Та написати комусь боялась, щоб не накликати йому біди. Розрадою була робота в гурті діаспори, виступи хору "Перевесло", який був добре відомим у містах штату і поза ним. Дома у вжитку була лише українська мова.
Найбільшою радістю стало проголошення Незалежності України, найбільшим прагненням — побувати там, де босими дитячими ногами збивала з трав вранішню росу. "Хоч би подихати тим повітрям, — казала сину, онукам, — здається, одразу б колишнє здоров'я повернулося б".
Та, мабуть, відчувала, що і ця мрія приречена. Тому часто розповідала про свою долю, дорогий край і попросила когось відвідати його, поцікавитись, чи ще є там ровесники, які пам'ятають той час, людей, згадала про Онищуків, бо з Параскою вони дружили.
От мене й відрядила сюди наша родина. Та я й сам того хотів, бо люблю історію. Власне, то мій фах, викладаю її в коледжі. У нас багато хто досліджує свій родовід, книжки видає. Є й у мене свої плани. От ваша Люба, добра душа, обіцяє мені поміч...
Василь, мій гість, хлопець енергійний, без діла — ні хвилини. Вже на другий день захотів побувати на цвинтарі. Сподівається знайти місце упокоєння прапрадіда-баби, далі — побувати там, де вони жили. Нічого не просив, та зрозуміло, що розраховувати на когось іншого, окрім мене, він не має. Я без слів взявся посприяти, хоч гід з мене вже нікудишній. А знайти ті місця буде непросто. В сорок сьомому, восени, коли хату Дубовиків влада розібрала і вивезла, вони стали жити в маленькій прибудові. Там ні печі, ні грубки. Весною їх знайшли неживими, взимку замерзли. Ховали у одній труні, біля донечки. За багато літ могилки заросли, осунулись, зогнили хрести. Таких на старій частині кладовища немало. Родичі — хто виїхав, хто теж відійшов, хто забув. Горбики почали згладжуватись, зникати. То ж трапляється прикрість: ніби рівне місце, копають могилу, а там прах. У великих містах вже практикують двоповерхові поховання — вільної землі нема. Жах! У нас могилу засипають, шукають нове місце.
Цвинтар найкраще знає Люда, майже моя ровесниця, трохи молодша. Років двадцять тому, після смерті чоловіка, взяла під опіку кілька недоглянутих могил відомих людей. Добра, благородна справа. От чомусь священик не закликав своїх парафіян розвинути її. Ініціаторку тепер вже підвела неміч. Та все одно з гостем ми заїхали до неї на машині голови сільради, який посприяв нам.
— З Америки приїхав? — здивувалась вона. — Ну, то добре, коли доми своїх не забувають. — Воскресити хочете? — запитала раптом гостя.
Той, бачу, не врубався у зміст, бо кинув питальним зором то на неї, то на мене. Люда зрозуміла його погляд.
— Я до того, пане, що мертві після смерті вмирають ще раз, — пояснила вона. — Доки люди знають з напису на пам'ятнику чи хресті хто тут лежить, вони ніби живуть. А коли нема — то це просто горбочок землі, під яким хтось невідомий.
Люда довго навіть не шукала місце.
— Отут, — вказала на ледь помітний випин. — Я ще пам'ятаю, то була найширша могила. На трьох... То ви й справді за цим з Америки приїхали? — ще раз перепитала Люда. — Аж не віриться.
Гість враз опустився на коліна, поклав на себе хрест, схилив голову.
— Ось де мої предки, — ледь чутно промовив, став, приклав руку до серця, вклонився. — Пані Людо, найглибша вам моя вдячність. Я не забуду про вас.
— Та що там, — ніби байдуже відказала вона, хоч, видно, їй було приємно чути таку оцінку заокеанського гостя. — Добре, що згадали. Бо он скільки тих безіменних могил. А раз так, то чого ми чекаємо? Миколо, — звернулась вона до водія. — У тебе відро, лопата є? Впорядкуємо разом могилу, вшануємо пам'ять забутих макарівчан. Вперше за стільки літ.
Доки висікали траву, робили насип, обкладали дерном, Люда зателефонувала старості церкви, попросила дати надмогильний хрест, водій привіз, його вкопали. І могила ніби. ожила. Ми стали довкруж неї, осінили себе хрестом. Мій гість, геть збентежений такою несподіваною і швидкою розв'язкою, мовчки, по черзі, обійняв усіх.
Дорогі мої, неповторні! Доземна вам вдячність. Ви такі, такі. Я таких не стрічав. Знаєте, доки ми наводимо лад, я надумав як воскресити імена моїх предків. Частину їх я вже відшукав, можливо, додадуться ще. І ось на цій могилі вони оживуть.
Василь навіть деталізував проєкт. На могилі, у вигляді хреста, встановить стилізований у камені дуб, бо ж Дубовики, на плиті — прізвища, імена предків і щемливе звернення: "Сущі! Пам'ятаймо про своїх предків. Це потрібно не їм, мертвим. Це потрібно нам, живим". Гарна ідея. Родинна могила.
У щось невимовне гість опустив і мене. От він знайшов те, чого бракувало йому там, у далекій від нас землі. Шукав своє коріння. Знайшов. Тепер для нього — місце дороге. Неподалік лежать і мої предки, рідні. У кожного односельця вони тут. Скільки то поколінь макарівчан навічно оселились у цьому безголосому селі, де завжди тиша і спокій! Та безмовність — не німота. Вона нагадує нам, що треба пам'ятати тих, хто не з нами, що з нами вони вже не будуть, а ми до них достеменно прийдемо. На жаль, це єдина рівність у світі, якою Творець наділив людство. Але нам важко думати про це, тому нікому не хочеться бути тут довго. Навіть біля дорогих місць. Живим хочеться бути з живими. Якнайдовше.
Свіжа пам'ять веде нас до свіжих могил земляків, які віддали найдорожче, аби для нас так і було. Сплять вічним сном герої нинішньої війни. Десятки тисяч таких відважних рятують не лише державу, свої домівки, рідних, а й незнайомих їм співвітчизників. Багато з них вже оселились на Алеях Слави, які виросли у кожному місті, селі. Дорогі для нас місця, де б вони не були. Велика, свята, мовчазна частина України. Скільки ж вони не доробили доброго для неї, для нас, для своїх рідних. Вклонімося, станьмо навколішки, дякуймо їм. Бережімо про них незгасну пам'ять. Для себе, для майбутніх поколінь. Допомагаймо їхнім фронтовим побратимам, які боронять нас, бо вищої мети, аніж вільна Україна, у нас нема. Любімо їх, рідних і незнайомих, шануймо такими, якими вони стали заради нас: невиспані, небриті, мокрі, брудні, в холоді, часто голодні, втомлені чи скалічені, в розлуці з рідними.
Мовчазно тут у всяку пору. Та якраз тишею наші герої нагадують:
Не думайте про нашу славу,
Нам треба було зберегти державу.
Про нас лише не забувайте:
За Україну полягли —
Щоб довго ви без війн жили.
Щоб за полеглими, віками
Не плакали ні вдови, ані мами
І діти не зростали
сиротами.
План на наступний день зруйнувала... ніч. В Америці, як ми спимо, день, там ішли перші дебати між кандидатами на президентський пост. Вони не вирішують їх долі, до листопада ще доволі часу, але вплив мають. Для нас результати перегонів, мабуть, доленосніші, аніж для США. Адже Штати — наш найбільш потужний спонсор у війні з Росією. Така от реальність: одна людина біля керма найбільш сильної держави світу може змінити його. То ж за словесною дуеллю кандидатів гість і спостерігав. Вже десь з півночі він перебрався з своїм апаратом на кухню, аби нас не тривожити. Певно, якби дебати синхронно перекладались на українську, я б теж долучився. Василь трохи перепочив, а потім усівся за комп'ютер. Інтернет вже вирував коментарями. Я, правда, не відав на чиєму боці симпатії гостя, але його оцінка мене зчудувала.
Не хотів би, аби жоден з них став моїм президентом. Один програвав по формі, другий по змісту. Для Джо — це провал. Виборцям більше сподобався впевнений, рішучий Трамп, хоч він і брехав. Артист. Непрогнозований. Здається, Америці вже приїлась демократія, захотілось автократії, адреналіну. А симпатики Байдена навіть бояться, що, коли б його обрали, він міг би не дожити до кінця каденції. 81 рік. Радять зняти свою кандидатуру.
Час від часу гість знов сідав за смартфон, то за комп'ютер, виловлював оцінки політиків. Щоб розрадити його, провів екскурсію в домашньому музеї. Прийшлось до смаку. До всього допитливий. Вляглись його емоції. Тим більш, що назавтра задумали поїхати на хутір Павлуся. В селі так повелося, що багато імен і в дорослому віці лишались дитячими: Василько, Іванцьо, Дениско, Юхімцьо, Андрійцьо, Кирильцьо...
Малими на Павлусевих землях ми випасали худобу, у двох саджавках ще попадались червонопері карасі. Згодом під лісом я орав, то були вже колгоспні поля. Та, як колгосп вмер, на них почав наступати ліс. Тепер це диколісся. А там, де була хата Дубовиків, справжні джунглі. Ніхто туди не потикається. То ж про автомобільний транспорт нема й мови. Довелося йти до Панкрата Літвінчука. Його син тримає коника, воза, інше начиння для господарки. Всього п'ятеро дворів мають цю живність. А колись господар без коня — не господар.
— Затєнтний твій американець, — крутнув головою Панкрат. — Не сидиться йому? Що він там знайде? Той Павлусь йому вже десята вода на киселі.
— Шукає те, чого там у нього бракує, — кажу. — Коріння роду.
— Ну, коли так, то правильно робить. Бо он з села є такі, що виїхали десять-п'ятнадцять літ тому, і вже забули стежку до могил батьків. А тут з такої далечі. Може, скарб хоче відкопати? Небідний же той Павлусь був.
— Та який там скарб! Для кого він мав ховати?
— Хе! А для кого затаїв його Прокіп Зубчик, скажи? Заробив колись в Америці грошенят, приїхав, хату звів. Може б і далі розжився. Та Польща кінчилась, совєти, війна, німці, знов совєти, колгосп. Ти ж знаєш, незгіршим столяром був. Давно його нема, сина теж. Правнучка недавно міняла підлогу. Сховок знайшла під нею — тодішні американські доляри, польські злоти. Тепер то папірці, хіба для твого музею. От, для
кого їх укрив? А бутлик самогонки згодився. Чиста, мов сльоза. Вділила Мотя і мені на один лиг1! Усмак трунок. Ледь не сто років!
— Повезло тобі, — сміюсь. — Таке дегустувати! Приберіг, бач, щоб його пом'янули...
— О, те зробили. Знаєш, Романе, коня і воза я б тобі дав без супроводу. Але ж то кінь, чужого може не послухатись. Ранком я до тебе заїду.
Панкрат — чоловік акуратний, як сказав, так і зробив.
— Пане Василю, — кричу. — Шикуйсь. Таксі чекає.
— Таксі? — непідробно подивувався гість. — У вас в селі таксі є?
— Авжеж. Сервіс вищого рівня. І машина супер.