– Добре, припустимо, з якістю фізичного життя в провінції ми розібралися і ти виявився правий. Але що поганого, коли люди, хоч би й ми з Хлібом, живучи в провінції, схочуть мати міський комфорт і не тільки в хаті, але й у дворі?
– Дак, а вам хтось забороняє? – і собі либиться Сашко. – Я ж тільки про себе кажу. Мені наш двір найкращий, іншого не хочу. І груша, й моріжок, і стежка – все з отакесенького, – він показує рукою на пів метра від підлоги, – пам'ятаю. Мені в армії наш двір щоночі снився. Що оті ваші газони? Коли на них і дихнути бояться, поливають, косять двічі на тиждень – думаєш, я не знаю? А наш спориш ні спеки не боїться, ні курей, ні дітей: чим більше його топчеш, тим густіший росте. Двічі на місяць підкосив і порядок. Ну вб'ємося ми з Людою, тротуари ті роблячи, а толку? Вони до цього двору пасують, як собаці задня кишеня. Поробиш тротуари, потім доведеться хату сайдингом обшивати. Обшиєш – дах металочерепицею треба перекривати, бо яке воно: сайдинг і шифер? Я тільки дивуюся з людей: ніт, щоб жити собі в задоволення, дак вони все якісь клопоти на свою голову придумують, жили з себе тягнуть, аби джипа якогось купити. Поставить у гаражі "Лендровера" й думає, що в нього вже всі кози в золоті, що він один людина, а всі кругом гівно! А нам і батькової "Ниви" досить, аби гуртом на Десну поїхати, чи по гриби, правда ж, Людо?
Ми з Алісою почуваємося дещо розгублено: вперше зустрівся чоловік, що відверто не хоче нічого робити, хоч у чомусь змінювати своє життя на краще. А дружина, всупереч здоровому глузду та загальній практиці, реагує на це абсолютно спокійно. Чи лише вдає перед гостями, що й вона такої ж думки?
– Але ж яке це життя – весь вік на дивані? – Аліса навіть не приховує свого несприйняття.
– Да який там диван, – не витримує Люда, – коли він з Десни не вилазить? Або нас із собою в ліс тягне: як не по гриби, дак по ягоди. Доки ми не одружились, я до збирання грибів байдужа була, тепер же наче той наркоман –тільки почую, що хтось у лісі гриби бачив, усе ладна покинути.
– А я від клевенців таке чув, що хто по рибу часто ходить, в того кози через тин скачуть, – сміюся, не приховуючи іронії, – і що риба да зайці заведуть у старці.
– Уляна Петрівна! – заходиться реготом Сашко, чим провокує на нестримний сміх усю нашу компанію, а трохи пересміявшись, додає: – Хай би вона краще на себе збоку подивилася: за тим своїм хазяйством світу божого не бачить – так і помре колись, тримаючись за коров'ячу дійку. У мене ворота в землю повгрузали, а в неї весь двір у гівні – ото вже по феншую живе!
– Давайте до солодкого переходити, – схоже, Люда вирішила, що розмова починає виходити за межі дипломатичного протоколу, тож береться з Ліною до чергової ротації тарілок.
– Сиджу, уявляю, якого торта ти нам приготувала, й уявити не можу, – Аліса крутиться на місці, як непосидюча школярка.
Сімейство господарів на те мовчить, лише всміхається, та ось вже плинуть від печі нові, й Алісою точно нечувані, запахи, зате моя незрадлива пам'ять підказує що мені вони не просто давно знайомі, але й змалечку були улюбленими, тільки практично забулися з роками, а тепер... тепер згадалося: та це ж... це ж ота, як її?! Ота смакота з дивною назвою!
Аж тут вносять щось дуже віддалено і вельми умовно схоже за формою на торт, бо хіба ж бувають торти гарячими? Згадав – оце зветься бабка!
– Що це?! Гарячий торт? – зачарована видивом і ароматами Аліса, схоже, вперше в житті бачить подібний десерт.
– Ми тортів не любимо. Це бабка-шарлотка, – представляє свої творіння господиня, – а це рисова бабка. Невже ніколи не куштувала?
– Навіть не чула, – зізнається спантеличена Аліса. – Ні, якось бачила в Ютьюбі відеорецепт шарлотки, але там вона інша, низенька...
– А це ось вам ще й наші пироги, – Люда показує на тацю, яку щойно внесла Ліна. – З сиром, з маком, з яблуками, та з рисом і яйцями. І до всього цього молочка холодного. Спробуйте – за вуха не відтягнеш!
– Ну все, – сумним голосом каже Аліса, – сукню сьогодні ввечері я не розстібну, так і спатиму... Але й сил відмовитись не маю.
– Почни з шарлотки, – раджу я, – ми з Жоріком в дитинстві мало не билися за неї.
Нечасто доводиться спостерігати, як залізна воля Аліси м'якне, мов смола на сонці – все спробувала: ніжну шарлотку, жовту, мов сонце, рисову бабку, кожного пирога, ще й чашку молока вдула – як воно все в неї помістилося?! Двічі попереджав:
– Дивися, луні нагониш.
– Нехай, – приречено відповідала дружина, – тепер уже все одно. Коли грузнути в розпусті, то з головою. Сподіваюся, сьогодні мезим допоможе, а від завтрашнього ранку й до Нового року скорочую раціон удвічі.
– Правильно, – Люда по-своєму витолковує її слова, – я вам ще з собою покладу.
Аліса ніби й поривається щось сказати, заперечити абощо, але сила волі вже не та.
– Ну, сядеш на дієту післязавтра, – даю я поблажку, – подумаєш, одним днем більше, одним менше. Нам зараз головне ніч пережити, від переїдання не померти...
Ще кілька годин назад я за пропозицію відтермінування наразився би на шалений опір, але тепер дружина і на це чомусь ніяк не реагує, мабуть, таки недарма кажуть, що ситі люди злими не бувають.
– З чого вона зроблена? – Аліса хижим оком позирає на рештки шарлотки.
– Може годі на сьогодні? – я не на жарт хвилююся. – Луснеш же.
Нічичирк. Мовби й не чує. Так, людина створіння слабке...
– Береш батон, – радо береться повчати Люда, – ріжеш на скибки, коли висохнуть на сухар, замочуєш в молоці, а тоді викладаєш у форму шарами: сухарі, яблука, сухарі, яблука – до самого верху, кожен шар пересипаєш трохи цукром, у теплому молоці збиваєш яйця, додаєш розтоплене вершкове масло, заливаєш, і в піч.
– Ох і смачно! – облизується Аліса. – А найсмачніше коли шкоринка трапиться.
– Є одна умова: батон обов'язково має бути з нашої пекарні, інші не годяться.
– Не годяться? Чому?
– Хтозна. Смак не той і шкоринка не та. Хтось колись придумав цю шарлотку саме з нашим батоном, звідти й пішло, смак сформувався.
Навіть мені стає цікаво:
– Виходить, це не стародавній рецепт?
– Ну як? Покійна свекруха казала, що все життя їла цю бабку, від Сашиної бабусі рецепт перейняла. Може й сто років, а може навіть більше.
– Так, а що тоді виходить: в Городі сто років одні й ті ж самі батони печуть?
– Виходить, так. На них і глянеш, дак видно, що на сучасні не схожі – ні формою, ні кольором. У нас їх дуже люблять: що в шарлотці, що з молоком. Тільки треба щоб сухарі на бабку самі собою сохли, не в духовці й не на сонці.
Дідько, ну як оце Бальбів у гості звати? На ганьбу? Це ж почнуть оцінювати нас, як господарів, по якості страв, а хіба ж Аліса потягається з Людою в кулінарії? Навіть моя допомога навряд чи хоч щось тут змінить.
– Ще про рисову бабку розкажи, – просить моя кондитерка.
– Да там все просто. Чашка рису, три чашки молока, вариш майже до готовності, далі збиваєш чотири домашніх яйця з цукром і ложкою вершкового масла, добре перемішуєш із рисом, форму змастиш вершковим маслом, викладеш туди рис і хвилин на сорок в піч або духовку.
– Годі вже, – не витримую я, – ви тут треновані, а мені всю ніч не спи, прислухайся: чи ще дихає? Бабки бабками, а від переїдання люди теж помирають.
І вже до Сашка:
– Будемо, мабуть, збиратися.
– Да куди ви?! Сидіть, ще тільки чверть на шосту. Скоро світло вимкнуть, все одно вдома робить нічого, празник. Вечерять будемо.
– Ні-ні-ні! – відверто лякаюсь я. – Яке "вечерять"?! Ми й снідать не будемо.
– Отакої! – обурюється Бальбо. – А похрамини?! Завтра на десять ранку щоб як штик мені були!
"Похрамини? Це щось на зразок добряче похмелитися й дожерти недоїдене, чи як? Залізні люди... От що значить справжнє здоров'я! Куди нам, харків'янам, до цього козацтва?!"
Вивільнитись з полону храмування нам вдається лише за пів години, коли таки вимикають світло, і то лише з чималим пакетом, повним гостинців, – без нього могли й не відпустити... Та-ак, українська провінційна гостинність річ важка, нічого не скажеш.
– Подивися, в мене дуже очі вирячені? – запитує дорогою Аліса.
– Та ні-і, – приглядаючись у темряві до личка дружини, дивуюсь я запитанню, – нормально все, як завжди.
– Я сама собі здаюся роздутою жабою, – зізнається вона. – Оці тутешні гостини найбільший мінус Клевені. Боюся, що довго так не витримаю.
– Ну хто ж тобі, кицю, винен? Де твоя сила волі, котрою ти так пишалася?
Мовчить.
– Щойно прийдемо, відразу ж розпалю грубу, а ти став чайник. П'ємо мезим і йдемо на прогулянку.
– Так не хочеться... Давай полежимо.
– Ніяких "полежимо"! – наполягаю з останніх сил. – Тільки гуляти. Хода і свіже повітря.
– Боюся, в джинси не влізу...
– Не шукай причини. Спортивний костюм вдягнеш.
Ми тиняємося безлюдним центром Города, підсвічуючи собі ліхтариком і на тлі віддаленого гавкоту собак обговорюємо недавні гостини.
– Вони чистої води гедоністи, – дає Аліса свою оцінку подружжю Бальбів, – хоча навіть це не позбавляє їх необхідності бути поміркованішими в їжі.
– Схоже, вони витриваліші або тренованіші, або просто не мають проблем із травленням.
– Тобі не здається, що гедонізм уже не в тренді? Або що він став занадто примітивним по суті?
– Гадаю, він яким був, таким по суті й лишився. Просто одні люди ставлять понад усе тільки власну насолоду, а інші радіють, коли можуть поділитися нею з іншими.
– Ти вважаєш, що...
Аліса робить значущу павзу, та я не чекаю на закінчення її думки:
– Мені здається, що Сашко з Людою аж ніяк не егоїсти. Навпаки, он як радо діляться з нами радощами життя! Він і до риболовлі залучав мене з насолодою.
– Для мене такі радощі мало прийнятні.
– Так нам ніхто їх і не нав'яже, коли самі не схочемо. Зате мені дуже імпонує сама ця філософія: живи з насолодою, бо життя скороминуще. Але для різних людей і насолоди різні: для одних в одному, для інших в іншому.
– Ти хочеш сказати, як сродна праця в Сковороди?
– Приблизно так. Насолоджуйся тим, що подобається, живи, як подобається, роби те, що подобається, і будеш щасливий.
– Думаєш, гедонізм можна поширити й на роботу?
– А чом би й ні? Гадаєш, риболовля не праця? Ого, скажу я тобі, праця, та ще й яка!
– Тоді, виходить, що й ігрова залежність прояв гедонізму. І будь-яка погана звичка.
– Ну то й що? Прояв.