Про те, що таке храм, храмове свято, храмування в мене особисто є лише приблизні уявлення, почерпнуті з розмов із Андрієм Остаповичем, в Аліси ж узагалі жодного. Це лише вчора надвечір у нас із нею склався пазл щодо храмування, а до того, виявляється, Люда Бальбо робила натяки своїй манікюрниці цілий тиждень і все безрезультатно, бо ми як справжні міські дундуки навіть гадки не мали, що на храм взагалі-то гостей не запрошують, на храм хто завгодно може прийти до кого завгодно і буде за традицією прийнятий у найгостинніший спосіб. Та зрозумівши, що натяки не працюють, Люда зателефонувала вже безпосередньо мені й прямо заявила, що оскільки на Пасху обіцяла почастувати мене окостом, який по-місцевому зветься віччиною, то вони з Сашком чекають нас обідньої пори в суботу до себе на храм. Заради сьогоднішніх гостин Аліса навіть перефарбувалася в якийсь вогненно-мідний колір і вперше вдягнула на люди нову, куплену на "Даринку", сукню.
Отож ми тепер і ступаємо на ґанок Бальбової хати з миколайчиками для дітвори, нітрохи ще не розуміючи, що ж саме чекає нас за вхідними дверима. А там, у вітальні, стоїть чималий стіл, накритий, якщо лічити по стільцях, гостей на дванадцять, але так густо заставлений всілякими наїдками, що ми, ошелешені, вклякаємо на порозі, бо зроду ще, ніде й ніколи, не бачили такої кількості страв на один квадратний дециметр столу і все сімейство родини Бальбо стрічає нас у повній бойовій готовності до споживання... – ні, кгм... пожирання! – всієї цієї кулінарної пишноти, але... але хіба ж під силу все це з'їсти вісьмом людям?!
– Хух! – завжди усміхнена Люда аж світиться вся якоюсь особливою кухарською радістю: – Наготувала, як на двадцять гаврильців!
Ми, ще не встигли прийти до тями від побаченого, та все ж таки нам поволі доходить, що стіл заставлено тільки холодними закусками, а ще ж, за класикою жанру, неодмінно мусять бути й гарячі страви, і якщо теж в подібній кількості, та ще й на додачу з обов'язковим тут солодким столом, як фінальним акордом бенкету, то, чорт забирай, чи є в нас хоч якісь, хай наймізерніші, шанси вийти звідси живими-здоровими?!
– Гаврильці? – розгублено запитую я. – Хто такі гаврильці?
– Да то в нас так кажуть, – усміхається гордий за свою половинку Сашко, зате Люда охоче береться пояснювати:
– Ну як же? Село у нас недалеко тут є – Гаврилки зветься. Не чули?
Ми з Алісою перезираємося.
– Так а вони що, ці гаврильці, люди якісь особливі?
– Ну, сміються в нас, що коли ті приїдуть на гостини, дак їдять наче не в себе. Одним словом, приказка така. Сідайте вже, да почнемо.
Ми з Алісою почуваємося незручно.
– Може, почекаємо решту гостей?
Сашко тільки рукою маше:
– Вистачить усім. Почнемо.
– Але ж оце все з'їсти неможливо... – мідноволоса Аліса в новій сукні, що гарно облягає її фігуру, топчеться в нерішучості: ще б пак, хіба ж такі сукні шиються для обжиралівок?! Два-три подібні обіди і вбрання можна сміливо ховати в бабину скриню.
Та я в житті ще не стрічав людини з характером, легшим, ніж у Люди Бальбо. Вона завжди, повсякчас така спокійна, доброзичлива й проста в спілкуванні, що навіть не уявляю людини, з якою вона могла би не те, що ворогувати, а хоча би погризтися під поганий настрій.
– Тоді просто посидиш, подивишся, – як завжди з усмішкою заспокоює Люда гостю, – а їстимемо ми. Сукня в тебе, канешно, вищий клас! Мабуть, з-за кордону виписала?
– Чоловік на день народження подарував, – якось дуже скромно опустивши очі, не вдається в подробиці Аліса і намагається змінити тему:
– Мабуть, тиждень готувалася?
Люда на це тільки сміється:
– Да шо його тут робить?! Ліна трохи допомогла – пора вже вчитися. Я ж усе життя кухарем пропрацювала. Та тепер наше кафе сміло можна перейменовувати: не "Тепла зустріч", а "Холодні ноги", бо одні тільки похорони да поминки й відбуваємо, а там стіл простий і дешевий. Дак я оце й розвернулася.
– "Холодні ноги"?! – ми з Алісою, мов дурники, заливаємося сміхом: ох уже ж ці народні дотепи!
Таки сідаємо. Центром композиції виступає таця зі здоровенною фаршированою щукою – Сашкова здобич, зрозуміло, обабіч дві тарілки зі скибочками апетитного рожевого окосту. Власне, слово "скибочки" тут не дуже годиться, бо розміри їх з мою долоню завбільшки, а далі вже товпляться на столі тарілки з кільцями ковбас та кишок, порізаних шматочками, якийсь м'ясний рулет, щось таке кругле й приплюснуте, але, схоже, теж м'ясне, тарілки з прозорим, наче сльоза, й прикрашеним квітками з варених яєць та лавровими листками м'ясним холодцем, що зветься тут захолодом, якесь, вочевидь, запечене, сало, знайомі вже, лискучі від жиру тільця кіпчених перепілок, мариновані гриби, заливна риба – невже все оце заради двох лише гостей? Чи це така місцева форма самовираження, чи таке уявлення про достаток і гостинність? На банальний випендрьож не схоже; швидше, в цій родині благополуччя традиційно уявляють саме через стіл – як в часи есересеру, не до ночі його згадати.
Дідько, слина котиться! Мабуть, в порівнянні з Алісою, моя сила волі таки слабша: накладаю собі по шматочку ковбаси, кожної з кишок, додаю скибку окосту-віччини, кілька білих грибочків...
– Я не зрозумів, – цілком серйозно запитую в господарів, – звідки ковбаси? Ще одну свиню закололи?
– Да боже ж мій! – дивується Люда. – Замовляєш на базарі у знайомого прасола[62] все, що треба, і готуй, не хочу. Сашо, поріж кендюха, бо так і пролежить.
– І оце все заради нас двох?! Жирно буде... – не втримуюсь я і отримую під столом штурхана від Аліси: "Яким же ти безтактним став на Клевені!"
– У нас як кажуть? Мартин босий, да в брилі. Ото й ми так.
Щось не зрозуміло мені: Люда каже це з прихованим осудом, з покорою, чи давно змирившися з долею?
– Храм же, – береться пояснювати вона двом нетямущим зайдам, – раніше люди йшли на храм без запрошення. Було, ніколи не знаєш, скільки гостей прийде. І що хазяйці робити: люди йдуть, а їй пригощати вже нічим? Рознесуть тоді по Городу: от, мовляв, було нам у Бальбів – за куснем кишки да сім верст пішки.
"Понадіявся дід на бабин обід, да голодним спать ліг" – одразу ж пригадується й мені Уляна Петрівна перед нашими гостинами в Чепурноусів.
Навіть Сашко не витримує:
– Колись до нас на храм стільки ходило: родичі, куми, друзі! Всі казали, що смачніше Люди ніхто в районі не готує. А з війною це вже третій рік, як нікого не дочекаємось: одні виїхали, інші повмирали, треті як минь під корча забились і вдома сидять, носа не показують. Люда наготує всього, чекаємо-чекаємо, да й мусимо потім самі луні наганять. Добре хоч не на травневого Миколая храм, бо попропадало би все. Ну, годі, беріть уже чарки.
– З віччини ж починай, – нагадує Люда, – порівняєш із тим... як це його?
– З хамоном.
Храмування стартувало. Бальбова родина, всі шестеро, почуваються, наче риба у воді – вони ж бо всі більш-менш знають, що їх чекає та й нічого нового для них у цьому застіллі немає. Мені ж хочеться скуштувати всього, бо в пам'яті лишився спомин про пасхальний стіл і свіжину, і кишки з ковбасою, а тут, щось мені підказує, на нас із Алісою чекають приємні сюрпризи. Та якщо я з головою віддаюся цьому раблезіанству, то Аліса обирає тактику дегустатора, обачно зосередившись лише на рибних стравах та часом дзьобаючи щось на пробу з моєї тарілки.
– Ах, ах, ах! Який чудовий маринад! – це вона про заливну рибу.
– Ах, ах, ах! Дивовижний фарш! – це вже про фаршировану щуку.
– Ах, ах, ах! Які грибочки!
– Ах, ах, ах! Який окіст!
Я ж саме на нього й налягаю: м-м-м, дійсно, смакота! Якби ці скибочки були тоншими, якби до окосту ще й тонко порізаного пармезану та келих "Просекко", а не оцього, чомусь дуже популярного в провінції, грузинського напівсолодкого "Алазанська долина" – це була би симфонія! Та слід віддати належне: вміють ще деякі люди творити дива; тільки жаль, що все це, мовби вода в пісок, рано чи пізно щезне з нашого світу, витіснене чужими хамоном та прошутто.
Маючи вже певний досвід спілкування з Бальбами, та ще й за таким столом, про що іще вести розмову, як не про кулінарію? І ми ведемо, демонструючи неабияке зацікавлення рецептами автентичної кухні, не забуваючи при цьому нахвалювати кулінарні витвори господині
– Людо, ти надбання нації, – я вправляюся в компліментах, – тобі пряма дорога на "МайстерШеф". Ніколи не виникало такої думки?
– Да боже збав! – сміється Сашкова половинка. – Це не моє.
– Чому?! В тебе ж талант.
– Я навіть дивитись не можу те шоу, не те, що брати участь. Вони ж там носяться, мов очманілі, а хіба їжа піде людям на користь, коли кухар так бігатиме? Готувати треба без поспіху, з любов'ю і добрими думками – тоді й смак сам собою з'явиться, і шлунки боліти не будуть.
Та я, здивований критикою популярного шоу, все допитуюсь:
– А сам вигляд страв на "МайстерШефі" тобі ж подобається?
– Ну-у, таке собі, – усміхаючись, каже Люда, – може комусь їхні страви й красиві, тільки ж то краса на одну хвилину: принесли, показали, виделкою зачепив і капець тому пікассо. А от смак лишається на весь день. Не знаю, може, так навчилися за красивою подачею ховати несмачне...
Кулінарна тема, здається, поволі добігає кінця, розмова починає згасати, а теми культури, чи історії тут точно не котируються й мені лишається втішатися надією, що під гаряче поговоримо ще з Сашком про риболовлю, а на десерт зостанеться тема ремонту, хоча, зиркаючи вряди-годи навсибіч, я розумію, що навряд чи й вона буде доречною – в Бальбовій хаті, схоже, до цієї теми не вдавалися від початку тисячоліття: швидше за все, через брак коштів, бо мати четверо дітей в нинішніх реаліях це тобі не абищо. Але тут Сашко без попередження затягує:
Ой кум до куми залицявся,
Посіяти конопельки обіцявся...
І ми з полегкістю горлаємо щось услід за Бальбовою родиною – кілька пісень, половину з яких я ніколи й не чув, а про Алісу й казати нічого, з'їдають застільний час, але й рятують нас від переїдання, бо спів незбагненним чином опускає з'їдене кудись у кишківник, звільняючи місце для нових шедеврів закоханої в кулінарію Люди. Та все колись закінчується і ось уже компанія промочує собі горлянки, а я знову маю напружувати фантазію, аби знайти ще якусь тему для бесіди.
Алісі легше, вона знайшла собі цікавіших співрозмовників.
– А чому в тебе таке волосся? – запитує в неї найменший, Олександр Олександрович.
– Яке?
– Наче в лисиці.
– Бо мене звати Аліса.
– Ти лисичка?! – очі Олександра Олександровича стають круглими, наче ґудзики.