сором?!
Так, я зрозумів, хто я є, — за волю і за Україну я радо віддаю своє життя і все, що маю. Це тепер єдине рішення. Поль Манандіз".
No comments! — Без коментарів. Читайте, західні політики, прем'єри, президенти. Читайте, ухилянти, колаборанти.
РІЗНІ В ОДНІЙ ОСОБІ
Якби не війна, сьогодні мали б нового, чи старого нового Президента, бо злинуло непомітно п'ять років.