А ще запитала, чи Бодьо орієнтується в Києві. Він дав зрозуміти, що в Києві вперше, а я підтвердив... Одначе панянка наполягла одягти чорні пов'язки на очі, пояснюючи це тією обставиною, що вони не хочуть розголошувати адресу та рекламувати свій театр. Боді це не сподобалося, він хотів протестувати...
— Хотів чи запротестував?
— Запротестував, але його Феррарі попередила, що він, мовляв у чужій країні і тут закони, писані й неписані, диктують господарі, а не гості... Проте запевнила, його ніхто не образить і все буде о'кей. Запропонувала випити з одноразових стаканчиків коньяк, щоб заспокоїтись. Бодьо випив і я не відмовився. Це був таки гарний коньяк... Пані Люда потім піднесла нам по дольці лимона. Нігтики такі довгі й лаковані у ніжний колір...
— Гм, а як це ви помітили нігтики, коли очі були зав'язані?
— Бачите, коли вона подавала, машина трохи загальмувала й пальчики її разом з долькою попали в мій рот... А потім уже, коли приїхали на місце, я побачив ті казкові пальчики... Смію запевнити вас, що ними посуд ніколи не мили...
— Тільки без мецо-сопрано та художніх відступів, — зморщив чоло капітан. — Я ж вас уже попереджав. Конкретно про маршрут і що було далі...
— Пробачте... Приїхали ми у сосновий бор. Нам зняли пов'язки і сказали, що ми можемо виходити з авта. Я роздивився і побачив, що зупинились біля якоїсь модерної будівлі у стилі ретро, схожої на фортецю. Дуже гарна! Я ще подумав: "Мені б таку!.." Хоч я її й не встиг як слід розгледіти... Вона освітлювалась з усіх боків ліхтарями. Ми піднялися на ґанок... Пам'ятаю, що з обох боків там висіли вазони-люстри й також світили дивним світлом. Зайшли в просторий холл. Світла не вмикали. Як пояснила нам чарівна пані Люда, господарів нема, бо вони за кордоном, тож світло відключили. Присвічував нам Борис (водій) маленьким але потужним ліхтариком. Трималися за руки... Так пройшли одну кімнату, другу, здається, пройшли через простору кухню, потім спустилися по вузьких і крутих сходах та вузькому покатому коридорчику в підвальне приміщення. Це був власне гараж. У боксі стояв досить великий автомобіль. Принаймні більший за нашу "Волгу". Це був "Форд" чи "Мерседес", а втім я в автомашинах не розбираюся. Борис присвітив, відчинив двері гаража і викотив авто на вулицю. Перед нами зблискувало якесь невелике озерце... Потім водій зачинив гараж, а ключ від дверей поклав у "бардачок" авта. Ми сіли в салон і Борис вижав педаль зчеплення. Не вмикаючи мотора безшумно покотили вузенькою дорогою кудись униз і без світла. Над нами висіло небо, усіяне міріадами зірок. Було тихо, лише жаби кумкали та солов'ї заливалися десь поблизу в кущах. Подавав зрідка свій голос і бугай у болоті... Я пригадую, запитав: "А як же з "Волгою" буде?" Мені відповіли, щоб я не переймався цим, мовляв, машину заберуть, кому слід... Якщо чесно, я нічого не розумів. Бодьо втаємничено шепнув мені: "Конспірація!.." Та я й сам уже здогадувався, але не надавав особливого значення. Зате Бодьо знову стривожився. Його запевнили, що все буде гаразд. Сказали, це на той випадок, коли лягаві, пробачте, міліція, — сяде їм на хвіст... Чарівна Люда знову запропонувала нам випити коньяку. Ми не відмовились і охоче випили, закусивши дольками лимона... Лише за поворотом Борис запустив мотор, увімкнув світло і ми поїхали піщаною дорогою. Обабіч були як збудовані, так і недобудовані дачі. Я спробував було визначити наше місцезнаходження, але вгадати не міг. Навіть не можна розгледіти чи ми знаходились біля якогось озера, чи річки — притоки Дніпра... Одне було ясно: це не Дніпро... Доїхали ми до кінця піщаної дороги і вперлись у дачу, надійно захищену з боку в'їзду досить широким і напевне глибоким штучним каналом. Борис вимкнув двигун, пригасив фари і, вийшовши з машини, підійшов до двох стовпчиків, від яких на той бік було перекинуто тонкі сталеві тросики, натягнені як струна. Щось там недовго помудрував і через хвилину-другу подав дощату кладку, оббиту зверху гумою. Потім він замкнув машину і ми перейшли на той бік, ступаючи обережно по слизькій від вогкості кладці, де стояв дерев'яний двоповерховий будиночок на залізобетонних палях, що стояв на острівці серед безмежжя річкового плеса, оточений кущами й очеретами. Так мені здалося. Крутими сходами піднялися на другий поверх будиночка, пофарбованого, здається, в зелений колір. Уночі було погано видно. Бакенів на воді я не помітив, тож остаточно зрозумів, що ми не на березі Дніпра. Хоч річка чи озеро були широкими, і протилежний берег губився десь далеко, — Орендочка зітхнув. — Нас зустріла пані Юлія, випромінюючи чарівну посмішку. Прикрашена лише одним картатим фартушком (тобто була... гола-голісінька!), вона піднесла нам на таці чарки з коньяком, а також ківі, банани, ананаси... Борис повернувся вниз, прибрав кладку... Отже, ми були надійно відірвані від цивілізації... Розповідати далі? — запитав Орендочка. Було видно, що він трохи стомився.
— Ви хотіли, щоб я надалі розповідав вам? — кинув єхидно у відповідь капітан Дубль.
— Що ви, пане капітан... А далі нас примусили прийняти душ у присутності Бориса й Захарія — режисера й оператора. Так принаймні нам сказали. Потім вони вийшли і спустилися кудись униз, а ми... розділили між собою "ролі": право вибору я залишив за Бодьо. Він вибрав Феррарі... А мені дісталася Юлія...
— А минулого разу? Тільки чесно...
— Минулого? Я не пам'ятаю, пане капітан...
— А якщо гарно попорпатися в пам'яті?
— Мене… мене "обслуговували" по черзі обидві...
— Гаразд. Що трапилося потім?
— Потім дівчата покликали Бориса й Захарія. У мене склалося враження, що вони нікуди й не виходили. Спостерігали за нами... Вони зайшли оголеними. "Оператор" згріб одразу Феррарі, і вони почали показувати нам "живий спектакль". Так у них це "дійство" називається... Юлька... Він її кожного разу називав Юлькою... Він наказав їй ставати в партер, але вона відмовилася... Ми попросили дозволу вийти... Боді стало гидко...
— А вам?
— Мені навпаки... цікаво...
— Отож представник загниваючого капіталізму засоромився, а ви, будівничий широко розвиненого соціалізму, почали на очах Феррарі і Юлії швидко і остаточно розкладатися...
— Я був п'яний, пане капітан... Стояв, як стовп і дивився... Раптом до мене підскочила Юлька і закричала: "Ну чого вилупився?.. Треба було на себе дивитися. Навколо тебе були ж дзеркала..." Я вийшов...
— Так то була дзеркальна кімната?
— Дзеркальна... Багато дзеркал!.. Від підлоги до стелі... Під пальмами, туями, капарисами... Не кімната — мініатюрний ботанічний сад... Кавові дерева, лимонні, апельсинові. Тільки бананових не було... Від дзеркал таке враження, наче перед тобою безмежжя всесвіту, рай і тисячі пар в сексуальному екстазі...
— Досить, пане Орендочко, — капітан поморщився. — Що трапилось далі?
— Далі ми одяглись. Юлька винесла рахунок — по чотириста доларів... Бодьо накинув ще п'ятдесят. Юлька їх одразу заховала за фартушок і повернулася до дзеркальної кімнати... Там щось трапилося... Скидалося на сварку... Очевидно, Борис знайшов ту купюру, що дав Бодьо, бо він кричав: "Ти що, суко, від колективу чайові ховаєш?" "Це мені американець дав", виправдовувалася Юлька. "У загальну касу і всім порівну!" Але Юлька відмовлялася віддавати і тоді я почув зойк... Очевидно, "режисер" вдарив її сильно або так штовхнув, що вона не втрималася і вилетіла через відчинене широке вікно, полетівши вниз, у рівчак... Ми всі вийшли і попрямували до кладки. Борис перекинув кладку. Ми перетнули рівчак і сіли в авто. "Режисер" прибрав кладку на місце, замкнув і кинув "оператору": "Поїхали!" Бодьо здивувався: "А пані Юля?" "Пані Юля трохи в воді охолоне і тверезішою стане... Перебрала наша пані Юля сьогодні," — мовив Борис і засміявся. "Бунт на кораблі", — і собі засміявся Захар-"оператор". "Але ж вона може втопитися!" — заперечив Бодьо. "Такі не тонуть, — відповів "режисер". — Та й це не вперше з нею. Вона до такого душу вже звикла. От коли навчиться поводити себе, як Феррарі, отоді й холодну ванну відмінимо..." Феррарі обійняла Бодьо й заспокоїла: "Не хвилюйтеся, сер, Усе буде о'кей. Ієс! Жаль, що у вас мало часу. Я б також хотіла мати чайові". На що "режисер" пожартував: "Мабуть, колись казала, що хотіла б дитину, а тепер волієш отримати чайові", — і засміявся. "Я завтра вилітаю до Майямі", — мовив Бодьо. "Візьми й мене з собою. Я там ходитиму, як Єва. Тільки одну квіточку начеплю. Навіть останній листочок зірву. Візьми мене, Адаме!" "Я не Адам, а Бодьо". "На Майямі я тебе називатиму Адамом"... Поверталися тією ж дорогою. Повз ту дачу, схожу на стару фортецю... "Оператор" запитав у свого дружка: "Візьмемо "Волгу"?" Але "режисер" рішуче заперечив: "З краденою "Волгою" треба кінчати. Щастя наше, що в країні паливна криза і в того професора нема бензину... А то б уже давно набрав по 02 і викликав міліцію"... Потім нам знову наклали пов'язки на очі. "Пардон, таке се ля ві, — мовив оператор. — Менше знатимете, менше відповідатимете". "Хоч більше питатимуть", — засміявся "режисер"... Оце і все, пане капітан...
— Куди вас привезли і о котрій годині?
— Десь о другій годині ночі чи трохи пізніше. Доставили прямо в мій офіс. Я зателефонував дружині і сказав, що заскочимо на кілька хвилин додому. Бодьо хоче попрощатися. Вранці літак... Я його просив відкласти на два-три дні свій політ, ніби моя душа щось відчувала... Але він категорично відмовився. Злякався... Тепер мені дійшло: він теж щось відчував!.. Адже в аеропорту так і сказав: "Боюсь, що пані Юлія втопилася..." Я його спробував заспокоїти, мовляв, її щоразу залишають стерегти дачу і поливати ботанічний сад у дзеркальній кімнаті. Коли б вона утопилася, вони труп нізащо не залишили б просто в каналі...
— На жаль, у рівчаку знайшли труп Юлії. Вона впала невдало вниз головою і вдарилась об колесо вагонетки. Хтось викинув той металолом у канал... Ви можете йти, пане Орендочко. Давайте вашу перепустку — я підпишу...
— Ви мене відпускаєте?
— Не надовго... До суду, пане Орендочко. Поки йтиме слідство, займайтеся своїм бізнесом. Але бізнесом, а не...
— Я вам клянусь, пане капітан! — вигукнув перебиваючи капітана Дубля бізнесмен.