– А де ж твій хвіст?
– Відчепила. Вдома лежить.
– Чому?
– Бо в сукні заважає.
– А він у тебе на різьбі чи на магнітах?
– На кнопках.
Малий замовкає, оцінюючи відповідь, але тільки на мить.
– На кнопках? А чому в тебе вуха не гострі? А ти курей їси? Це ти в нас літом індокачку забрала? А ти знаєш казку "Битий небитого везе"? А мені розкажеш?
Задоволена спілкуванням, Аліса імпровізує на чім світ стоїть, малий уже закохався в неї по вуха й дереться на руки, ми перетворюємося на глядачів театру мініатюр і свято нарешті набуває потрібного градусу розкутості та веселощів. За всією цією виставою ми навіть не одразу помічаємо відсутності за столом господині та старшої доньки, аж доки до вітальні не впливає звідкілясь дивовижний аромат чогось гарячого і вкрай апетитного. Ми ще встигаємо здивовано перезирнутися з Алісою і в мені, десь зісподу пам'яті, раптом зринає щось таке абсолютно, здавалось би, забуте й ворушиться примарною згадкою про запахи бабиної печі, з якої часом видобувалася неймовірна смакота й уже проти власної волі повен рот слини. Невже кульмінація?!
Ліна з вправністю, що досягається лише тренуваннями, проводить на столі ротацію і добра половина тарілок вчасно зникає з поля бою, бо загадковий аромат насувається, мов цунамі, й от уже Люда врочисто, навіть з гордістю, ставить на звільнене місце широкі тарелі: одну з котлетами, іншу ще з якоюсь тушкованою м'ясною стравою, третю зі смаженими, чи то пак, запеченими, хоч натюрморт із них пиши в жанрі бодегон[63], перепілками, а донька встигає піднести слідом і дві великі миски – з локшиною та тушкованою картоплею. Гарячий дух заполоняє собою весь навколишній простір і Аліса каже мені тихенько:
– Все пропало – тепер уже і я не втримаюсь. Ніби відчувала, залишила вільне місце.
І вже до шеф-кухаря:
– Що це, Людо?! Аромати з ніг збивають.
А та цвіте від задоволення:
– Це мене свекруха покійна навчила: її котлети. А це ось тушковані свинячі реберця, пудлева зветься, а це локшина домашня, картопля з грибами, перепілочки наші – все з печі. У вас мультиварка, а в нас піч: поставила хоч і п'ять горщиків, да й забула – нічого не згорить, не перевариться, хіба що увімліє більше. Накладайте, пробуйте!
Кілька хвилин спливають у мовчанці, тільки цокіт виделок по тарілках, потім Аліса не витримує:
– Я ще ніде таких смачних котлет не куштувала! Як ти їх робиш?
Торжество майстрині чути в кожнім Людинім слові: вона ж бо не забула, з якими намірами сідала за стіл її гостя:
– По-перше, м'ясо на фарш треба сікти сікачем, а не чавити в м'ясорубці, по-друге, тут крім свинини ще й телятина; хліба, як ото модно тепер, до фаршу не кладу, тільки трохи тертої картоплі і домашні яйця; звісно, вимішувати треба добре, щоб фарш почав до рук липнути, ну, й коли ліпиш котлети, ретельно замазуй в них усі щілинки, щоб сік не витікав.
– Здивувала, – каже Аліса, уважно колупаючись виделкою в рештках своєї котлети. – І ця паста... Ніколи б не подумала, що її ще й досі хтось вручну робить. Але це справжня насолода! Буду вчитися.
Я з недовірою зиркаю на дружину: невже так воно й буде?! В нашій сім'ї ніколи не робили з їжі культу; кухня Аліси – це сучасні тренди мегаполісів: простота і користь, мінімум калорій і витрат часу, в ній на першому місці здоров'я, а не суцільна насолода для смакових рецепторів. І я ніколи не був проти цього, бо не уявляю себе пузатим і щокастим. Подружжя Бальбів ще не товстуни, але назвати їх стрункими теж язик не повернеться: просто люди з надлишком ваги у сім-десять кілограмів. Поглянеш на них і одразу ж читаєш на обличчях задоволення життям. Ні, таки пора купувати нам ваги й велотренажера.
Але ж ці реберця... М-м-м, кайф! М'ясо з дещицею жиру ледь тримається на кістці, хрящик розімлів так, що й гризти немає потреби – пожував і проковтнув. Соус, чи то пак підлива, пудлева по-тутешньому, по-старовинному, густа, запашна й на додачу до неї... груші, темно-бурі, вочевидь, сушені, та ще розімлілі шматочки сушених яблук, званих клеве́нцями кришеня́ми, та чорнослив, та тушкована в печі картопля з білими сушеними грибами: яке дивовижне поєднання! Груша дає солодкуваті нотки, яблуко з чорносливом кислинку для контрасту і аромат кіпчення, а ніжна розімліла картопля на молоці та ці незрівнянні пахощі білих грибів формують навколо вміло тушкованої свинини чарівне сузір'я смаків і звабливих ароматів: браво, господиня!
– Ну що це за знущання над людьми?! – Аліса хниче так театрально, що дітвора приймає той плач за чисту монету і злякано дивиться на гостю. – В мені вже й місця немає, а воно все таке смачне! Ця твоя під... пудлева просто диво якесь! А ще ж перепілки!
Здавалось би, померла кулінарна тема сама собою оживає, і Люда, якій, слід гадати, неабияк лестять захоплені відгуки колишніх харків'ян, бо до компліментів земляків вона, схоже, давним-давно звикла і вже не вважає їх за моральний стимул для себе, розлого ділиться з Алісою рецептом своєї чарівної пудлеви:
– Береш свинячі реберця, тільки проси від краю, де хрящики, ріжеш на порції, обсмажуєш на смальці або салі, потім підсмажуєш багато цибулі, терту моркву, складаєш усе в казанчик, додаєш сушені груші, кришені́ з яблук, чорнослив, заливаєш усе окропом, а краще бульйоном, солиш і тушкуєш на найменшому вогні, краще в печі, години півтори або й дві. А перед самим кінцем кладеш іще трохи кришеної цибулі, бо та, перша, розімліє на мотлох, і лавровий лист. Можна з картоплею на молоці подавати, можна з локшиною або гречаною кашею.
– А де ж ви такі груші берете?
– В садку, де ж іще? – вдавано дивується вже Сашко. – Самі сушимо. Правда, не кожна груша для цього підходить. Один сорт швидко гниє, інший несолодкий, третій дуже великий.
– Як же цей називається? – не втримуюсь я.
– Не знаю, від діда ще лишилася.
В такі моменти дуже гостро відчувається різниця між чужим устаткованим життям з відлагодженими, наче годинник, побутовими моментами, і твоїм власним, якому ще тільки належить пройти цей шлях і скільки часу він займе, навіть подумати страшно, та й чи вдасться взагалі? Кляті орки!
– Сподіваюся, ми нарешті закінчимо свій ремонт і тоді обов'язково спробую всі твої рецепти, – чи то Люду запевняє, чи собі клянеться Аліса. Навіть я відчуваю незручність моменту: можливо, господарі самі зачекалися запрошення від нас, а ми, дундуки, ніяк не візьмемо цього до тями й тягнемо з ним, наче невдячні або невиховані егоїсти.
– До Нового року закінчимо, – запевняю я, втручаючись у діалог, – а тому й запрошуємо вас до себе на... як це зветься? Вхідчини?
Аліса нічого такого, звісно, не очікувала, ми це питання з нею не узгоджували, проте моя імпровізація продиктована пошуком виходу з незручного станвища, тож на цей раз дружина не штурхає мене під столом, навпаки, підтримує мене, сподіваючись не в останню чергу, що це запрошення і мене простимулює до якнайшвидшого завершення робіт, відтак і вигода малюється їй подвійною.
– Да-а, – похитує головою Сашко, – ремонт штука страшна; казали мені розумні люди, що ремонт все одно, як дві пожежі. Коли згадаю наше будівництво, – ми з Людою, як одружилися, дві спальні прибудовували й ванну кімнату, – аж не по собі стає. Я ще тоді сказав: більше мене на цю дурню ніхто не нагне. Життя людині не для того дається, щоб вона весь вік ішачила.
Я навіть жувати припиняю, завмерши з повним ротом, набитим смаженою перепілкою та картоплею з печі: "Ух ти! Оце маніфест!" Якийсь час, аби привернути загальну увагу, доки жую і похапцем проштовхую в стравохід пережоване, виказую своє здивування лише мімікою та жестами, й нарешті мугичу, ігноруючи етикет:
– Сашко, ти сміливий чоловік – при дружині таке сказати!
Люда на це лише тихо усміхається:
– Лад у сім'ї дорожчий. Це мій другий шлюб, є з чим порівняти. Пам'ятаю, як відмовляли мене за Сашу заміж іти, казали: "Бальбо несерйозний, у нього в жопі вітер, а в сраці дим", – Сашко на те береться реготати, а Люда продовжує:
– Я спершу намагалася змінити його, а потім вирішила, що воно того не варте. Коли любиш людину, не треба її міняти, легше самій змиритися. Саша й сам змінився, в чому зміг. Тому ми ніколи й не лаємось.
– Дак, а чого його лаятись? – робить здивований вигляд Бальбо. – Жити треба прямо зараз, а не в планах. Був у нашому класі Ігор Федькович, скільки його знаю, все мріє: у школі про шестисотий "Мерседес", коли в інституті вчився, про власний літак, тепер хоче в Європі за́мок купити. Бачились недавно, хвалився, що зарплата в нього три тисячі євро на місяць і віллу собі під Київом на березі Дніпра будує, триста квадратних метрів. От навіщо, скажи мені, людині хата на три сотки? – звертається Сашко до мене.
Я знизую плечима:
– Хтозна... Престиж, природа.
– Дак, а шо, в батьківській хаті мало йому природи було? На краю Города стоїть, під лісом, і озеро поряд, а Десна за два кілометри – на велосипеді двадцять хвилин. Заради цього ішачити по дванадцять годин щодня з одним вихідним? Ну, збудує. І що? Коли він дивитиметься на той Дніпро? Чи рибу ловитиме? Так і далі пахатиме від ранку до ночі, доки й дуба вріже. А за́мок нащо йому, коли вілла буде?! Подуріли, їй-богу.
– Сашо, невже тобі ніколи не хотілося жити у великому місті? – тон у моєї Аліси стурбовано-співчутливий, таким, зазвичай, звертаються до смертельно хворої людини, коли хочуть показати турботу і співчуття важкій долі нещасного.
– Ніколи, – здивування Бальба настільки щире, що не повірити неможливо. – Мені там дихати нічим, я кашляти починаю. А як в отих ваших вуликах жити? Скільки тієї квартири? П'ятдесят чи хай навіть сто метрів – повернутися ж ніде. А я, коли в хаті стає тісно, вийду за поріг – там пів гектара, п'ять тисяч квадратних метрів проти вашої нещасної сотки. Сонечко світить, солов'ї співають, зелено кругом, травичка в дворі, сад, пасіка, за городом Рукав: рибу лови, не хочу.
– І перепілки, – додаю я з усмішкою.
– Ну – скажи! – щиро радіє Сашко, сприймаючи мою іронію за чисту монету.
– Ти настільки переконливо це кажеш, – Аліса так обережно формулює нову думку, мовби пробує перейти річку по тонкому льоду, – що я сама собі починаю заздрити: мабуть, мені випав щасливий білет? – вона чарує Бальба посмішкою.