Ну, ще попа— тякали про те про се. У нас в Україні як повелося? Садить таких, як ви, міліція, а переслідування та політичні репресії приписують нам, "колишнім кадебешникам", які, бачите, "позасідали в нашій рідній українонезалежницькій" Службі безпеки! На вашому місці я, принаймні, подякував би. Причому не так, як ви звикли дякувати, а по— справжньому, щиро і чемно.
— Дякую, — хмикнув Ігуда. Він розумів, що зараз саме собою напрошується питання: "З якого дива ви стільки часу марнували у розмовах зі мною?", але передчував, що відповідь буде такою ж: "Забирайтеся геть!".
— Виявляється, наш сценарист навіть уміють дякувати! — процідив Щедренко. — Виходить, що ми з вами явно недооцінювали його.
Ігуда вже взявся за ручку дверей, коли Глотов раптом запитав:
— Е, почекайте, а вам хоч є де переночувати в Києві?
— Поки що не знаю. Десь та влаштуюся. Або спробую вирватися за межі міста.
— О такій пізній порі? Ні-ні, я знаю, що в одному з передмість на вас чекає володарка досить розкішного особняка... Але ж ви не станете викликати зараз сюди пані Євгенію Гретцкі, за емігрантскою "метрикою" відомою, як Євгенія-Евелін Ковач. До речі, якому з цих двох імен — Євгенія чи Евелін — віддаєте перевагу особисто ви?
— Свого часу вона відрекомендувалася мені як Євгенія. Про те, що вона американка, я навіть не здогадувався. Тож українізоване ім'я Євгенія мене цілком влаштовує.
— Так от, викликати сюди Євгенію-Евелін Гретцкі, — завершив свою думку підполковник, — було б не по-джентльменськи. А добуватися до віддаленого особняка в передмісті на таксі чи "приватником" — не для вашого гаманця.
— Годі добивати мене своєю турботливістю, — іронічно посміхнувся Ігуда. — Ночувати у вас в кабінеті я не збираюся, викликати Євгенію — тим паче. Десь та прилаштуюся.
— "Десь та прилаштуюся" — це в Києві, на ніч дивлячись, не відповідь. Хіба що в готелі "Москва", нині перейменованому в "Україну", якого, "розпалюючи національну ворожнечу", свого часу ви ладні були віддати під "посольство Кацапії в Україні".
— Вигравши, в такий спосіб, пляшку "Кагору" за пропозицію щодо нейгеніальнішого застосування цієї будівлі після проголошення незалежності, — залишився вірним їхньому "кадебістському дуетові" Щедренко. — Нічого не вдієш, таким уже ризиково-націоналіс— тичним видалося ваше биття об заклад з однодумцями.
— Гаразд-гаразд, не заглиблюватимемось у минувшину, — великодушно розвів руками Ігуда. Але встиг відзначити про себе: "Господи, та вони знають навіть про ці наші політичні розваги. Цікаво, від кого?"
— А ви впевнені, що якби зараз оце й справді взяли й зателефонували пані Євгенії, то вона наважилася б вивести машину з гаража і мчати сюди? — поцікавився Щедренко.
— Тільки спочатку змушений був би пояснити, куди я так надовго зник, ні про що її не попередивши.
— Пояснювати? Навіщо? Жодних пояснень Євгенія Гретцкі від вас не вимагатиме.
— Тобто? — похмуро втупився Ігуда в підполковника.
— Не хвилюйтеся, вона добре знає, куди ви зникли, точніше, де саме перебуваєте о цій порі, — ніби між іншим, проказав Глотов, аж тепер підводячись з-за столу.
— До слова, мобільним телефоном, нещодавно подарованим вам пані Євгенією, радив би користуватися в ці дні якомога рідше, — докинув Щедренко. — Він прослуховується, причому не тільки нашою службою, тому...
— Та почекайте ви зі своїм "мобільником", — знервовано перебив його Ігуда. — Від кого, підполковнику, Євгенія могла дізнатися про те, де саме я перебуваю?
— Пробачте, пане Ігудо, але на дурнуваті запитання я не відповідаю. Водночас заспокою: пані Гретцкі не в моєму, не кажучи вже про капітана Щедренка, знаного київського серцеїда, смакові. А набридати розпитуваннями, телефонуючи нам або міліції, ми їй просто не рекомендували.
— То, виявляється, ви давно знайомі з нею?! — Жарти і словесні дуелі залишалися в минулому. Вперше за час сьогоднішньої зустрічі з кадебістами Роман по-справжньому стривожився.
— Принаймні значно давніше, ніж спромоглися познайомитися з нею ви, Незламний Команданте, під час свого творчого одеського турне.
— Та й зустрічаємося з нею не рідше за вас, — і свої "п'ять копійок" докинув Щедренко. — Подарувавши вам ключі від своєї "мисливської хатини", баронеса, у такий спосіб, допомогла вам знову зачепитися в Києві.
— Баронеса?! — вражено запитав Ігуда. — Ви назвали її "баронесою". Вона що, володіє таким званням?!
— Тільки не "званням", а дворянським, чи то пак, аристократичним титулом.
— Успадкованим, — уточнив підполковник, — разом із чималими статками, від загиблого в автокатастрофі чоловіка, барона Германа фон Гретцкі. На наш подив, Незламний Команданте, ви майже нічого суттєвого не знаєте про свою обраницю. Чим це пояснити — вашою байдужістю, чи її мовчазністю?
— І не те, щоб такою вже мовчазністю. Випитувати вона навчилася добре, та коли заходить мова про її справи, про минуле життя, мовчить, як партизанка.
— Точніше було б сказати, як розвідниця, — пробурчав Щедренко. Проте, вловивши запитливий погляд Ігуди, негайно запевнив: — Ну, це я так... Навіть не у вигляді припущення, а винятково задля образності.
— Хіба що у вигляді припущення, — пробачив йому цей натяк Ігуда. — А познайомилися з нею випадково. Просто вона раптом зацікавилася кількома моїми картинами.
— Які ви продавали просто на прибережному схилі, поблизу одеської Аркадії.
— Не гвалтуйте мене своєю "оперативною поінформованістю", капітане. Так, перша наша зустріч відбулася біля моїх картин, і тільки тому, що Євгенія організовувала в Одесі філію своєї картинної галереї. Ясна річ, я навіть не сподівався, що ця випадкова зустріч здатна перерости у якісь серйозні взаємини.
31
Піднявшись на пагорб, на якому влаштував своє пристановище Ліквідатор, "солдат Зони" майже благоговійно провів долонею по хресту, й оглянув довкілля з таким відчуттям, ніби повернувся на рідне обійстя, на якому так не вистачало руки господаря.
Одначе ностальгійне захоплення тривало недовго. Вловивши з повівом вітру терпкий трупний запах, солдат поставив сумку на землю, розкидавши гілки, зазирнув до могили-землянки, й одразу ж відсахнувся. Не так від побаченого, як від запаху, що разюче вдарив звідти.
— Отже, все сталося так, як ти хотів, — стримано проказав він, знімаючи з голови кепку. — Як передбачав у своїх видіннях.
Відтворити останні години життя Ліквідатора було неважко. Відчувши, що наближається його смертний час, він не став шукати порятунку поза межами Зони, чи завдавати клопоту його "аборигенам", а замаскував вхід до землянки гіллям і почав чекати судного часу.
Роззирнувшись, солдат звернув увагу на лопату, що була втята поруч із входом і поросла високою травою. Висмикнувши її, Авгура вголос прочитав те, що незграбними буквами, зі скороченнями, було випалено на держаку: "Поховайте в землянці біля хреста!"
— Поховаю, старий, поховаю, — проказав солдат, тримаючи перед собою лопату, як хрест.
Цією ж лопатою він швидко розкидав благеньку покрівлю землянки і почав поспішливо засипати її землею, перетворюючи на могилу.
* * *
...Ось Авгура підходить до катера, в якому свого часу знайшов свій перший притулок. Поставивши сумку на порослий травою пагорок, він приготував фотоапарат і раптом, піднявши голову, побачив, що за фальшборт вчепилися величезні, волосаті, з пальцями-кігтями, руки.
Солдат застиг від подиву і нажахано простежив, як з-за борту повільно з'являється велетенська голова і широчезні плечі Мутанта. Потім висунулася й третя рука, що виростала з подвійного правого плеча. А ще за хвильку цей "Квазімодо Зони" постав на похилій палубі — нібито ж і невисокого зросту, а проте кремезний та опецькуватий, з посмішкою на обличчі, від якої ставало моторошно. У невеличкій, до брючного паска прив'язаній сітці, — Мутант був оголений по пояс, у мокрих штанях з короткими розірваними штанинами, — погибельно "басувала" риба.
Видобувши з сітки одну з них, парубійко простягнув її солдатові і водночас подався йому назустріч. Гортанні звуки, які він при цьому породжував, нагадували щось середнє між дитячим сміхом і ревищем звіра.
З несподіванки Авгура лячно відступив від борту катера. Одначе Мутант негайно зіскочив з палуби і рушив до нього. Тепер уже Авгура добре бачив, що на обличчі його проявляється не посмішка, а жахливий звірячий вищир.
— Е, та ти що, поранений? — якомога співчутливіше поцікавився він, показуючи рукою на криваву борозну на лівому передпліччі, і тієї ж хвильки встиг сфотографувати Мутанта. — Та й рана в тебе, здається, "стріляна", — все ще не втрачав надії розбудити в цьому на— півзвірові щось людське своїм доброзичливим ставленням і лагідним словом. — Як же з такою раною ти наважився рибалити? Треба негайно перев'язати.
У відповідь Мутант чомусь грізно заревів.