Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 8 з 19

Дивлюсь, і вона якось не так дихає. Не так, як досі.

– Не треба, – благає.

– Що "не треба"?!

– Відмовляти мені. Це мій гостинець вам. За ваше добре серце.

Я відійшов і покірно присів збоку. Дивлюся на неї й очам своїм не вірю. Не вірю, і все.

– Гарна ви дуже жінка, – кажу. – Як вас чоловік не боїться залишати одну в селі?

– А йому, – відповідає, – аби цибуля справно родила. Любить він дуже цибулю... Та я, мабуть, піду. А то, бачу, вже й лишнє балакаю... А воно негоже...

– Ви посидьте, – знов торкнувся я її рук.

– Ні, – підвелася вона. – Я відчуваю, він дома. Не хоче відчиняти. Мабуть, зачинився з якоюсь... Він у цей час завжди дома. Йому тільки ось зараз на роботу...

– Не вигадуйте, – мовив я. – Хіба таке може бути?

– А в наш час усе може бути. Аби скучав та любив, то не примушував би цибулю вирощувати...

Ми мовчки опустились на перший поверх.

– А у вас що, ключів від квартири немає?

– Є. Але... двері зачинені зсередини.

І раптом двері – двері, під якими вона простояла добрих півдня, тихо рипнули, і звідти випурхнула пташечка. Я так і остовпів. Здається, більше, ніж вона. Направду, набагато більше. Моя незнайомка з криком кинулась до дверей, як на амбразуру. А я мовчав. Потім погналася за тією, що вийшла з квартири сантехніка, тоді повернулась назад... Засоромилась.

– Ти чого кричиш? – виглянув червонопикий, підпилий сантехнік. – Ага.. Ти й закусочку принесла, – смикнув він за хвіст цибулину. Дружина мовчки дивилась на нього. Дивилась, а він блазнював, викручувався і зовсім так, як усі чоловіки, нескладно брехав.

– Прокладка їй була потрібна... Кран у неї, розумієш, протікає. Та й просила труби продути... Забились...

– Труби, кажеш? – перепитала вона. Потім як розвернеться, як уліпить... Сантехніка тільки черевики блиснули.

Жіночка повернулась до мене:

– О ви ще тут?

– Не хвилюйтесь, – мовив я тихо.

– А я й не хвилююсь. Я давно догадувалась. І давно була готова... Але все вбивала собі в голову – цього не може бути. Може, й справді заради цибулі тримає мене в селі? А вам, бачу, ще важче, ніж мені... Вам зовсім погано... Серце? – запитала вона.

– Серце!

– Не беріть так близько до серця. В добрих людей серце найперше виходить з ладу. Бо воно в них є. Міцні серця тільки в тих, у кого їх немає...

Олександр Тимофійович замовк. Мовчали і ми.

– А що ж далі? Оце і все? – розчаровано запитав Борис Іванович.

– Далі? Хіба ви не знаєте?

Я заперечливо похитав головою.

А далі – жінка з села сказала:

– То в мого була ваша?

– Колишня моя, – уточнив я, ковтаючи валідол.

– Я так і подумала, – вона взяла мене на руки, занесла до квартири і вклала в ліжко. – Заспокойтесь. Усе пройде.

Кілька днів вона відпоювала мене валер'яною. І ще іншими різними травами. Моя колишня не поверталася. Де ночувала – у подруг, а може, і в нового свого друга? – не цікавився. Енного вечора по тій пригоді я глянув ніжно й багатозначно на мою рятувальницю і сказав:

– Будьте моєю дружиною, Катю.

– А чого ж, я жінка проста. Сільська. Роботяща. Народжу вам синів, – відповіла просто.

– Так, – вихопилося в Бориса Івановича, – Катерина Іванівна...

– Так... Моя Катерина Іванівна.

– А як же цибуля? – поцікавився я.

– Вирощуємо удвох. – усміхнувся Олександр Тимофійович. – На дачі. Уявіть собі, гарна родить. У всьому селі немає такої... А все від любові, – закінчив він і глянув на небо. По голубому небу, як і того вечора, тихо плив золотий місяць і загадково усміхався у свій загадковий золотий вус, підморгуючи ще загадковішим золотим зорям.

Морський порядок

– Оскільки Олега Даниловича сьогодні між нас нема, я розповім вам про той день, коли я з ним уперше познайомився, – підносячи до губ паруючу склянку з кавою і не поспішаючи, розпочав Борис Іванович.

Ми відкинулися на пеньки, вдаючи, що так уважно слухаємо, що навіть не помічаємо чайок над садом.

– Поверталися ми того дня з риболовлі, – розповідав Борис Іванович. – Їхали моєю автомашиною. Олег Данилович, завжди говіркий, цього разу не розповів мені жодної історії, на які так багата йото пам'ять.

– Що з вами? – питаю його.

– Знаєте, сьогодні на роботі не був.

– Але сьогодні ж неділя!

– Все одно. У мене правило...

– Ну, якщо правило, то командуйте. Я до ваших послуг.

– На Поділ, – скомандував Олег Данилович. – На рятувальну станцію.

Коли я повернув машину у заданому напрямку, Олег Данилович неначе ожив. Очі його світилися радістю, на устах цвіла посмішка, і рот, звичайно, уже не закривався:

– Ви, мабуть, сміятиметеся, але я без роботи не можу. Дружина моя – і та каже: "Ти хоча б у вихідний побув з нами. Хай та твоя робота провалиться! А я ж, коли на об'єкті хоч п'ять-десять хвилин ие побуду, повірите, думаю, що той день викреслений із мого життя. Мабуть, тому в мене кругом порядок. Я б сказав, морський.

Ми під'їхали до дебаркадера. Був сонячний день. На пірсі загоряли жінки, діти, чергові по дебаркадеру сиділи зі спінінгами й прислухалися до маленьких дзвіночків на їхніх кінцях. Я вийшов з машини і, за виробленою звичкою, зачинив дверцята. Олег Данилович на мить зупинився, спочатку глянув на мене, потім на автомобільні ключі в моїх руках, і обличчя його набрало якогось кислого вигляду.

– Ви мене ображаєте, Борисе Твановичу, – якось по-школярськи мовив він. – Відколи я тут господар, у нас ніколи нічого не пропадало. За п'ять років корка від пляшки ніхто не взяв. У нас тут порядок. Можна сказати, морський.

– Вибачте, – зніяковів і я. – Звичка. Дружина до цього привчила. Завжди кричить: "Чому ти ніколи машини не замикаєш?!" Наступного разу...

– Гаразд, гаразд, – змилостивився Олег Данилович. – На перший раз вам пробачаю. А зараз я хочу вам показати наш монітор... Ви поглянете, який тут порядок. Я б сказав – морський.

Ми піднялися по трапу на старий, ще довоєнний монітор[5], що чимало попоходив, як сказав Олег Данилович, під час війни по Дніпру.

– До речі, за корабель, – показав він мені на стілець у кубрику. – Досить цікава історія. Наша, можна сказати, дніпровська бувальщина. Був у нас на кораблі старпом. Веселий чолов'яга такий. І ось якось до нього приходить молода, досить-таки вродлива дружина одного з наших механіків і каже: "Слухайте, товаришу старпом, ну скільки за ту шлюпку з мого чоловіка можна гроші вираховувати?"

– Які гроші? – питає він у неї здивовано.

– Та за ту шлюпку, що він колись затопив, а за неї ще й досі по двадцять карбованців щомісяця від зарплати відраховують. Що вона та шлюпка, золота була, чи що?

– Так, це неподобство, – строго мовив старпом. – Я з вашим чоловіком сьогодні поговорю. А заодно і зв'яжусь з нашою бухгалтерією.

Жіночка пішла, старпом запросив до себе механіка і каже: "Слухай, у тебе совість є?" – "А що таке?" – той у свою чергу поцікавився. "Що ж ти, голубе сизий, залишаєш від кожної зарплати собі по двадцять карбованців і списуєш на шлюпку? Я он від своєї дружини по червінцю ховаю, і то кажу, що це за потоплений корабель".

Словом, він мені розповів ще кілька бувальщин, все як слід показав і ще раз підкреслив, який у них довкруг порядок, а після випитої склянки чаю ми попрямували до автомашини.

Я зібрався було її відчинити, але помітив, що це вже хтось зробив без мене.

– Цього не може бути, – почервонів Олег Данилович. – У нас тут морський порядок.

– Може, сторонні, – заспокоїв його я.

– Стороннім вхід заборонений. Тут тільки наші... А наші нічого не візьмуть... Не взяли ж нічого? Мабуть, обшивку автомашини вивчали або дивилися на чохли,

– Нічого... А втім, у мене тут був спінінг...

– Спінінг! – кліпав очима Олег Данилович. – Анатолію Івановичу! – гукнув він до чергового по монітору. – Хтось спінінг брав?

– Який спінінг? – здивувався черговий.

– Та ось у товариша з автомашини спінінг витягли.

– У нас на дебаркадері?

– Теж дивуюся...

– Та цього не може бути, – здивувався черговий. – У нас же морський порядок.

– Теж так кажу, – мовив Олег Данилович. – У нас порядок. Ви не хвилюйтесь, спінінг знайдеться. Може, хтось випадково взяв. Завтра принесе... Мабуть, якийсь оригінальний у вас спінінг. З шаблі, рапіри, шпаги?

– Та ні, – відповів я. – Звичайний ленінградський спінінг. Учора в магазині купив.

– Мабуть, по знайомству. Інакше б ним ніхто не зацікавився. Признайтесь, з-під прилавка брали?

– Та ні. Вони продаються вільно. Стоять майже в кожному магазині. Це не дефіцит.

– І все ж ви не хвилюйтесь. Вважайте, ваш спінінг лежить там, де й лежав.

– Та я не хвилююсь. Бог з ним, із тим спінінгом, – мовив я.

– Як це Бог з ним? І чому це ви не хвилюєтесь, коли я бачу, що ви хвилюєтесь. А я вам повинен сказати, що в нас нічого не пропадає. У нас порядок.

Я приїхав додому. Синок вибіг мені назустріч і запитав:

– Батьку, а де мій подарунок на день народження?

– Подарунок я тобі завтра куплю. Сьогодні ж вихідний день, і я забув, що рибальські магазини теж зачинені.

– Але ти ж учора казав, що спінінг уже купив.

– Так, – ледь стримався я, щоб не почервоніти. – Я його купив учора. Такий, як ти просив: ленінградський, з яскраво-блакитною ручкою... Але сьогодні мене запросили в гості.. Один морський вовк, і виявилося, що в нього теж день народження. Я подарував йому твій спінінг. Ти уже вибач. Ти ж свій, а він.. Завтра я тобі куплю точнісінько такого ж...

Борис Іванович поставив чашку і надкусив рогалика.

– А що ж далі? – майже водночас гукнули ми. – І все?

– Ні, не все. Наступного дня, перед обідом, і справді зателефонував мені Олег Данилович.

– Все в порядку, – бадьоро мовив він. – Я так і думав. Спінінг на місці. Це звичайний ленінградський. Чохольник зелений, тасьмочки сиві – правильно?

– Все правильно, – підтвердив я.

– Тоді чекайте мене з хвилини на хвилину. Я вам зараз його привезу.

Не пройшло й півгодини, як Олег Данилович завітав до мене.

Урочисто вручив спінінг і сказав: "У нас порядок. Можна сказати, морський. За п'ять років, відколи я це господарство очолюю, корка від пляшки шампанського не пропало".

Він міцно потис мені руку, побажав чомусь ні пуху ні пера і щез.

Я глянув на спінінг і зайшов у кімнату до сина.

– А ось і твій спінінг, – посміхнувся я.

– Спасибі, батьку, – зрадів він, беручи в руки подарунок.

– Рости здоровий, – мовив я і вже вийшов було геть, коли раптом почув стривожений голос сина:

– Батьку!

Я обернувся на оклик.

… 5 6 7 8 9 10 11 …