У цьому графіку немає місця для самого життя. Тому, здається, Душі ніколи не буде затишно в тілі, бо вона не потребує часу і не належить йому. І лише наодинці з Природою знаходить спокій.
— Йдемо, тут порожньо. Треба встигнути ще багато, а сонце вже на захід повертає... Знову нічого не встигаємо... — чула голос Василіса, що бідкався на час і нагадував їй, що пора повертатись у світ, де все має свою годину і де все розписано. Прощавай, Вічносте! Точніше, до нової зустрічі.
З трійнею дівчаток попрощалася після Новорічних свят і навіть уже встигла заповнити деякі часові проміжки новими робочими годинами. Та жила лише очікуванням вихідних, аби просто відчути тепло його руки в автомобілі. В тому дотику знаходила опору.
Підходив Великдень і вони готувалися до подорожі на Північ, в гори навколо Ксанті й Александруполісу.
Вирушили у Великодню п'ятницю, щойно Слава звільнилася з роботи. День стояв сонячний і дорога стелилася перед очима гладкою й широкою смугою. Звідусіль пахло, весна все більше насичувалась кольорами й вбиралася квітковими вінками.
Вже було темно, як минули Салоніки й ще за дві години заїхали в чарівне місто білявки[§§§§§§], як називала його Слава.
Зупинились у затишному готелі на краю міста. Вийшли повечеряти. Батьківщина Демокріта приємно вразила не лише мальовничими вузькими вуличками та атмосферними, ніби шедеври мистецтва, кав'ярнями й барами, але й смачнющею кухнею.
Вдень захопила й сама природа. За містом починалися густі ліси, повні хвойних дерев. Пахло звідусіль свіжістю й дорога вилася змійкою поміж зелених високих хвиль, що нависали над головами густою завісою.
Вибиралися все до верху, згодом з'їхали з головної траси й продовжили шлях вузькою дорогою, що стелилася понад такою кручею, що Славі мимоволі забило дух. Вперше відтоді, як злетіла джипом під укіс, відчула, що не поборола в собі страх, породжений тим падінням.
Мимоволі глянула на Василіса, ніби хотіла визначити, наскільки він вправний водій.
— Ти чимось збентежена?
— Дає знати про себе відлуння минулого.
Взяв знову її руку в свою.
— Не хвилюйся, зі мною ти в безпеці.
Заїхали помежи поселення помаків, блакитнооких і чимось відмінних зовнішньо й від греків, й від турків. Маючи релігією іслам, проживаючи на території Греції, мали свій діалект, не схожий на жодну з мов, що могла б належати цим народам. З часом, щоправда, все більше втрачали його, втрачали останній зв'язок із предками, котрі, можливо, були слов'янами, що у своїй дорозі на Південь загубились одиноким плем'ям посеред високих і диких гір, та так тут і осіли.
Славі й Василісу випадало видиратися по гострій та стрімкій поверхні одного з високих схилів у пошуках рожевих корундів. Відтоді, коли почала походи з Василісом у гори, помітила одну важливу річ, що при сходженні на вершину мають значення лише кроки, а до них — впертість. Лізти й лізти, сопучи, вгору, не зважаючи при цьому на саму вершину, бо може скластися враження, що не вилізеш на неї ніколи і твій задум видертися так високо є неймовірним. Тож головне — дивитися під ноги. Сходження догори є більшою насолодою і навіть набагато меншим зусиллям, аніж спуск. Це стосується усіх життєвих вершин.
І ось знову, — висота та безмежжя. Схил, по якому рухались, був настільки стрімкий, що, здається, один неправильний крок — і шугонеш вниз. Десь посередині дороги Слава відчула паніку, це дивне відчуття все наростало зсередини.
Сіла в позу Лотоса.
Вибрала досить просторий, як для місця, виступ мармуру. Розправила плечі, закрила очі й зробила глибокий вдих, видих, ще раз
і ще. Помалу відкрила очі й втупилась у лінію горизонту, стверджуючи собі, що все добре. Далі повільно ковзнула поглядом униз, до червоних дахів помацького поселення, до високої башти мінарету й застигла на ньому, як моряк на маяку. Знову попливла очима по дну глибокої ями, де гніздилося село. Все виглядало мініатюрним звідси, але вже не таким нестабільним, як раніше. Сиділа довго, доки не відчула, що зміцніла й може йти далі.
Підвелася й побачила Василіса. Повертався в її бік, зрозумівши, що десь згубив її позаду. На обличчі змальоване хвилювання. Усміхнулася.
Махнула рукою, що все в гаразд і рушила слідом. Страх більше не повертався.
Кілька днів провели в горах на материку, навіть заглиблювались у безкінечні ліси Родопів у пошуках червоних рубінів.
Далі їх чекав ближній острів Тасос. Улюблений острів Василіса, що вітав їх височенними вершинами, вкритими буйною зеленню хвойних. Блимав чистими водами моря, прозорими ніби кришталь, смарагдовими, як отой коштовний камінь.
Взяли в оренду невеличкий джип і вирушили в гори.
Після довгої подорожі гірськими дорогами виїхали на рівне плато й зупинились. Далі підуть пішки. Якась сила заграла у Славі десятками коней і вітрів, кликала до руху. До вершини Трікорфо залишалось іще близько години, але така прогулянка — за насолоду.
Уже на вершині скинули рюкзаки, зробили по каві й присіли на опуклий виступ скелі.
— Така краса і велич, що забуваєш про все на світі. Так би й жити тут, подалі від того, що внизу. Розумію тепер, чому гірські народи такі волелюбні й незалежні. Середовище виковує відповідний характер.
— Ми однаково не любимо місто, хоч і живемо там...
— І ти втікаєш із нього кожних щовихідних.
— Моє життя — гори. Що б робив без них?!
— Шукав би. Ми завжди шукаємо те, що є нам необхідним.
— І знайшов би тебе?
— Рано чи пізно...
— А ти жила б отак, посеред гір?
бі за виживання. А в тій боротьбі втрачаємо ось таку красу.
— Красу, яку, зрештою, все більше нищимо.
Слава зітхнула.
— Десь ліс горить, а в мене серце горить. Допоки будемо залишатись сліпими до того, що найважливіше? Без цього не буде нас...
— Маю будиночок поза Халкідою в одному селі. Думаю, що на старість ми переберемось туди. Правда, то не на вершині гори, але далеко від усіх.
— Хто — ми? — спитала, ніби не розуміючи.
— Ти вже вибач, але я приписав тебе туди, не питаючи.
— То спитай.
— Думав зробити це в інший час і в іншому місці.
— А хіба може бути краще місце і час?
— Все то ти спричинила, чаклунко, — моргнув до неї і ніжно обійняв за плечі.
— То що, готова бути зі мною до старості?
— Ось про будиночок мені сподобалось, а щодо іншого... Даси подумати?
— Скільки?
— Трішки...
— До вечора?
Вже реготала, обіймаючи його.
— Найдовше — до ранку, можна?
— Можна.
Завершивши каву, домовились, що Василіс пошукає деяких потрібних йому порід довкола, а Слава трохи помедитує у цій святій тишині.
Присіла. Скільки сягав погляд, гори застиглими хвилями древнього моря стелилися по один бік, а з іншого ярами й видолинками розливалися, щоб упасти там далеко у море, що виблискувало й переливалось у сонячному промінні, як коштовне, сріблом гаптоване покривало.
Звела голову до верху й примружила очі.
Там, у недосяжній висоті, багряніло розпеченим клубком небезпечне й руйнівне зблизька, та життєдайне й щедре здалеку, Сонце.
Пекельне страховисько для кожного, хто б насмілився наблизитись до нього й чарівне, миле, турботливе для того, хто вмів тримати відстань. Відстань уміла тримати Земля. Вона, зелено-блакитна красуня, знайшла підхід до свого повелителя, зуміла не турбувати його своїми гризотами. Не намагалась відірватись від нього надто далеко, шукаючи повної незалежності або й позмагатися з ним у своїй значимості, як це зробили Сатурн чи Юпітер. За таку відданість і мовчазну та невимогливу вдачу Сонце дало Землі в нагороду те, чого не дало жодній іншій планеті. Дало їй Життя. Дало частинку себе, частинку свого жару і своєї любові.
Та частинка Сонця знаходилась у Слави під ногами, далеко у надрах земних, на відстані тисячі кілометрів. Сонце подарувало Землі серце, і воно билося та пульсувало в самісінькому центрі земного тіла. Серце, таке ж палке й бурхливе, як Сонце, таке ж пекельне й несамовите.
Воно й було причиною того, що Земля могла родити і плекати життя з тіла свого і на тілі своєму. Своїм биттям і теплом, гарячими, невидими флюїдами виливало воно свою материнську любов на поверхню Земну. Вперто й настирливо пробивалась сердечна любов крізь магму й кору до поверхні, щоб окутати її своїми захисними обіймами, цупкими, надійними, вірними — обіймами магнітних полів. Так захищала своїх дітей мати-Земля, від лютого й іноді імпульсивного батька-Сонця.
Ці діти, щоправда, забули, звідки родом. А непам'ять знищує...
Сиділа довго, то закривала очі, вслухаючись у тишу й ті голоси, що доносив легкий вітер, то відкивала їх і ширяла понад горами. П'яніла...
Василіс повертався до місця, де залишив Славу. Побачив її на велетенській глибі, медитувала. На мить остовпів, бо уже бачив цю картину. "Дежавю з минулого життя". Почув Славин голос. Та ні, вона в цьому і з цього. Така ж непорушна, мов скеля, така ж притягуюча, мов магніт, з тим самим волоссям-віттям. Посміхнувся. Лише тепер вона не ворожа і тепер він її не боїться.
Ввечері, після смачної печеної рибини, сиділи в одному з місцевих барів на березі моря.
важливе...
— Ти бачиш це в моїх очах. Але коли хочеш почути, то наступними годинами матимеш таку можливість.
— Що ж, тоді буде й відповідь... І не знаю, не розумію, як це так відбулося? У моєму серці жило щось інше ще донедавна, я не вміла й не хотіла жити без цього. Все відбувається, ніби попри мою волю.
— Тобі не подобається те, що відбувається?
— Ні, якраз подобається, але й обурює одночасно.
— Чому?
— Бо мене не спитали. Бо все раптово...
— Невже твої зірки не показували хід подій?
— Я прочитала їхню оповідку, та не чекала, що це буде так.
— Як — так?
— Такою собі сподіваною несподіванкою.
— Як це може бути одночасно?
— Виходить, що може. І якщо подумати над аспектами, що супроводжують мене в цей час, то це — Юпітер, котрий несе удачу, і Уран, котрий робить все несподіваним. Таким, що запирає дух.
— Тобі забило дух?
— А нема від чого?
— Про це також тобі зорі розказали?
— Також. Нічого без їхнього благословення не відбувається. Я бачила нашу синастрію задовго до того, як ти звернув свій погляд до мене. І зрозуміла, як багато втрачаємо. Хотіла знайти підтвердження...
— То я для тебе — експеримент?
— Не зовсім, бо нічого не відбувається просто так.