От ВР накінець спромоглась створити Тимчасову слідчу Комісію щодо будівництва фортифікаційних споруд, бо ж далі мовчати — злочин. ТСК знайде винних, але хіба цим повернеш території і життя бійців? Хапугам вручать підозру, а до справжнього покарання справа навряд чи дійде.
Щодо картини про боротьбу з корупцією — ідея розумна. Але гарант на це не піде. Ну, а зректися президентської зарплати він справді міг, статки має. Та гумористи з опозиційного табору порадять не доводити себе до злидарства: спочатку придушіть корупцію, бо й ваші гроші перейдуть в чужі кишені. От щойно НАБУ вручило підозру в незаконному збагаченні заступнику голови ОП Соколову. І добре, і погано. Добре, що й туди добралась антикорупційна структура, хоч не так давно виловила ще крупнішу рибу. Вершителів правосуддя! Та, виявляється, є й вище їх! Той же Соколов курував суддівські структури, а його колега Татаров, про славні діла якого вже не один рік журналісти пишуть, опозиція говорить, є "смотрящім" за судовими, правоохоронними органами. Про рішучу боротьбу з корупцією не говорить хіба що лінивий. "Рішучість" влади викорінити це зло показав недавній розгляд дуже важливого законопроекту, якого від нас чекає ЄС. Він повинен спрощувати, полегшувати розгляд складних масштабних оборудок, виводити з тіні їх організатора, замовника. Прийняли у першому читанні. Але в правових хитросплетіннях поховали головну ідею — можливість вивести на чисту воду замовника. Голова ВР Стефанчук навіть пропонував прийняти документ без обговорення. Жоден масштабний злочин не відбувається без кришування. Нитки справді ведуть до верхів.
— До Єрмака, чи гаранта?
— Хе, чого захотіли! Про таке можем дізнатись лише після зміни влади. Хоч одна дилема є. Деякі західні видання пишуть, що неможливо іноді знати хто з них приймає рішення. Це щось схоже на часи Кучми: "Кучма працює президентом в адміністрації Табачника". Щоправда, у кожного владоможця є впливові помічники, навіть з числа родичів. Суть в тому, якої якості їх рекомендації, на чию користь. Але у США справді стурбовані посиленням ролі Єрмака в управлінні державою.
Журнал "Time" недавно визнав Єрмака в числі найвпливовіших діячів. Не Президента, а його канцеляриста, який згідно Конституції не є ні політиком, ні державним діячем. Варто було б чекати негайної реакції, як це було з Пристайком чи Залужним. Однак не сталось і не станеться. Бо Зеленський залишився б на самоті, без підпори, яка заміняє йому Кабмін, ВР, інші структури. Це команда, в якій людей, що пальців на одній руці, маловідомих, особливо довірених. Зручно. Свої. Одного з ним духу. Особистісного чи державницького — не знаю. Чи навчив його приклад з своїм другом із "95 кварталу", Бакановим, якого він призначив... головою СБУ, дав звання генерала? Напередодні війни той в ряді областей посадив у керівні генеральські крісла цього відомства своїх людей, які виявились агентами Москви, і полегшили агресору окупувати значні території. Хіба не він дезорієнтував перед початком агресії, що загрози нема? Вважаю, що це російський кріт. На такій посаді! Гарант лиш звільнив його, хоч він заслуговує тюрми. Син і досі працює в СБУ, будує маєток.
У свій час НАБУ попереджувало, що кандидат на посаду голови Нацбанку Шевченко нечистий на руку. Зеленський проігнорував. Небавом той прокрався і злинув за кордон. Один за другим туди легко дременули "Слуги народу", злочинці-нардепи Одарченко, Дмитрук. Схожого вистачає. Без кришування зверху знов не обійшлось.
— Про потребу єдності суспільства ви для красного слівця згадали в тому проєкті промови?
— Ні. Президент в цьому зацікавлений. Та бачимо, що своїми діями влада руйнує його. Спочатку війни склався ситуативний мовчазний договір між суспільством і владою, кредит довіри. Адже у обох прагнення єдине — вистояти. Тож безкінечно випробовувати громадськість дуже небезпечно. Суспільство гостро не реагує, бо усвідомлює ситуацію. За що Президент звільнив Залужного? На фронті справи пішли успішніше? Недавно дуже промовистий жест зробили депутати "Слуги народу" у Київській міськраді. Коли голосували, аби Ліні Костенко і Валерію Залужному присвоїти звання почесних громадян Києва, фракція "Слуг" в повному складі демонстративно покинула сесійну залу. Народ, правда, і без цих звань шанував їх за служіння Україні. Ліна Костенко — найталановитіша поетеса сучасності, совість нації. Присвоєне звання — її перша нагорода від влади, яку вона прийняла з вдячністю, бо від інших відмовлялась. Про Залужного не буду говорити. Думаю, "Слуги" не знищать і його портрет-мурал[120] на стіні будинку в Києві, який недавно відкрили. Як і усунути від влади мера Києва Кличка, хоч спроби не припиняються. А от щодо прохання зміцнити державу і армію, то це я таки додав від себе. Адже Президент навіть у критичній ситуації, на початку війни, цього не зробив. Тепер вона назріває. У чужих просить, у своїх ні. Мабуть, вважає це принизливим для себе. Але ж тут йдеться про державу.
— Навіть вусатий тиран, для якого людське життя не вартувало ніц, коли німецькі війська підійшли до Москви, вперше звернувся до народу за допомогою: "Дорогіє братья і сьостри...".
— Ой, Романе Михайловичу, яку ви в мені струну зачепили... Але я не хочу розпорошувати тему. До неї повернемось. Є у мене д-дуже цікавий матеріал, його треба осмислити. То наше минуле і майбутнє.
— Добре. Знаєте, вразила мене одна невелика інформація. Болюча, хоч зараз їх щодень десятки. Але то незвичайна. У Німеччині москаль вбив двох наших хлопців-фронтовиків, яких там лікували. Уявляю материнський біль — вціліли у пеклі, смерть он де знайшла.
— Гірко. Матерям біль невимовний. Московія — то прокляття людства. Може, німецький телеглядач, лежачи на дивані в комфортабельній квартирі, коли побачить того виродка, зрозуміє, що таке чекає і їх, якщо Україна не втримається. Про звірства московита треба говорити скрізь, їх безліч. Це його людоїдська психологія. У певних груп спільнот, кажуть вчені, ймовірно є ген ненависті, жорстокості. Здається, що москалі якраз і народжуються з ним. Мов гієни, у яких ще в утробі виростають зуби, аби лише виплодившись, зіп'явшись на лапи, вбивати жертву.
Мій армійський товариш розповідав про свого сусіда, росіянина. То десь зразу після проголошення Незалежності було. Літо, а в нього на кухні чотири камфорки горять. Сауна. Питає, навіщо. А той: "Чтоби хохлам мєньшє досталось". Паранойя якась. Ну, лічильника газу у нього не було. А той турок, а, може, й не турок, але те було в турецькому готелі, оцінив чого варті такі істоти. Я б йому подякував і руку потиснув, а в другу ще й презент дав, вони те люблять.
— Ого! Що ж він таке утнув?
— Ну, в Туреччину багато рашистів їде відпочивати. От один путініст поселився, на столик — прапорець, іконку з портретом свого царя, і пішов розважатись. Приповзає ввечері, відкидає ковдру, а постіль лайном вимазана. От, якби до них за кордоном ставились адекватно тому, що вони чинять у нас, їхні мізки просвітліли б. Ех, Путіну таке зробити б! Того він заслуговує.
У мене виникла одна задумка. Вийти на президентський сайт і запропонувати видати багатотомне видання "Чорна книга України. Геноцидна війна проти українського народу. Забуттю не підлягає". Збирати факти злочинів треба вже тепер. Прокуратура це робить для міжнародного суду. Документи ввійдуть до видання, але там повинні бути і розповіді людей. Для цього слід обрати оргкомітет, редакційну колегію, передбачити асигнування. Впевнений, що необхідна кількість голосів, аби Президент розглянув це звернення, набереться. Це книга для майбутніх поколінь, для людства.
— Чудова ідея, Ігоре Силовичу. Дай Боже, аби вона стала реальністю.
СІМЕЙНА ТРАГЕДІЯ
Куди дотяглися руки! У Києві сцапали двох агентів ФСБ Росії, які готувались вбити Президента, голів СБУ, ГРУ Це був би хаос у країні. Два перевертні, полковники управління Державної охорони. То мав бути подарунок Путіну до 9 травня. Ну, наші — не промах, вчасно схопили. Сім'я одного, яка в Німеччині, від такої звістки душевно спустошена, бо проукраїнська. Дружина рахувала, що чоловік воює, діти — що їхній батько герой... Трагедія.
"ДЄНЬ ПОБЄДИ", СПІЧКІ І СІРНИКИ
Таке слухати в наш час дико. То ж Надя, продавчиня кафе, правильно приструнила тих двох чаркувальників. Обидва з сім'ями оселились в Макаровому. Один з Донеччини, другий з-під Запоріжжя. Зійшлись скоро. Осушили пляшку, потягнуло на свої пісні. Надя осмикнула їх, а їм хоч би хни. Затягнули й "Дєнь побєди". А тоді один:
— Молодашка, нам в чєсть праздніка хлюпні по сто п'ятьдесят. І спічкі прінєсі.
Нема в мене для вашої перемоги, — відрізала Надя.Їдьте на московщину святкувати, там вам по кварті наллють, і спічкі дадуть, бо в мене тільки сірники.
Може й пересолила вона трохи, але не для них. Бо, схоже, втекли вони не від московського духу, а від фронту і розрухи. А в Наді ще й племінник проти їхніх однодухівців воює, то й не стрималась. Тут і почалась перепалка. Надя зателефонувала голові сільради. Той прийшов з поліціянтом. Урезонювали, умиротворювали буйних. Дільничний ще й повістки обом до військкомату виписав, бо ж не були на обліку.
МЕРТВІ ВБИВАЮТЬ ЖИВИХ
Зателефонувала Люба. Ох, і новина! До них в архів прибув американець. Цікавиться історією Макарового. Виявляється, його предки з нашого села! А покликала сюди з-за океану... наша книга про село, яку він надибав у інтернеті. Знайшов там розповідь про Павлуся Дубовика, сім'ю Онищуків з Грабового. Вже побував у архівах Києва, Житомира, СБУ в Луцьку, а на закусь — облдержархів. Ну, тут в особі Люби зустрів не лише добросовісну працівницю установи, а й помічника-консультанта. Коли закінчить там роботу, хоче приїхати в Макарове, побачити де жив його прапрадід, знайти могилу, зустрітись зі мною. Гостя чомусь дуже зацікавила сім'я Онищуків, про яку розповів у газеті і нашій книзі журналіст Артем Боярчук. Артема так вразила жертовність простої селянської жінки, яка благословила на боротьбу з червоною пошестю п'ять членів своєї сім'ї, що він за свій кошт звів на цвинтарі пам'ятник повстанській матері.
При Польщі Павлусь для людей рахувався добрим паном, справедливим.