Серед оброблених каменів, — рубіни, смарагди, алмази й сапфіри. Найцінніший алмаз визначається за величиною та обробленням, тобто тоді, коли правильно
— І який серед дорогоцінних каменів має найбільшу твердість?
— Алмаз. Але попри те, що найтвердіший, він досить крихкий, і тому потрібна обережність при обробленні чи при ударах.
Слава втягувалась у цей магічний світ і, здається, їй ставало цікавим усе, що пов'язано з мінералами й породами.
— А як утворюється алмаз?
— Щодо утворення, точиться багато дискусій, але основна версія та, що для його народження потребується дуже високий атмосферний тиск, тому цей процес відбувається на дуже великих глибинах, до двухсот кілометрів, а це вже мантія. З виверженням вулканів камені алмазу потрапляють на поверхню. Алмаз — це, власне, певне розміщення атомів вуглецю, що з чотиригранників утворюють куб.
Розмова про мінерали та їх утворення велася далі в автомобілі, а пізніше — в таверні. Один не втомлювався говорити, друга — слухати.
Новорічну ніч Слава провела в колі друзів, у домі Дарини й Володимира. Незважаючи на веселощі, радість та посмішки довкола, відчувала меланхолію. Вийшла з усіма на терасу подивитись вогні салютів над Акрополем і написала повідомлення Василісу. На диво, той відповів, але стримано й скупо.
А Василіс-геолог зателефонував і від його приємного голосу зробилося затишно. Розказував, що знайшов чудові великі утворення корундів на породах мармуру в горах довкола Ксанті й що вона обов'язково повинна побувати там, щоб побачити все на власні очі. Й Слава пообіцяла, вона справді того хотіла. Хотіла нового й незвіданого, щоб усе більше відриватись від усього добре знайомого.
Минав час, її Василіс не дзвонив.
Не витримала й подзвонила сама. Відчувала, що назрівають важливі події в її житті й хотіла повідомити про це. Хотіла навіть попередити, показати, що має шанс повернути її. Голос його був сухим і непривітним. Відповідь — байдужа й холодна. Йому нема діла ані до її життя, ані до її рішень.
Розчарована, закрила телефон, а разом з тим, — іще раз звільнена. Він сам штовхає її від себе.
Минала ще одна зима. Й ще одна весна ставала на порозі. Роки— роки, як журавлі, відлітали в минуле, тужливо плакали в небі за тим, що не вертає. Тільки пір'їнами, загубленими з крил своїх, ніжно торкалися Славиної голови, залишаючи на русому волоссі перші сліди сивини.
Чи не рано? Але все в неї "шиворіт-навиворіт", тож не звикати.
За кілька днів Сонце мало увійти в знак Овна. Весна вступала у свої права, розпочинаючи Новий астрологічний рік. Двадцять першого березня — час весняного рівнодення, тривалість ночі рівняється з тривалістю дня. Звідси й надалі світло починає промінь за променем переважати темряву, а весна — переважати зиму. Життя повертається до престолу разом зі світлом.
Цей день і називали Великим днем, а чи Великоднем. Славили Дажбога-Сонце, котрий своїми життєдайними променями запліднював Землю. Зігріті ґрунти наливали силою й соками бруньки на деревах, викидали на схилах гір перші квіти, що Сонце-Дажбог, як добрий батько, ніжно пестив теплом. Тягнулися помалу до світла, інколи ще з-під снігу, перші паростки трави. Поверталися з вирію птахи, всяка живність давала знати про себе жвавішим рухом та звуком. Веселіше дзюркотіла вода в струмках і ріках, приймаючи в русла талі сніги, що звільняли розпашілу землю зі своїх холодних обіймів. Так юне дівча скидало з себе сковуючу цноту, стаючи жінкою, готовою дати нове життя. Час для нього, для його нового циклу.
У Славиному житті також прийшов час для чогось нового. Новим було те, що одного суботнього вечора, після порції хорошого блюзу в одному з барів Ґазі, Василіс запропонував їй ще раз глянути на його колекцію, щоб вияснити вигляд одного з мінералів, знайдених у Лавріоні, який він описував їй за бокалом білого, ароматного вина. Вдома відкоркували ще одну пляшку.
Василіс проживав в особняку, оточеному буйною зеленню, в одному з північних районів столиці. Було вже досить пізно, та відчинив двері на веранду, не вмикаючи світла. Місяць на небі палахкотів яскраво, заливаючи все навколо магічним світлом.
Слава вийшла на веранду зі склянкою вина, за нею слідував Василіс.
— Нижче — сад.
— Бачу...
— Я увімкну світло...
— Ні-ні! — заперечила поспіхом, — не може бути кращого освітлення, аніж оце, у нас над головою.
— Ти велика прихильниця природи.
— Я ж язичниця.
— Це раніше злякало мене.
— Чому?
— Язичниство прищеплялося, як поганство, щось негідне й темне, пов'язане з сатанинським.
— А-а... Тоді зрозуміло, — посміхнулась, — як завжди, все починається з людського невігластва.
— Ти маєш мене за невігласа?
— Ні, як не мала тебе й за боягуза. Ти ж знайшов у собі відвагу пізнати ближче відьму і не побачив у ній чогось страшного. А чи побачив?
— Ні, — погодився Василіс, — страшного я не знайшов... Лише щось притягуюче-тривожне.
Запанувала мовчанка, і тієї миті, коли Слава надумалась щось сказати, повертаючи до нього голову, він поцілував її.
Ранок вона зустрічала на цій веранді під палкими променями по-весняному милого сонця.
Повернула обличчя до неба й закрила очі, з кухні смачно запахло кавою, — то Василіс готував сніданок. Перед очима чомусь ні з того ні з сього спливла карта їхньої синастрії, здається, пам'ятала кожен аспект. Цієї ночі вона одержала відповіді на цю синастрію. Ще раз задоволено посміхнулась: "О! Як я люблю тебе, Небо! І вкотре схиляюсь перед Тобою!".
Зустрічі відтепер мали щовихідних, з п'ятниці до ранку понеділка. Їм було добре разом, окрім того що й цікаво. Будиночок Василіса був чимось затишним і теплим у серці Слави з тієї миті,
коли увійшла в нього вперше. Тоді відчула те, що відчуває в приміщеннях, які "приймають" її дружньо.
Сад навколо будинку був величезним як для міста й дещо запущеним, бо Василіс днями й трохи чи не ночами пропадав в офісі, а чи то в горах, а чи на симпозіумах за межами не лише дому, а й країни. Але така запущеність робила сад романтичним, диким і по— сільському природнім.
Якщо й прикласти до нього рук, то намагаючись не зашкодити оцій своєрідній аурі, яку сформувала тут сама Природа.
Слава прогулювалась садом і роздумувала, де і які квіти вона посадила б. Життя забрало один сад і дарувало інший
Майже щовихідних їздили кудись в гори. Славі особливо подобались їхні подорожі до Евії. Там, на гірських хребтах чи на скелястих морських берегах, не хотілося думати. Думки, самі собою вивітрювалися з голови. А може, то їх підхоплював вітер-пустун, та й розсівав понад морем.
Пестила поглядом могутнє, насичене, неспокійне і вологе тіло Егейського синьоокого звіра, що безупинно бився тим тілом об скелі, шумів і гудів, заколисуючи навколишні гори. Вітер разом із морським гомоном прочищували простір та голову водночас. Підхоплювали душу, здається, невагому, солодко-сп'янілу, несли поміж небом і землею, гублячи в часі. Та й нема тут ніякого часу. Навколо тільки Вічність.
Вічність, загойдана синьо-зеленими хвилями, занурена в темні глибини, розвіяна й розбурхана кучерявими вітрами. І ця Вічність від моря, неба, вітру і гір торкалася Слави, грудним голосом наспівуючи їй свою незмінну в часі пісню. Яке це чудо — знаходитись поза часом! Не надавати йому значення, не відчувати його, не потребувати!
Навіть Сонце, що раніше било в очі, піднімаючись важко над морем, тепер пекло зверху, а пізніше — покотиться вниз, зависаючи над хребтами гір. Сонце, що своєю ходою показувало ранок, обід і вечір, все ж навіть воно не відбирало відчуття відсутності часу. Бо після того як пірне повністю за обрій — настане темрява, а з тої темряви почнуть вимальовуватись яскравіші й тьмяніші сузір'я, що поведуть
уже свої історії, в тій недосяжності й безмежності також нагадуючи про Вічність. Після темної і прозорої перерви ночі, коли небесне тіло ніби оголене і звільнене, бо ж лише вночі дозволяє проникнути людському оку в його вічні та безкінечні глибини, знову запалахкотить Сонце. Знову заповнить своїм сяйвом і світлом усе, що на землі і довкола неї. А небо тоді закриє дверцята у Вічність, бо настав час для однієї лише зорі, що бродить отак по колу у просторі. Знову і знову. По колу, по священному і нескінченному Божому крузі. День-ніч, Сонце-зорі, небо-море, завжди й назавжди, а поміж ними — люди. Люди, що придумали час і тим самим украли у себе Вічність...
Кажуть, що Час народився разом з Усесвітом. Нехай і так. Тільки чому людина все своє життя запихнула в ці вузькі рамки, все більше звужуючи їх? Все більше часу витрачаючи на гонитву за матеріальним? Все менше часу залишаючи собі... і життю навколо.
І ось, у таких місцях, диких і порожніх від людської цивілізації, можна дозволити собі бути поза часом. Чи то при єдиній небесній зорі, володарці дня, чи то вночі при мільярдах зір, що панують в нескінченності. В таких місцях розумієш, як усе рухається й повторюється згідно з неписаними ритмами і законами. В цьому коловороті вже віками незмінно цвіте на гірських схилах лаванда, б'ється море об скелі, стогнучи і шепочучи щось своє, таємне. Виринає Сонце до світу щоранку, немов з бездонної прірви, віють північні й південні вітри, перемовляються чайки поміж собою. І якщо сісти отут, на цій скелі непорушно, та й віддатися цьому природньому ритму, то присутність змін помічаєш лише на своєму тілі, що старітиме. Будуть тріскати руки й лице від пекучого Сонця, вкриються вони глибокими зморшками від безжальних вітрів. Та зміни ці відбудуться якраз із тілом, бо Душа як летіла понад морем у просторі, так і летить.
Виходить, що то лише тіло належить часові і час прив'язаний до нього, вони йдуть шляхом життя разом. У Душі ж інша дорога... На цій дорозі вона дозволяє собі іноді торкнутися часу й матерії через тіло, в якому поселяється, щоб пізніше, покидаючи його, вкотре з'єднатися з Вічністю.
Людині дано розум, щоб могла збагнути певні речі й закони, певні процеси, а разом з тим — цінність плинності часу, що відведений для життя. Та ж ні, все що робить людина, — то лиш ускладнює своє
існування на цьому і так короткому відрізку. Ділить його на години й хвилини, розбиває трохи чи не на долі секунди свою діяльність уже з дитинства. Година прокинутися, година сніданку, година дитячого садка, година для ігор, для навчання, для прогулянки, далі — година для роботи, потім для сну і знову все за знайомим графіком.