Щедренко натужно пережовував свої гумки, а Неприкаяний Роман мрійливо подався услід за своїм кіногероєм до Чорнобиля, що мужньо виживав десь там, посеред погибельної радіаційної зони.
— Я ж казав, що це не нашої героїчної драми герой, — нарешті порушив це знавісніле мовчання непогамовний капітан. — Не на того ми з вами ставимо, це ж очевидно. Шкода, що там, — подався поглядом під стелю, — цього не розуміють.
— Кандидатуру ж запропонували не "там", а ми, — перемовлялися есбеушники так, мовби Ігуди вже й на світі цьому не існувало. — То чому розуміти повинні "там", а не тут? — ледь чутно проказав Глотов, усе ще не відриваючись від того злощасного папірця. — Але ви маєте рацію.
— Втім, ми ж іще нічого чоловікові до пуття не пояснили... — спробував відкорегувати свій натиск Щедренко.
— Якщо Ігуда й досі нічого не зрозумів, то який сенс йому щось пояснювати? — стомлено помасажував підполковник перенісся. — Що це змінить, що дасть? Якого польоту цей обскубаний птах Роман Ігуда — видно і без новозавітних одкровень.
— Вам видніше... — здався капітан. — Сприйматимемо, як відпрацьований матеріал, з усім, що з цього випливає.
Вислуховуючи цей діалог, Ігуда кілька разів поривався нагадати офіцерам СБУ про своє існування, і навіть запропонувати їм ризикнути... Взяти й розповісти, у зв'язку з чим саме, а головне, задля якої кінцевої мети, вони вирішили "ставити" на нього. Але так і не наважився.
Єдине, що він зрозумів, що ці двоє справді намагалися задіяти його в якійсь серйозній політичній комбінації, але вчасно — або й занадто вже невчасно — розчарувалися в ньому. Він і справді перегравав у своїй наївності, хоча все ж таки треба було прийняти умови Глотова і вести розмову по-діловому, без тепер уже зайвих екскурсів у минуле.
29
А там, за сценарієм.
.Марія заготовляє в лісі дрова. Ось вона незграбно відрубує сокирою від полеглого стовбура суху галузку, відтягує і кидає на невеличку купку хмизу, аж раптом до її слуху долинає якийсь дивний ритмічний звук. Жінка повільно ступає в той бік, звідки він долинає, і незабаром виразно чує, що це хтось б'є у бубон, ритмічно вибиваючи такти запальної польки.
Хуторянка перебігає через густий перелісок, і по той бік галявини відкриється їй поросла травою садиба. Хата, клуня, старезна груша край двору, під розлогою кроною якої — накриті білими скатертинами столи, котрі — з бубном через плече — повільно обходить літній приземкуватий чоловік у допотопному, "наркомівському" картузі, в чоботях, над якими зависають широчезні галіфе, і в старій, ще фронтового зразка, гімнастерці.
"Та це ж — місцевий божевільний, Юзич, який тільки оце недавно повернувся до Зони!", — впізнає його Марія.
Зачарована побаченим, вона повільно наближається до обійстя, проте господар аж ніяк не відреагував на її появу, тому що існував у ці хвилини в тому примарному світі, якого витворив собі, і з ним-таки й спілкувався.
— ...А заграйте-но веселої, музики, веселої! Щоб тобі, Мошку, так чарку підносили, як ти на скрипці граєш. Бо так граєш, ніби перед Цилею своєю виправдовуєшся. Для кого ж я тоді в бубон б'ю? А ви, люди добрі, де сидите — на похоронах, чи на весіллі? То прошу до столу. Куме Йване, ви, свате. Нанашко Ганно. До столу — та чим Бог послав. А таки послав. Радість у мене сьогодні. Сина женю. Бо ж таки вернувся мій син. Уже ніхто, крім мене, не вірив, що вернеться, але ж. Довгою, страшною війна була афганська. Достосвятць люду на ній полягло. Але мій таки вернувся.
Раптом Юзич перестав бити в бубон. Ніби схаменувшись, він здивовано роззирнувся, але, так і не зваживши на появу Марії, наклав руки — в одній з яких була колотушка — собі на голову. Одначе заціпеніння його тривало недовго. Ще за якусь хвильку він знову згадав про свій інструмент.
— .А мій же вернувся, вернувся, вернувся!.. — тужно наспівуючи та б'ючи в бубон, пританцьовував старий. — Тільки ж, йой, запізно! — опустився навколішки під засохлою грушею. — Та й де ж ти блукав, синочку наш рідненький?! — речетативно долинало до Марії скупе чоловіче голосіння. — Чого ж ти так довго й смертно блукав? Де тепер твоя молода, а мої внуки?
Не витримавши, Марія і собі зойкнула і, затуливши вуха, кинулася в гущавину лісу. Проте вслід їй, наче тисячократно підсилені удари серця, все голосив і голосив бубон.
*
На подвір'ї Вербицьких з'являються двоє молодиків, котрих сестри знали тільки на прізвиська, Радж — худорлявий, з неголеним обличиям, схожий на цигана; і кремезний, простакуватий здоровань Барильце. Це мародери, котрі називають себе "рейнджерами Зони".
Ольга помічає їх у вікно, і, спалахуючи від передчуття близькості з чоловіками, вискакує з хати.
— Це ти, Радже! Боже мій, як же ти розшукав мене в цій глушині?!
— А як я міг не розшукати тебе, жрице фараона? — досить стримано, обіймає її Радж. — Нагадую, що це — мій вірний мечоносець, який відгукується на позивний "Барильце".
— То як же ви тут опинилися?
— Менше запитань, жрице, менше запитань.
...З портативного магнітофона долинає негучна музика. Інтимний напівморок. На столі — залишки банкету.
Захміліла Варка сидить на колінах у Барильця. Ольга і Радж, обійнявшись, повільно рухають стегнами в ритмі танго. Раптом Радж перериває танок, бере зі столу запальничку, припалює свою цигарку і дає припалити Ользі.
— Доведеться кілька хвилин понудьгувати, жрице, — всміхається Радж.
— "Зручності" — за літньою кухнею.
— Вистачить і салуна "Під трьома соснами". А ти рейнджере, — мовив уже з-за порога, — не дозволяй жінкам нудьгувати.
Ольга допиває свою горілку, і, палячи, наближається до Варки.
— Чи не здається тобі, що час міняти партнерів? — манірно запитує вона, спираючись на оголене плече сестри.
— А ти поцікався у свого кавалера, — не дуже охоче відповідає Варка, не бажаючи відмовлятися від Барильця. — Та й мій згоди ще не давав.
У цей час із двору долинає крик переляканого Раджа, потім чиєсь ричання і. пістолетний постріл.
Барильце і Варка підхоплюються, в той час, як Ольга застигає з пляшкою і склянкою в руках.
На порозі, з пістолетом у правиці, повстає нажаханий Радж.
— Там, — показує рукою на двері, — якесь жаховисько, щось таке. дияволоподібне. Я просто змушений був.
— О, Господи! — стискає підняті вгору кулаки Варка і розпачливо хитає головою. — Ти ж його, мабуть, убив! Зізнавайся, ти його вбив?! — кидається до дверей.
...Надвечір'я. Варка сидить на пеньку поблизу хати, прихилившись спиною до стовбура груші, а на землі біля неї щулиться від болю Мутант. Поранене передпліччя його перев'язане білою матерією, що вже закривавилася.
— Синочку, ріднесенький, — гладить його голову жінка. — За що ж тобі такі муки? За що Господь так покарав нас обох?
— І-ди-ди! Ди! І-ди-ди... — жалібно скаржиться матері Мутант.
— Не плач, воно не болітиме. Ще трішечки поболить і перестане, не плач.
— І-ди-ди! Ди! І-ди-ди.
30
Спливло ще кілька хвилин мовчання, перш ніж Глотов відкинув убік папірця. Потягнувшись, що аж кістки в плечах тріснули, він поглянув на годинника, й аж тоді, — але так, нібито не розумів, звідки він тут узявся, — зиркнув на Команданте.
— Забирайтеся до дідька, Ігудо, — не приховуючи свого презирства проказав він. — Ви мені смертельно набридли. Тільки моя вам порада: їдьте ви у свої Спокути, чи куди завгодно, але не вештайтеся Києвом. Ви ж уже зрозуміли, що тутешні міліціянти спокою вам не дадуть. Чому ви знову опинивлися в їхній "оперативній розробці" — то вже інше питання, і не нам адресоване.
Ігуда знервовано пограв жовнами і сповільнено підвівся.
— Може, все ж таки поясните, чого ви хотіли від мене і якого біса відібрали стільки часу?
— То, виявляється, що це ми в нього відбирали час! — жахнувся Щедренко.
— .Якого панові Ігуді, звичайно ж, приємніше було б провести в камері міліцейського слідчого ізолятора.
— О, чорна невдячність! Ми у нього. відібрали час! А він — у нас, виходить, ні? Хочете знати, чого саме від вас домагалися? То поцікавтеся в міліції.
— У слідчої Катерини Стратник, — жовчно порадив підполковник. — Вона вам усе лагідненько пояснить.
Ігуда стенув плечима. Інший на його місці поспішив би зникнути з-перед очей, а він раптом відчув себе так, мовби його виставляють за двері цього кабінету, позбавляючи приємної, довірливої компанії. Ним просто зневажили; погидували сидіти за одним столом.
— Даруйте, але я так я не зрозумів, у чому ж полягав інтерес щодо мене у вашої контори, в СБУ.
— Який, в біса, "інтерес"? — зморщився Глотов, зловтішно відзначаючи про себе, що психологічно хід його виявився вірним: Ігуда елементарно купився на самолюбстві. Проте й цього разу розкривати карти не поспішав.
— Підтверджую, у Служби безпеки як такої до вас — жодного інтересу не виникало, — негайно підпрягся Щедренко.
— Й у вас особисто — теж, га, капітане?
— Чому ви вирішили, що становите для нас якусь особливу цінність? Витягли вас із міліці — ось і весь наш "інтерес".