вічна журба... Я, звичайно ж, не зізнаюся, що була з тобою, але й до ченця сьогодні вже не піду. Сонце, он, сідає. Час повертатись на хутір, годувати Ірода.
— Тобі не страшно називати його так?
— Вічна Журба привчила. Для мене це вже — ім'я, як ім'я. Принаймні краще, ніж Сатана. Приведи до нас завтра ченця. Тільки попроси його по-людськи, бо ще не захоче йти.
— В будь-якому випадку приведу. Навіть якщо доведеться гнати під дулом рушниці.
— І ще одне. Ти не міг би вийти за Зону?
— А що сталося?
— Дитина в мене "сталася". Тому треба побувати в аптеці. Купити присипки, вати, деяких ліків. Список ми з Вічною журбою складемо, грошей теж, мабуть, вистачить.
— Походи за Зону завжди небезпечні. Але якщо треба...
Марія дивиться йому у вічі, ледь помітно киває, мовляв, дуже треба, і тягнеться губами до його губ.
* * *
Хрест із розп'яттям біля криниці, край обійстя Вічної Журби. Між ним і криницею, на лавці, — дерев'яне коритце з паруючою теплою водою.
Поки Іларіон, з кадилом у руці, хрестить криницю і коритце, з хати, з вишитим рушником, виходить Вічна Журба. Вона прискіпливо оглядає ченця, його засмальцьовану рясу...
— Оце й усього попа, — сумовито проказує, ні до кого не звертаючись. — Знайшли б "святішого", та далі нікуди.
— Побійтеся Бога, жінко, — покірливо присоромлює її чернець. — Хіба ж можна так зустрічати священика?
— До чого тут Бог? Обносився ти геть. Роздобути б десь шмат сукна — може, щось путнє й пошила б.
— Он ви про що! Бо й справді, обносився. Де ж младенец? Чому не несете?
— А хрестив кого-небудь у своєму житті? Не хрестив же, мабуть, тому й не відаєш, як треба.
— Хочеш сказати, що на все це божеське трикляття, Зоною зване, знайдеться ще хоча б одна душа монашеського чи свя— щеницького стану? З'явився б десь поблизу святий отець, сам висповідався б.
— Де ж ти його тепер знайдеш? Зрікся Бог, зреклися і святі отці, громи б їх...
Чернець невдоволено морщиться.
— Знову богоязикуєш, грішнице Ярино.
— "Богоязикуєш"! — передражнює. — Як зліпить якесь слівце! Чого чекаєш, Маріє? Неси свій гріх на люди! — А далі, звертаючись до Авгури, що мовчки стежив за ними, сидячи на колоді біля криниці. — То й чого розсівся? Привів ченця, веди й Марію. Зважилася народити, хай і хрестити наважується.
Чернець здивовано поглядає то на Ярину, то на Авгуру, намагаючись збагнути, про що між ними йдеться.
— Зараз побачите, — обіцяє Авгура, проходячи повз нього, — й одразу ж усе проясниться
Заходить до хати і незабаром з'являється разом із Марією, яка несе на руках дитину.
— Ось і дитя боже, — миттю збуджується чернець. Він і справді вперше здійснює обряд хрещення, тому помітно нервує. — Якого б жахіття не зазнавала ця свята земля, а рід людський тягнеться від пра— кореня адамового — до вознесіння господнього. — Простягає руки, щоб узяти немовля. — Як же нарікаєте це янголятко? — І раптом, сахнувшись, скрикує.
Марія лише дивом встигає підхопити дитинча, котре чернець уже, власне, випустив з рук. За мить Іларіон теж підставив свої руки. Якийсь час вони вдвох тримають дитину-потвору, і чернець із жахом вдивляється в її обличчя, щоб, зрештою, бридливо відсмикнути руки.
— Що це?! — з войовничим неприйняттям оглянув усіх трьох дорослих. — Я тебе запитую, — звертається до Марії, — що це в тебе на руках?
Марія ображено звела підборіддя.
— Моє дитя, святий отче. Я ж казала, що Чорнобиль наклав на нього свою мітку.
— Ну то я уявляв собі, що можливе якесь відхилення. Але ж не настільки!
— А ти гадав, що й справді янгола златоликого в подолі тобі принесемо? — войовничо подається в бік ченця Вічна Журба. — Ану, хрести! Хрести, бо це вже не Маріїн, а наш, уселюдський гріх. І сльози наші, й прокляття.
— Але я не можу, не маю права хрестити цю потвору, цього.
— Чому це ти не можеш? — погрозливо насувається на нього Ярина Журбенко. — Хто здатен заборонити тобі цей обряд?
— Господь не велить, Ярино, Господь. Ви вже вибачайте, Маріє, але... не благословить він обряд цей.
— Так вже й "не велить" та "не благословить"! — узялася в боки Вічна Журба. — І саме тобі. Хрести, сказала! Виплодити Всевишній дозволив, а хрестити, кажеш, не велить! Як таке може статися? Та ж у нього, — киває на дитинча, — тільки твар така, що не приведи Господь. Але ж душа людська. А якщо людська, то має бути й християнською!
Проте ченця слова її не переконують. Відступаючи за криницю, він осіняє хрестом Марію, Авгуру і саму Вічну Журбу..
— Схаменіться, раби Божі. Не примушуйте підносити це страховисько до хреста. Невже не вбачаєте в його ликові знамення Сатани? Я ж не можу освячувати сатанинський знак виродження роду людського, це ж бо великий гріх.
Слухаючи його, Марія стає схожою на статую. Вона заціпеніла, і тільки різкий, рипучий, мало схожий на дитячий, вереск маляті вириває її з цього стану Жінка демонстративно наближає згорток до обличчя і втикається в нього — як завжди робить мати, цілуючи своє дитя.
— І все таки ти охрестиш дитину! — розлючено хапає Авгура ченця за плече. — Зараз же охрестиш. Навіть якщо це дитя — не просто "знак Сатани", а таки сама Сатана.
— Можеш убити мене, — повільно повертає до нього зблідле обличчя чернець. — Краще накладу на себе руки, аніж накладу на цю чортову мітку на тілі народу нашого — святий хрест божої церкви, — порухом плеча рішуче струшує з себе руку Авгури.
— Не чіпай його, — наказує солдатові Марія. Підводить голову, гнівно дивиться на ченця і, погордо відвернувшись, несе дитину до хати.
— Я ніколи й нікому не казав такого! Нікого за життя своє не прокляв, нікому не зичив зла! Проте вам кажу: — вигукує чернець, відступаючи за хвіртку, — киньте його в огонь! Це не буде гріхом! Ми не повинні довести свій народ до виродження! Підпаліть в оселі, в якій воно народилося! Спаліть його! Бог і я приймемо ваш гріх! Я відмолю, а Бог простить!
Не стримуючись більше, Авгура висмикнув жердину з огорожі. Ще мить, і він кинеться на ченця.
— Не смій! — зупиняє його Марія, оглянувшись уже від порога. — Не руш його! Він має право казати те, що каже. Та й ви обоє — звертається до Ярини і Авгури, думаєте так само. Але, якщо цей чернець має право казати таке, то і я маю право сказати те, що кажу: не сподівайтесь, я не спалю свого Ірода. Вигодую і народжу ще одного. Та що там — ще десятьох таких, як він, як Мутант Варки Вербицької! Нас тепер тисячі — "жінок із Зони" — і ми наплодимо цілу орду таких виродків. У цьому й полягатиме наша помста всім, з чиєї волі сотворене було це чорнобильське пекло; найстрашніша помста, яку тільки знало коли-небудь людство. Бо це — помста приречених.
— Яка помста?! Про яку це "помсту приречених" може йтися?! — вигукує чернець, відступаючи на стежину. — Не по-людському це. По-нелюдськи! Схаменіться, сатанисти! По-нелюдськи!..
Не знаючи, як реагувати на цю трагічну суперечку, Авгура, в нападі лютого безсилля, намагається трощити жердиною огорожу, ворота, розп'яття.
28
...Бо й справді, перші півсклянки вони сьорбали, обпікаючись не так кип'ятком, як нетерплячим, і майже нестерпним для Ігуди, зловісним якимсь мовчанням.
— А чи замислювалися ви коли-небудь, пане Ігудо, — нарешті порушив його екс-кадебіст й обер-есбеушник, — чому жоден із реабілітованих політв'язнів брежнєвської, горбачовської, або й хрущовської пори не звернувся до суду, аби покарати тих, хто доносив на них, "клепав" по їхніх справах табірні статті Карного кодексу? Чому ніхто з репресованих навіть не спробував ініціювати карну справу проти своїх безпосередніх гонителів?
— Невже справді ніхто на це так і не зважився? — здивовано промурмотів Ігуда.
— Хоча мали для цього всі підстави: їх незаконно переслідували, з них, під тортурами, вибивали свідчення; у більшості випадків жодними об'єктивними доказами провина їхня доведена не була, а підставою для звинувачення ставали доноси недругів та вибиті слідчими зізнання. Нарешті, майже всі вони реабілітовані судовими рішеннями, за відсутністю складу злочину. То чому жоден із цих репресованих навіть не намагався оскаржити дії репресивного апарату в сучасному суді?
— Це ви запитуєте в мене? — залишив Роман трішечки недопитого, задля продовження цієї "ресторанної" розмови, чаю. — У кого зберігаються їхні "карні справи" і стоси інформаторських доносів — у мене чи у вас?
— Не стверджую, що він обов'язково домігся б чогось суттєвого, — ніяк не відреагував на його обурення Глотов, — і що всіх тих співробітників КДБ, які доносили на нього, допитували, шантажували; а також усіх отих суддів та прокурорів, які неправедно звинувачували і ще неправедніше судили його, — обов'язково було б притягнуто до карної відповідальності.