Але егоїстичного чи інфантильного, одним словом, нездорового.
– Хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть.
"Ти ба! Це прихована іронія, чи таки сприйняття? Невже моя Аліса зростається з Клевенею?"
– Нехай. Головне, щоб дружина приймала, не лаялась. А в Городі таких рибалок-гедоністів знаєш скільки?! Як би там не було, а двір у Сашка з Гармашишиним не зрівняти, діти вдягнуті й нагодовані – що ще треба?
– Дітям загалом багато чого треба.
"Хм... А де межа цього "багато чого"?"
– Кицю, я не готовий відповідати тобі за Сашка. Ось покличемо в гості, тоді й розпитаєш, і взнаєш про все із перших вуст. Ходімо ліпше додому, бо вже пора дровцят у грубку підкинути, інакше потухне.
– Дякую, що не дав лягти, витягнув мене на прогулянку: майже минулося, ожила.
Мені, коли чесно, й самому не набагато легше було, але я мовчу.
20.12.
Прованс де ля Укр.
Я – герой. Не такий, звісно, як дід Пантьошка, що потопив два танки, але все ж таки в очах дружини та своїх власних близький до героя. Бо – сам у це не можу повірити! – не тільки кухня повністю вже зроблена моїми руками, але й двоє дверей санвузла зайняли призначене для них місце. Хай і робилося все це за наставництва Юрка Махновського, та учнем я, вважаю, був недовго, і оскільки маю тепер відчуття, що став справжнім столяром, нехай і початківцем, то й почуваюся героєм.
Ми з Алісою передивилися в Мережі десятки, якщо не сотні кухонь. Радилися з Махновським. Сперечалися між собою. Нарешті щось таки зрозуміли, й три-де візуалізаторка розродилася не одним, а трьома варіантами майбутньої кухні! Юрко побіжно глянув, на один прорік: "Оцей!" і той пішов у роботу.
Справжнім одкровенням у столярстві для мене стали дві речі: перша – розміри деталей у цьому ремеслі обчислюються в міліметрах, а відтак і точність їх виготовлення має бути в межах половини міліметра; друга взагалі мене шокувала – виявляється, в сучасному столярстві точність обробки часом становить соті долі міліметра. Насухо, тобто, без клею зібрана рамка має триматися купи лише за рахунок тертя між деталями. Ще півроку назад зроду не подумав би, що в дерев'яній справі потрібна така точність.
– А це саме тому, – відказав мені Юрко, – що ти, як гуманітарій, про столярство раніше й не замислювався. Та це що? Ти поцікався теслярською майстерністю японців – ось де майстри! Вони через брак якісного дерева на своїх островах вигадали такі хитромудрі з'єднання окремих деталей в одне ціле, що в мене дах їде – як можна було все те вигадати, яку просторову уяву потрібно було мати?! Причому всі ті з'єднання робляться вручну, пилками й стамесками, але настільки точні, що між з'єднуваними деталями не лишається найтоншої щілини і збираються вони насухо, без клею, але служать століттями. Оце, я розумію, майстерність!
В сучасній кухні, як меблярському витворі, чотири складові: корпус, обладнання, котре потрібно якось втулити в той корпус, фасад, який, власне, і створює загальний вигляд та характер кухні і фурнітура – всілякі там шурупи, петлі, ручки, висувні механізми й ще купа всякого дріб'язку: це як ґудзики, шнурки та блискавки на одязі. І якщо обладнання та фурнітуру купують в магазинах, то корпуси і фасади роблять столяри, відтак і я робив. А найбільше мені сподобалось відчуття, що вмію маневрувати функціями обладнання та інструменту і матеріальними ресурсами. Бо коли твої кошти не просто обмежені, а весь час прагнуть до нуля, тоді одне лише вміння маневрувати й виручає.
Наявної дошки, щоб із неї поробити дерев'яні щити, а з тих щитів деталі корпусів кухні, не вистачило би. Та й хто би назвав мене при своєму розумі, коли б я з такого цінного матеріалу взявся робити невидимі деталі меблів?
– Мислиш правильно, – похвалив Юрко і порадив: – Зроби корпуси з ламінованої ДСП.
Що це таке, я уявляв, але де його взяти, той матеріал?
– Шукай, – сказав Махновський. – Маєш знати, що є фірми, які не просто продають ДСП, але й ріжуть її на деталі за твоїми розмірами та навіть клеять на них міцну крайку. Десь поблизу обов'язково має бути такий сервіс. Принаймні в Києві їх десятки.
Допоміг мені з розрахунком усіх розмірів; я, витративши пів дня, знайшов у Чернігові фірму "Мебляр". Зателефонував, скинув на емейл специфікацію, отримав розрахунок вартості й обімлів: замовлення потягнуло трохи не на двадцять тисяч, тоді як ми з Алісою розраховували вкластися в десять. Невже ж таки доведеться витрачати дорогоцінний дуб?
Та коли людині ввижається безвихідь, тоді в дію вступає винахідливість. "Евріка! А що, – подумалось мені, – коли з ДСП зробити тільки верхні, навісні шафки кухні, ті, що їх буде видно, а корпуси нижнього ярусу спорудити частково з дідових залишків, а частково з OSB? " І всі пазли мого винаходу одразу ж склалися в готове рішення: з вузеньких рейок пороблю рамки, а їх середину заповню шматками плити OSB. Потім все це пофарбую в колір ДСП й ніхто нічого не помітить. Геніально ж!
– Конгеніально! – підтвердила Аліса.
– Ну... Є нюанси, але загалом має право на життя, – проскрипів Юрко.
– Які ще нюанси?!
– Розраховуючи розміри рейок обв'язки, мусиш пам'ятати, що петлі дверцят і напрямні шухляд слід кріпити на дерево, а не на OSB.
– Тобто?
– Думай, гуманітарію. На те й голову маєш, – але змилостивився, підказав: – знайди в стельмашні меблеву петлю, вивчи її будову, поекспериментуй з її установкою і все зрозумієш.
Жорсткий він вчитель, але я таки справився. Чи час нині такий, чи вік уже не той, але заводити нових друзів та ще й на новому місці, виявляється, зовсім непросто. Ми пропрацювали з Юрком день в день шість тижнів. Звісно, я вперше так тісно спілкувався з людиною-майстром; можливо, саме тому майже з відкритим ротом дивився на постійну демонстрацію ним якихось своїх скілів, лайфхаків та найрізноманітніших "приблуд", як на жаргоні таких людей звуться допоміжні саморобні пристосування. Це здавалося мені якимось штукарством, фокусами, мало не виробничою магією. Коли вимикали світло і в стельмашні ставало відносно тихо, ми досить активно спілкувалися майже без тематичних обмежень, хоча найчастіше говорили про способи та види доступного в наших умовах заробітку. Коли Махновський доробляв свій туалетний столик, а я вже був на фінішній прямій по кухні, стало очевидно, що скоро ми розбіжимося по своїх кутках. Мені цього точно не хотілося.
– Може нам з тобою варто спробувати разом постолярувати? – прямо спитав я його. – Стельмашня є, від діда залишилась дошка: можна би й почати. Зароблене ділимо порівну.
– Ні, – хитнув головою Махновський, – дошки нам вистачить на тиждень, максимум – на десять днів роботи. А потім що? Треба десь замовників знаходити, купувати суху дошку, лаки, фарби, фурнітуру, а це все час і обігові кошти, яких немає ні в мене, ні в тебе. Було би поряд велике місто, був би й шанс. Я не маю часу займатися ризикованими справами.
Та як завжди трапляється зі мною, рішення вистрілило спонтанно.
– Пам'ятаєш, ми говорили з тобою про заробіток на Ютьюбі?
– Воно не варте зусиль і витраченого часу. Там хіба що копійки світять.
– А отут ти неправий, – уперся я, – все залежить від країни, де відео демонструються. Я вже цікавився: в Україні тисяча переглядів монетизується в один долар сорок центів, а в Штатах це буде коштувати тридцять доларів, в Іспанії, якщо не помиляюся, вісім, що теж немало.
– І про що будемо знімати? – хмикнув Юрко. – Про важке, але романтичне життя переселенців?
– Ти стільки всього знаєш про роботу з деревом! А скільки всяких "приблуд" наробив! Знову ж таки ці твої лайфхаки. Таке буде цікавим по всьому світу.
– Я не знаю толком англійської, а про іспанську й казати годі.
– І не треба нічого казати. Буде німе відео, з субтитрами. Твої ідеї та реалізація, від мене зйомка, монтаж і просування. Ось дивися, – я одразу ж витягнув смартфон і взявся показувати йому приклади.
– Бачиш, ось кулінарний канал, між іншим, узбецький, а цей про ремонт пластмасових виробів, а цей розважальний для дітей. І всі неозвучені, лише з субтитрами на інших мовах, причому є навіть арабське письмо; здається, і китайське теж. Пишеться текст, Гугл-перекладач перекладає. Носіїв англійської в світі півтора мільярди, та іспанської півмільярда, та французької, мабуть, чверть мільярда, а ще португальська – лише чотири мови і вже аудиторія в два мільярди. Подивися на кількість переглядів таких відео – скрізь сотні тисяч. Чим ти ризикуєш? Двома-трьома годинами на день, решта моя турбота і робота. Капіталовкладень, по суті, нуль. Давай спробуємо: знімемо десяток-два коротких, на п'ять хвилин, відео, подивимося що з цього вийде, а тоді й вирішимо – продовжувати, чи ні.
Юрко зі скрипом, знехотя, але таки погодився і ми за тиждень, в перервах, коли верстати не працювали, відзняли матеріалу на десяток відео. Він втягнувся в процес і вже почав фонтанувати ідеями. Бо коли пересічний глядач дивиться на екрані свого смартфона, як хтось на його очах за п'ять хвилин екранного часу творить дива, це лише здається, що все дуже просто та швидко. Насправді за цим видивом ховається копітка робота і тут зйомка не менш важлива, ніж сам процес майстрування: обрати план, обрати ракурс, обрати найнеобхіднішу чи найвидовищнішу, чи найзрозумілішу частину процесу, щоб без втрати зрозумілості втиснути годинну роботу в п'ять хвилин екранного часу – все це має бути продумане обома учасниками зйомки наперед, заздалегідь. Нарешті праця нас по-справжньому захопила і в мені народилося відчуття, що між нами почалася справжня дружба.
... – Де тобі довелось повоювати? – запитує мене Юрко, коли чергове відео відзняте і ми чекаємо, що ось-ось мають подати електроенергію.
– Починав під Харковом, потім Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут.
Він питає з інтонаціями, які мирняку ні про що не скажуть, але мені, людині з війни, одразу стає чітко зрозуміло, що переді мною такий же горепаха. Я й раніше щось підозрював, але відносив це на рахунок його досвіду життя в прифронтовій зоні.
– Ти теж звідти? – я дивлюсь Юркові прямо у вічі.
– Угу... В СЗЧ я, – раптом зізнається Махновський і в голосі його чується виклик.
Оце тобі... Ліпше би не питав.