Головним його багатством, яким безмірно гордився, пильно доглядав, був дубовий ліс. Дістався він йому від батька, а батькові — від діда. Це були вже багатовікові дуби. Мав і землі гектарів десять, від села кілометрів за три, ближче до Грабового. Там жив у великій хаті з дружиною, Арсеном, їх сином. Мав гарний садок, впорядкований двір, дві великих саджавки.
Та у тридцять дев'ятому, прийшли перші совєти. Його землю, ліс усуспільнили... Допомагали й деякі земляки. З Макарового, Грабового приїхали підводами, почали різати дерева. Павлусь взявся докоряти: "Що ви робите? То ж мої дуби!". На що йому: "Були твої, тепер наші. Наша власть прийшла". Павлусь сів на свіжий пень і, не криючись, не витираючи сліз, плакав. Правда, після того й нова влада припинила самовілля. Павлуся попередили, що і його будинок, нажитий ним чужою працею, заберуть під приміщення контори колгоспу і сільської ради. Не встигли. Почалась війна.
Для сім'ї Павлуся вона відстрочила її долю. Дубів для потреб рейху частину таки вирізали. Арсена не забрали. Правда, його навряд чи й вхопили б, бо дома майже не ночував, був у боївці УПА. Грабове мало багато симпатиків повстанців, хоч воно менше нашого села. Після війни емгебісти довго полювали за Арсеном, бо Лебідь не рядовим був. Його батьків не вивозили, бо їх випити закінчувались одним: ще при німцях син щез, ні слуху, ні духу. Та от, влітку сорок шостого, наразився на облаву. Вже недалеко був густий ліс-спасенник, коли поранили. Доки були набої, відстрілювався. Наостанок приберіг гранату, аби підірвати і себе, і людоловів. Та вража куля скосила. Коли емгебісти впевнились, що він неживий, чи без свідомості, підійшли. Лебідь лежав у неглибокому виямку, уткнувшись чолом в землю, поруч автомат з порожнім диском, пістолет без жодного патрона. Руки у густій траві розкинув, мов крила.
— Ну, что, отлєтался, сволочь? Спєл свою лєбєдіную пєсню? — ногою копнув старший групи руку Лебедя, яка заважала.
Від того з неї викотилася ребриста металева кругляшка.
— Ложісь!..
Емгебіст навіть не встиг упасти, як рвонуло. Тепер лежав непорушним. Інший поволі став осідати, схопившись за живіт. Стрибок[121] у цивільному, з гвинтівкою, який стояв поодаль і, мабуть, не бачив смертей, з жахом перехрестився:
— Боже! Мертві вбивають живих...
— У-у-у-! — чи то завив, чи застогнав від невимовної і безсилої люті ще один уцілілий облавник, і зблизька різонув у нерухоме тіло автоматною чергою.
— Перестань! — гаркнув на нього інший. — Фарш для опознанія хочеш представіть?
Арсена ніхто ні з Макарового, ні з Грабового "не впізнав". Для батька і матері то був найтяжчий іспит в житті, у якому вони звикли говорити правду. Але тут вона оберталась для них Сибіром. Довше інших вони вдивлялись у обличчя сина. Емгебіст швидко підскочив, з надією запитав:
— Узналі синочка?.. Ну, вот і хорошо.
Павло заперечливо покрутив головою, а Текля здерев'янілим язиком ледь спромоглась:
— Н-н-і. Не наш.
Смерть сина підрубала здоров'я, родинні, фамільні корені Дубовиків, їм все збайдужіло. Вони навіть не знатимуть де його могила. Справді, емгебісти, ці жорстокі криваві вбивці, боялись і мертвих повстанців. Адже тих полягли тисячі, а могили відомі одиничні. Бо кати ховали тіла вночі, у потаемних місцях, без будь-яких згадок у документах.
ЛЮДСЬКА ПАМ'ЯТЬ ДОРОЖЧА
Додибав до сільського голови Кузьма Гурський. Вийняв з пакета чотири паперові цеглинки, перетягнуті стрічкою. Гривні, по п'ять тисяч в кожній, поклав на стіл.
— Збирав ото собі з пенсії на чорний день, — каже. — А він не приходить. От молодих фронт забирає щодень. Хай їм згодиться мій подарунок, на ті дрони.
Голова щиро подякував, запитав чи не жаль.
— Добра пам'ять дорожча грошей.
Ніхто в селі не думав, що Циган здатний на таке. Бо при житті був скупуватий. Знав я його давно, в одній бригаді були. Однорочники ми. Шоферував, чорнявої вроди, то так і прозвали. Років п'ятнадцять, як овдовів. Ще раніше втратив сина. Як розцвітало бандюжництво, той пристав до бандитського промислу, швидко вибився на ватагана. Рекетирством, розбоєм займався. Якось приїжджав у село. Вбраний, як барон, шикарна машина, на шиї, пальцях золото, в кишені пістоль. Полювала на нього міліція довго. І вполювала. Тікав від погоні з любаскою, на ходу відстрілювався. Але в темноті водій не помітив фуру, що стояла без вогнів, вліз під неї. Всі троє загинули. Правда, кореші поставили на його могилі пам'ятник. Гарний, дорогий. То ж, мабуть, Кузьма і мав на увазі сина, коли сказав так. Бо ціну людині в селі дають ще при її житті, а не за пам'ятником.
СЛАВНИЙ ШЛЯХ "АЗОВУ"
Десять років "Азову". Привітав онука. Славний бойовий шлях пройшов полк, героїчну біографію надбав, додає до неї нові сторінки. Як і інші добровольчі формування, що теж проявили себе, народився в боях. Але за цей час вони розчинилися і зникли. "Азову", де зібралось найбільше вмотивованих українським патріотизмом, вдалось донині зберегти той стрижень. Обставини склались так, що "Азов став основою двох самостійних і повноцінних бойових підрозділів. Це третя окрема штурмова бригада ЗСУ, якою керує перший командир батальйону "Азов" Андрій Білецький, і дванадцята бригада нацгвардії "Азов". Вони на найгарячіших ділянках фронту. Недавно бригади реорганізувались в корпуси.
Дуже скупою, якщо не замовчувальною, була позиція урядових ЗМІ до успішних дій спочатку батальйону, потім полку "Азов". Вочевидь тому, що їх дух не вкладався в прокрустове ложе армійського стандарту. Нині на добровольця у військкоматі дивляться як на динозавра. Резерв виловлюють скрізь, система ухилянства діє успішно. А в бригадах феномен добровільності, служба за покликом душі, переконання зберігся. Йдуть сюди не за гроші, чини й нагороди, які тут вважаються не найвищою цінністю. Найвищим є авторитет командира чи бійця, який швидко формується в фронтових буднях.
Приходять різні люди. Особливі стосунки між хлопцями, у спілкуванні командирів і підлеглих, нестандартні методи виховання "нестандартних", кваліфіковане навчання новачків, індивідуальний підхід до кожного роблять їх повноцінними, сміливими захисниками України.
ЗА ОКЕАНОМ ПРОРІС НАШ ПАГІНЕЦЬ
Прибув американський гість. Теплом і цікавістю зустріло його село. Не стільки тому, що з такої далечі, з країни, яка нам багато допомагає в нелегкий час, скільки з мети: захотів побувати там, де дома його предків, та ще з того, що розмовляє тою ж мовою, що й тутешні люди, носить українське ім'я, прізвище. Ну, свій ніби. І земля наша йому, виходить, не чужа. Але то було потім. А на початку, ледь переступивши поріг хати, спортивного вигляду молодий чоловік, з усмішкою привітався:
Слава Україні! До вас в гості напрошується Василь Дубовик, громадянин Америки, правнук Павла і Теклі Дубовиків...
Неймовірно! Звідки там взявся їх молодий пагін? Адже у них, окрім Арсена, дітей не було! Дочка померла ще маленькою.
Гість, уздрівши мій подив, за трохи, сам взявся розплутувати інтригу.
У Арсена, виявляється, була дівчина. Олена, теж хуторянка, але з Грабового. Того ж повстанського духу і діла. Палкому коханню молодих війна не завадила. А воно засіяло нове життя. Щира натура, Арсен, зізнався у провині своєму зверхнику. Той одразу, було, скипів: знайшов, мовляв, час — орда суне, а він. "За тебе не кажу, а що буде з нею і вашим майбутнім дитям? Ти її тут не приховаєш. Рятуй тепер, як можеш". Арсен не образився, лиш попросив сотенного хоч словесно узаконити шлюб підлеглих, благословити.
Випав сприятливий час. Арсен і Олена прийшли з дружбою, буханцем хліба на рушнику. "Друже сотенний! — вклонились молоді. — Благословіть нас на подружнє життя, яке присвячуємо Богу і Україні". Шуляк навіть розгубився від такої ролі, але тут же опанував себе. Обійняв молодих, розцілував, зняв з себе хрестик, ним благословив...
Тоді Олена ледь встигла порятуватись. Армія совітів вже наближалась до кордону, але ще був шанс з потоком біженців опинитись за ним. Мов на зло, чи на щастя, мати Олени десь загубила її посвідку про народження, а вона була конче потрібна. Арсен знайшов вихід. Приніс документ своєї покійної сестри Надійки, яка народилась в тому ж, що й Олена, двадцять сьомому році, але померла у дворічному віці. Виходу не було. Так стала і дружиною, і сестрою Арсена.
Тяжким було прощання. Олена ніяк не могла відірватись від коханого, ридала. Напевне, відчувала, що востаннє обіймає його, то ж обмінялися натільними хрестиками. Той, Арсенів, Олена зберегла, він став пам'яттю, оберегом родини. "Бережи, Олено, наше майбутнє, а я його захищатиму тут. Де б ти не була, як зостанусь живим, знайду тебе", — вгамовував Арсен її розтривожену душу.
Опинилась Олена, тепер Надія, в Німеччині. Пережила жахливі бомбардування союзників. В цьому пеклі, хаосі народила хлопчика. На честь батька назвала теж Арсеном. Мабуть, з цим ім'ям їй почувалося впевненіше і тепліше. В тому хаосі, безлічі проблем, тривог ледь не втратила маленьке життя. Видряпалась. А від другої загрози врятував. її коханий. Після звільнення вона з синком опинились у англійській зоні окупації. Однак це не було перешкодою для росіян. Згідно з умовами учасників антигітлерівської коаліції колишні громадяни СРСР повинні були повернуті йому. О, то була трагедія тисяч людей, які знали що їх чекає. Вони виривались з рук московських солдат, вистрибували з вікон, тікали, калічили себе, аби уникнути ще гіршої долі, аніж була тут. Олену врятувала посвідка на ім'я Надії Дубовик, видана польською владою, чомусь у Хелмському воєводстві.
Та все ж молода мати потерпала: а раптом виявиться, що вона — не вона. І, як тільки виникла можливість емігрувати до Америки, вона те зробила. Поневірялась, доки знайшла постійне місце роботи. Спочатку мила посуд в готельному рес-
торані. Згодом її кулінарні таланти оцінив власник. У залі відвели куток "Українські страви", де було два столи. Згодом їх стало п'ять, адже в Сакраменто жило багато вихідців з України. Майже тридцять літ господинею тут була Олена-Надія. Трапились дві нагоди завести сім'ю, та вона відкинула. Надія в душі ніяк не хотіла вмирати. Дуже кортіло щось дізнатись з рідних місць.