За кожним експериментом стоїть відчуття, що вже знаєш усе, але мусиш переконатись. Побачити...
— А як діє ота синастрія? Не розумію її природи...
— Синастрія — це щось таке як танець. Кожен з партнерів повинен мати відповідну підготовку, пластичність і техніку, чуття такту.
— Це важка праця.
— Так, праця. Навіть гармонійна синастрія потребує певних зусиль синхронізації напочатку. А несумісне назавжди залишиться таким. У таких випадках краще не братися до танцю. Шукати іншого, відповідного партнера.
— І ти можеш побачити свого партнера?
— Певною мірою.
— Ти побачила, що танець наш особливий?
— А хіба ні?
— Я ніколи так не танцював...
Обоє розсміялися.
Вночі кохалися й розмовляли. Василіс шепотів на вухо щось гаряче і млосне. Щось зробила вона і зорі з ним. Щось досі незвідане. Здавалось — все пережилось, а виходить, ще все може бути вперше. І може бути справжнім як ніколи...
Невже буває щось сильніше сильного?
Невже може перевершитись неперевершене?
Абсолютне стати досконалішим?
Неймовірне — реальним!
Може, ще й як може. Бо, згораючи для чогось одного, народжуєшся для іншого. Зачиняючи одні двері, — відчиняєш наступні.
І чим вище піднімаєшся, тим більше розвиднюється очам.
Вона кохала. З новою силою. З якоюсь неймовірною чистотою і насолодою. Нарешті це було взаємним. І вкотре — неповторним.
Вона вихлюпувала і наповнювалась. Ставала одним потоком з іншим струменем. Грала невідомі партії на невідомому досі інструменті. І лилася музика...
"Невже це я?" — дивувалась. Здатна не просто вибухнути га— рячем струменем у небо, а розійтися, вийти зі свого тіла, як річка з берегів. Затопити все і в ту мить, коли, здається, вже ніщо не
* * *
Минуло більше року. Після Великодньої подорожі Василіс і Слава знали, що завжди будуть разом. Напочатку літа вона попрощалася з роботою й переїхала жити до Василіса, у той приємний будиночок із диким садом, що чекав її рук. Більше місяця провели в подорожах, відвідали кілька островів, міряючи ногами довжелезні побережжя й підіймаючись до вершин у пошуках різних порід та мінералів. Здається, удача була на їхньому боці.
В середині серпня поїхали до України, Василіс мав офіційно попросити її руки в матері. Ніби символічний вчинкок, але насправді йому було цікаво побувати в хаті, де виросла кохана. Побродити тими стежками понад річкою, про які не раз йому розповідала, побачити її рідних та друзів. Його не потрібно було просити чи вмовляти, все пропонував сам, навіть випереджуючи її.
Пізною осінню вони одружилися.
Василіс виявився добрим і щедрим, відкритим та щирим, як мале дитя. Припадав і прикипав до неї, віддаючи всю свою ніжність, але й показував, що потребує її. Потребує її жіночності та уваги, її тепла й піклування. Не скупилась, віддавала з якимось особливим
Також уже рік не приймала гормонів і почувалась досить добре, все в її організмі стабілізувалося, та й Плутон покинув її Місяць. Їй ішов сорок перший і не мала ілюзій щодо своїх можливостей створити повноцінну сім'ю, в цьому їхні погляди з Василісом збігалися. Як Бог дасть. Звісно, до всього варто й самому рук прикласти, та Слава не була певна у своїх силах, а чи то звикла жити уже так і не інакше.
Вона лише світилася, бо знайшла своє Сонце.
Та не раз навідувались дивні думки й відчуття, які не могла пояснити. Ніби чогось усе ще бракує їй...
З Василісом, колишнім, тримали зв'язок, хоч і нечастий. Іноді телефонували одне одному на свята. Перед тим як їхати з чоловіком до України, повідомила його. Хотіла щоб знав усе. Прийняв новину, здається, без найменшого жалю, чомусь сказав, що не тримає на неї зла. Побажав усього найкращого. З тих пір їхнє спілкування було виключно дружнім, як двох людей, котрі надто добре знаються й водночас не сприймають повністю одне одного. Поміж ними завжди буде тремтіти ота іскорка, що легко, а іноді й зненацька може розростися у вогненну кулю, та й обпекти обох. Так ніколи й не навчилися, не визріли як пара, аби правити цими енергіями гармонійно.
Василіс залишився абсолютно сам. Здається, він добровільно йшов до того все життя. Часом зізнавався, що то не зовсім йому до вподоби, але не може, коли з іншою людиною незручно. А незручно йому було завжди й з усіма, особливо після довшого й тіснішого спілкування. Десь блукає та його половинка, а чи й не дано знайти її в цьому житті. Не дано, бо не потрібно, а чи й сам не знайшов у собі того, що потребує.
Все своє життя Василіс витрачав величезну кількість енергії на працю в ім'я свого збагачення, чи то в саду біля землі, чи то в пабі. Безперечно, та праця несла йому насолоду. Шукав насолод і у витончених смаках страв та питва, у сексі та розвагах. Ненаситність до цього всього, якась шалена й безжальна, здається, не мала в ньому кінця. Любив своє еґо, тому будь-яке зауваження сприймав як критику чи образу, відповідав агресією. Особисті невдачі
сприймались гостро й болюче, і породили врешті депресію. Все це було відлунням добре знайомої поведінки згідно з Кету в Тільці, а Скорпіон і Раху вимагали на нинішньому етапі іншого. Вимагали зазирнути глибоко в себе, приборкати ненаситність, відшукати всі свої негативи та похибки, визнати їх і очиститись.
Що більше опирався Василіс трансформуючій силі Скорпіона, то більше перетворювались всі матеріальні здобутки на прах.
Мине час, — і він оговтається, відродиться з попелу. І почне з нуля.
Слава ж знайшла в собі сили відірватися бодай частково від сили тяжіння Кету в сьомому домі і Діві, за якою завжди хотіла порядку та раціональності у своєму житті, а то не завжди вдавалося. Бо Раху в Рибах вимагала від неї трішки хаосу, невизначеності й такого собі творчого безладу. Хотіла й просила заглянути у бік духовності та творчості. Тож прояв поетичної жилки також був від Риб, враховуючи й третій дім гороскопу та Нептуна на Вершині Неба. Раху вимагала від неї Віри у силу й присутність Творця, чистої, беззаперечної. Зрештою, показувала цю присутність різними шляхами. Але розуміння Віри полягало в тому, що переконатися в будь-чому потрібно сліпо, без доказів та підтверджень, без практичності і впорядкованості. І лише тоді, повіривши, вона знайде підтвердження. Вона побачить. Себе і життя своє побачить так, як змалює в своїй уяві і твердо, без найменшого сумніву повірить.
Вона ж вірила, що все буде добре. Щойно сама леда відпустила Кету, Раху поспішила назустріч.
Вона проходила свій шлях помилок, падінь і підйомів.
Василіс, її чоловік, велике значення надавав роботі й кар'єрі. Повний планет, шостий дім гороскопу підтверджував це. Він і не уявляв себе без роботи чи постійної зайнятості. Він сплатив свої борги по п'ятому астрологічному дому, пройшовши крізь невдачі та розчарування в коханні, і через батьківські гризоти. Вузли у третьому та дев'ятому[*******] домах працювали злагоджено, бо щедро віддавав усі надбання науковця своїм учням. Постійно наповнював свою скриньку новими відкриттями й науковими працями.
Отак, у житті цьому, кожен навчався свого і кожен проходив своє становлення, складав свої іспити, переходив до наступнигокласу чи залишався на повторний рік. Дехто й зовсім скочувався до низу, і так довго ще доведеться вибиратися з пут Карми. Але ж сказано, — Вічності не спішно.
Буття — ріка, а кожне людське життя — то струмочок, що своєю вологою наповнює її русло. Кожен струмок сам шукає дороги до ріки Буття, сам прокладає собі шлях, а як найвигідніше, як найкорисніше прокласти цей шлях і вибрати правильний напрямок, показує Небо. Творець дав людині інструмент, з допомогою якого вона може відшукати потрібне. Та це не означає, що не маєш права вибирати те, що заманеться. Чому ні? Але коли не потрапиш на свою дорогу, то й не чекай на ній лаврів. Бо право Вибору завжди за людиною, але й відповідальність за свій вибір лежить на її плечах.
* * *
У дикому афінському саду Слава насадила добрий десяток кущів троянд. Любила ці квіти, тож кожен вільний клапоть вирішила заповнити ними. Так зелений сад наповнився кольорами й відтінками.
На літо довелося закладати зрошування, бо подорожували багато. В Маронії, де ландшафт і рельєф поверхні скидався не на земний, а ніби перенесений сюди з якоїсь іншої планети, вкотре згадала Фотіні.
З настанням осені все що могли собі дозволити, — це короткі поїзди в улюблену Евію, де горам не було кінця.
Жовтень цього року видався теплим, аж пекучим, тож купалися в прозорих і тихих водах, насолоджуючись самотністю. Субота зустрічала пару в одному із знайомих їм місць, але таких чудних, ніби все тут завжди відчувається і бачиться вперше.
Хвилі, хвилі, хвилі...
Слава вслухалась у їхній м'який ритмічний гомін, сидячи на краю високої скелі, що нависла над морем. Василіс десь побрів поміж гір, а вона вирішила помедитувати трохи в цьому казковому куточку природи, що ніби замальовка невідомого художника, заховався тут поміж гір та урвищ і відкривався лише очам того, хто зумів досягти цього місця й зрозуміти погляд та задум самого автора. Гладь моря та його ніжна осіння музика несли спокій та мир у душу. Згадала той час, коли такими хвилями, але не лагідного земного моря, а її особистого й розбурханого, несло на неї пару років тому. Ті хвилі гарячих приливів змушували роздуватися груди, як горно сталеварної печі й хапати ротом повітря, як рибина, викинута на берег. Рятунку не було, бо то не та зовнішня спека, від якої можна сховатися в тіні крислатого дерева, у морських хвилях чи просто у штучному холоді кондиціонеру закритої кімнати.
Ця спека — внутрішня, від неї нема спасіння. Це твоє особисте маленьке пекло, твоє гирло вулкану, що розриває груди, рве їх на шматки і в мить, коли, здається з тебе ось-ось виллється лава — хвиля відступає. І нема меж блаженству! Починає обвівати крижаним вітром, від якого в інші хвилини хотілося б закутатись, але тепер він — як нагорода за муку. Виявляється, що все живе в надрах людини — і холод, і спека, і вітер, і свіжий дощик, і лагідне або ж пекуче Сонце. Все, як у Природі.
Закрила очі, ледь підставляючи лице під легкі пориви вітру. Він ніс на своїх крилах щось нове, але й досить знайоме, воно було відчутне в дотиках, запахах, звуках.