Тож користуйся моментом, Глібе." Дійсно, коли ще в житті трапиться нагода отак одночасно продегустувати наїдки від різних кулінарів: однакові за назвою, чи так уже й однакові вони за смаком? Ось на пасках навіть такому профану, як я, добре видно, що ні.
Тож, намагаючись не особливо привертати увагу присутніх, я беруся порівнювати домашню ковбасу Уляни Петрівни та Агнеси Степанівни, потім сусідів навпроти, за тим тихенько прошу сусідок передати мені зразки дальніх жертвопринесень, оцінивши, переходжу до окостів, пробую холодці: свинячі, курячі та гусячі, мариновану в якомусь кисло-солодкому соусі рибу, ще якісь специфічні місцеві наїдки, вочевидь, строго сезонні, Великодні, й дивуюся, що заняття це цікаве й однозначно пізнавальне. Жаль тільки, що шлунок не розтягується до нескінченності.
Так минає, можливо, й година. Здається, вже всі все скуштували й оцінили, принаймні, по сусідству з собою, гамірне пожвавлення початку вже увійшло в спокійне русло і вигуки змінились спокійними бесідами локального характеру, проте спільнота дивним чином не роз'єдналась на геть окремі групки, як те часом трапляється, бо, здалося мені, всі стежать за загальним перебігом подій і між групками час від часу спонтанно, але якось дуже органічно проскакують, наче імпульси, об'єднавчі репліки, що втримують все зібрання в єдиній темі та єдиному настрої. Я вже й наївся, і наспостерігався, і задоволення отримав – як від першого так і від другого, бо мав чудову нагоду непомітно роздивитись і пригадати чи не всіх аборигенів Клевені.
Коли кидав оком у бік Раї, то часом у відповідь ловив і її погляд – ніби й спокійний, але однозначно зацікавлений – а я ж уже й забув, коли востаннє мав насолоду від таких переглядин з протилежною статтю. Цікаво, чому така ягідка й без пари? Навпроти мене розташувалося згадане вже подружжя Гергелів: Михайло доволі високий, але худий по життю – такі нізащо не погладшають, як їх не годуй, зате дружина його, Марія – та що бовкнула дурницю – невисока, проте коли б чи не вдвічі важча від чоловіка й нагадує рожеву гумову свинку карикатурної повноти – так, ніби на Небі їх зумисно хтось попарував, аби компенсувати в цій сім'ї статурний недолік партнера та хоча би трохи наблизити середньо-статистичну вагу члена сім'ї до загальної норми. Михайло на кілька років од мене старший і свого часу здавався мені мало не дядьком. Правіше від Гергелів, на краю стола, мій новий знайомець Кау – з дружиною, слід гадати, та трьома дівчатками побіля них, років від восьми до дванадцяти. А я навіть двора їхнього не пам'ятаю, очевидно, новачки тут і збудувалися останніми на Клевені.
Між Гергелями й по-сучасному вбраною Раєчкою, яка сидить зі своєю матір'ю – забув уже, як звати тітку, щебече, не вгаває дрібненький дід Пантьошка – цього я добре пам'ятаю. Він і раніше здавався мені дідом, а тепер це звання виправдовує на всі сто: сухий та зморшкуватий, правда, не стільки сивий, як сірий і беззубий, хоча, як не дивно, дикція в нього чітка і йому, схоже, притаманне певне почуття гумору, нехай і своєрідне. З ним аж дві бабусі – наскільки я зрозумів, одна законна дружина, інша чиясь сестра: чи своячка, чи зовиця. Та, що дружина, говорить мало, наче соромиться, тільки те й знає, що тихенько осмикує чоловіка: "Пантелію, ось припини! Пантелію, чи ти помовчиш коли?", а він на те і вухом не веде, знай просторікує своє.
По наш бік столу, за виводком Гармашихи, розташувалася літня подружня пара, одразу видно, що місцева інтелігенція; одяг на обох хай і доволі простий, але з українською вишивкою і сидить він на них природно, звично; обоє стримані у спілкуванні, в очах читаються розум і непоказна гідність; присутні відчувають дистанцію і звертаються до них на ім'я та по-батькові: Андрій Остапович, Лариса Семенівна. Коли не помиляюся, вони вчителі чи щось до того подібне – принаймні таке запам'яталося з часів мого дитинства. По ліву руку від мене, за тіткою Хасточкою веселиться сімейна компанія Бальбів. Сашко Бальбо мій ровесник, і в шкільні роки під час літніх канікул ми з ним по-справжньому дружили, а потім його армія та мій універ, здавалося, назавжди розвели наші життєві стежки в різні боки. Тож тепер ми навіть кілька разів перекинулися з ним коротким слівцем – ніби й не було розлуки у пів життя. Схоже на те, що Бальбо плодовитий: нажили з дружиною Людою аж чотирьох дітлахів найширшого вікового спектру від старшокласниці доньки до найменшого нащадка, який добре, коли наступної осені піде в школу – незрозуміло тільки чому ця пара так пізно обзавелася дітьми: невже другий шлюб, і він виявився щасливим?
За своїми спостереженнями й догадками я навіть про хвору спину забув і настільки розслабився, що не одразу пов'язую із собою почуте краєм вуха:
– А шо вано ато за скибачки такі, Петрівно? Наче як із мняса...
– Дик це ж Григорович приніс. І правда, шо воно таке? Ану ж!
Компанія, зачувши мій позивний, активно зацікавилась хамоном, що до цього, всіма зневажений, сиротливо спливав на сонці жирком. Нарешті роздуплившись, я з цікавістю і, нема де правди діти, з деякою погордою навіть, починаю стежити за реакцією присутніх, які дружно розхапали вже добру половину іспанських гордощів.
Першим, помучивши скибочку хамону своїм некомплектом, виносить вердикт Кау:
– Тверде й салоне.
– Еге, чортв'їть що, – підтримує того Гармашиха. – І який тульки неук його робив?
Пантьошка свою порцію пом'яв-пом'яв за губами, а потім дивлюся – схиливши голову, вийняв із рота і тихенько кличе котрогось із котів, що тиняються попід столом:
– Киць-киць-киць! На ось.
Решта зібрання делікатно мовчить і на мене це діє ще гірше, ніж люта критика Гармашихи – я шокований, не знаю навіть що думати і що казати: чи не вся Європа слово "хамон" вимовляє з придиханням, хіба що італійці стануть при цьому вихвалятися своїм прошутто, або французи жамбоном, хоча все це, по суті, одне й те ж саме, і лише українська придеснянська глибинка, скуштувавши, одразу ж фекає і каже, що це нікуди не годиться.
Аж тут Михайло на правах старого знайомого, та ще й на п'ять років старшого, безцеремонно цікавиться:
– Дик ти, Глібе, з самої Іспанії оце віз, чи що?
Мені нічого не лишається, як із сумною скептичною посмішкою кивнути на знак згоди головою й тоді вся наша компанія знову дружно заходиться сміхом, а я радію про себе, що не виніс до столу ще й паличку фует[9] екстра в білій плісняві – об неї тут точно хтось би зуба зламав, а що вже критики наслухався – так це й до ворожки не ходи!
– Ось зачекай, Глібе, – раптом озивається до мене Люда Бальбо так, ніби ми з нею сто років знайомі, хоча до цього дня жодного разу й не бачились, – як протримаєшся тут до наступного березня, дак обов'язково позву тебе окосту скуштувати. Отоді й порівняємо з твоїм хамоном: що ліпше на смак. Там, у іспанців, мабуть, дуже жарко, бо хіба це м'ясо в них? Мумія, прости господи, якась засушена. Невже ж оце баба Ліда да й ні разу вас окостом не пригощала?
Я ніяково знизую плечем: хтозна, багато чим пригощала – ого! Можливо, щось і забулося...
– У нас, як порося перед Різдвом різали, дак задній окіст раніше завжди в комині коптили, а тепер рідко вже – діло довге, терпіння вимагає, а тепер усім хочеться, щоб швидко було і легко. У цьому хамоні що не так? Солі надто багато, а вона весь смак і забиває. Ну, й тверде...
– Вони різні бувають, – перебиваю я, – цей ось зветься Серрано, а ще є Іберіко, той м'якший і не такий солоний, але дорогий.
– Да ні! – не здається Люда. – Я про інше. Воно ж видно, що це м'ясо спочатку просолювалось, а тоді в'ялилося. А наша віччина хоч спершу так само в розсолі й вимочується, дак потім у пічному комині димом кіптиться, а не висушується на кістку, як таранька, тому й виходить така м'яка і ніжна, що хоч губами їж.
І вона починає так детально, з неймовірними подробицями розповідати мені всі тонкощі місцевого процесу приготування "віччини", що я розумію: після Серрано немає жодного сенсу розповідати цим туземцям про Парма хам – італійську сиров'ялену шинку прошутто. Компанія ж по ходу Людиної розповіді додає ще й свої окремі подробиці й так дружно її підтримує, що до мене нарешті приходить розуміння своєрідного патріотизму цих людей, які свято переконані, буцімто нічого смачнішого від місцевих страв не існує в цілому світі. То, власне кажучи, хіба їхнє переконання не варте захоплення і всілякої підтримки? А хто там буде правий у цій суперечці між Серрано, Прошутто і місцевою "Віччиною", врешті решт визначить час: чого доброго, ще й станеться так, що через кілька десятиліть поціновувачів "віччини" з Клевені буде не менше число, ніж шанувальників Прошутто? Як мовиться, на колір та смак...
– Дик, як ти кажеш, оцей твій гамон зветься? – запитує мене по завершенню Людиного екскурсу дід Пантьошка. – Питаю, щоб не забуть.
– Серрано.
– От-от! – показує в хитрій усмішці свої пеньки дід. – Правильно вони його назвали: серане мнясо, – він зумисно підступно проковтує в першому слові другу букву і більшість компанії знову реагує на Пантьошчин жарт веселим сміхом. І хоча мені такий примітив геть не подобається, та мушу кривити губи в посмішці, ховаючи в душі легку образу з відтінком зневаги.
– А подайте-но мені ще скибочку, розсмакую, – просить Андрій Остапович і за ним ще кілька рук тягнуться до предмету іспанських гордощів. От вам і "серане мнясо".
"Утім, коли добре помислити, – міркую я про себе, – то ліпше вже така зневага, ніж поклоніння перед усім закордонним".
– Ну, добре, Глібе, – відсміявшись, звертається до мене Михайло Гергель, – а що ж тобі в Іспанії сподобалось найбільше?
Я не замислююсь і на мить:
– Сієста, – промовляю з очевидним задоволенням.
– Шось м'ясне? – жваво цікавиться Гармашиха. – Чи, може, солодке?
А я в цей час якраз перезираюся з Раєю і бачу, як вона, почувши запитання, ховає очі й усмішку, щосили намагаючись не розреготатися.
– Це в них так пообідній відпочинок зветься, – стримано пояснюю я. – По всій країні в пообідній час три години все зачинено: магазини, кафе, перукарні; вийдеш на вулицю – пусто, людей не стрінеш, аж моторошно стає; молодь на пляжі лежить горічерева, старші сплять.