Який нестримний у творенні мелодій був спочатку зовсім юний, а там, з роками, зрілий, а там і зовсім літній, цимбалар. Цей інструмент, як каже про це сам Микола, прийшов до нього за покликом з неба. Він бачив сільських музикантів на сцені у клубі. І як вони грали на танцях неділями, як вели молоду в день весілля до шлюбу. Як то плакала, то веселилась скрипка, і як водограєм жалю і радості відзивались струни цимбал. Але перше, що закарбувала дитяча пам'ять: літо, він на лавці під старою хатою, кріпить на цвяшки до дошки мідяні дротики.
— На Різдвяні свята в нас грала троїста музика, Бачинський покійний. У клубі багато людей, хлопці, дівчата танцюють, а я— перший-другий клас. На сцені — музики: скрипка, цимбали, бубен, гармошка або баян. Ну і труба, якщо була. Як дивлюся на старий клуб: така буржуйка велика стояла перед сценою. Та нічого мені в очі не падало так, як ті цимбали. От чого — я не знаю. Так сильно любив їх, страшно любив. І страшно я того хотів. І десь, у п'ятому класі, цимбалів хочу, гину, а нема. Тут, 73-го року, вимурували хату, почали будуватися, я кажу до мами:
— Хочу цимбалів…
Мама мені:
— Що ти?!. Куди, звідки — нема…
Я на це тілько зметикував: йду до татової мами, до баби Насті. А баба від нас через город, на тім боці. Приходжу, та й сів на лаву. Вона й каже:
— А чого ти, Николко, прийшов?..
— Прийшов грошей…
— Нашо тобі грошей?..
— Треба нам вуглі купити…
— А що, у вас нема вуглі?..
— Та нема…
Та й пам'ятаю, я на лаві, а баба на постелі. Та й так сидить, ще щось там побалакали, а там баба подушку тако відвертає, а я на лаві аж підскочив. Що вже будуть гроші! А в селі у нас був жонатий такий чоловік з Яблунева, Молодило. У нього був друг, я навіть рік народження пам'ятаю, Федорак Іван Онуфрійович, 1924 року, він був учителем музичної школи, сам циган. Але вже не вчителював тоді, вчив приватно дітей вдома. Хто на скрипку, хто на цимбали, на всіх інструментах грав. І той сказав, що є там цимбали, 60 рублів треба дати. А 60 рублів — це багато на той час, місячна зарплата. І я поїхав туди, поїхав у Яблунів з цим чоловіком, а звідти в Лючу, і там пішли до цього чоловіка, що мав цимбали: Гриджук Іван, прізвище і досі пам'ятаю. Він старший був уже, може, як я тепер, а здавався тоді мені старим-старий. Були одні — 80 рублів, а ще одні за 60. Ну, ті були кращі. Але я мав 60, то й дав йому. А він до мене каже, цей чоловік:
— А ти, синку, маєш на дорогу?..
— Не маю…
Дав мені п'ять рублів— віддав з тих, моїх, аби я мав з чим повернутись додому. Ну, а я як це взяв — та що ти! Це для мене було щось! Привіз додому. А баба Настя здибається з моїм дідом на дорозі та й питає:
— А що, свату, привезлисте вуглі?.. Бо малий приходив грошей…
А дід каже до баби:
— Яке вуглі!..
Ади, каже, дідько приїхав та привіз цимбали! Та так мені голови набив уже, що хоть з хати вступайся. Ну, і я вже починав освоювати свій інструмент. Тут у нас був цимбаліст Липчук Федір. Іду, сніг, зима, під паху, вони не дуже великі, на кладку — вдолину сюди. Цимбали поклав у кут, у сінях, заходжу до хати.
— Слава Ісусу Христу!..
— Слава Богу!..
Він лежить на печі.
— Шо, Николко, скажеш?..
— Вуйку Федоре, я купив цимбали…
— Де?..
— У сінях…
— Давай сюди…
Я заношу.
— Клади на стіл.
Він злазить з печі, взувся, підходить, взяв ключ. Строїть. Та й построїв, і так пальцями перебрав, ну а я думаю, якби я так! Це був би мій світ!
— Все, бери, можеш йти...
Не показував, бо то ще було в той час так, що не хотіли показати. Але настроїв.
А я беру, та й пішов додому. Але вже — чути! А я такі легенькі пісеньки, бо ту знаєш мелодію, цюкаєш, і зараз воно тобі покаже. Та й так менше-більше поволеньки-поволеньки, та й "Ой чий то кінь стоїть". Це легонька така: "Ой-чий-то-кінь-стоїть…" А відтак уже взнали, що я купив. Та й Стефанюк, Миколи покійного тато, колись він на скрипку грав, був цимбалістом. А це що тут — через дві хати, і я приходжу, він уже показував. А потім я поїхав до цего цигана, туди, в Лючу. І він тоді мені детальніше і більше показав. То я йому давав 5 рублів на місяць. Так, як усі. Він мені багато поміг, розказав: що, як, показав тональності. І раз, я прийшов з школи, пам'ятаю, це вже в дев'ятому класі. Лиш сумку скинув, дивлюся, а Микола цей, Стефанюк, старий цимбаліст, іде. До нас іде. Та й прийшов, вони з мамою були ровесники — з 32-го року. Ну і сидить на лаві, він такий неумовний був. Як вип'є горілки, тоді так балакав, що не мож було сперти. А так, як то вітєгнеш слово — скаже, не вітєгнеш — не скаже. То я мусив іти в магазин, аби він мені щось показав. Беру чвертку, йому приношу, так аби не виділа його жінка, потягнув, і тогди — о-о-о-о! Тогди вже розказує! І сидять, балакають, балакають, та й каже до мої мами:
— Ти знаєш, Анно, чо я прийшов?..
— Що, Николо, скажеш…
— Я прийшов, бо в п'ятницю маєм у Рашкові весілє…
А я сиджу на припічку, але так уже тако, місця собі не знаходжу! Напевно, вони з Митром, братом, щось не поділили — рідний брат був цимбаліст, Стефанюк Дмитро.
— І аби малий пішов грати…
Мама каже:
— Николо, таже школа…
— Яка школа?!. Шо він з школи возьме?.. Буде мати копійку!..
А я:
— Яка школа!.. Ой-ой-ой!.. Та я вже йду…
Ну і це в 9-му класі було. Ну і ось ми поїхали. Щось я знав, і маршів пару знав, але стали на воротях: руки не служать, я так сам собі грав, але — з капелою! Дістав трему, а він почув, що не граю.
— Нічо, нічо, якось буде…
А потому вже грав з Бачинським Василем Олексійовичем. Потім купив цимбали в Стецеві, але не були вони важні. А 2012 року — я зроблю, попробую зробити! Струни мав, матеріал мав. І я в школі, це лютий місяць, у майстерні — тепло, в школі робив уже. І почав це робити. Як, що, куди — я не знав. Але зробив, і за один вечір — 91 струнва, я натягнув за один вечір! Тоді почав строїти, ну, коротше кажучи, я хотів чути звук! Підстроїв трошки, і я вчув його! І мені було дуже! І це у лютім почав, а 5 травня я вже грав на весіллю! На нових!..
А потім 2014 рік, рано, 10 червня, понеділок, я різав патики на помідори… І пальці, всі чотири… Це понеділок, рано, 8 година. І як я вздрів, що я… Зразу — це шок, я думав, що це мені сниться. Я тако ще головов, думаю, зараз пробуджуся. Ну, зараз пробуджуся, це сниться. Нічо, я пробуджуся. Я від станка — до хати. Словом, я вздрів, що вже все. І що мені пішло в голову — що не буду там робити, чи там не буду сапати — я вже грати не буду. Оце перша думка, яка вдарила в голову, що я вже не буду грати. Все. Та й скора забрала, сказали ну, що, все…
А третього серпня я вже грав на весіллю! Ще замотано! В Топорівцях. Цей покійний скрипач, Бачинський, мав весіллє згоджене в Топорівцях, дзвонить, каже:
— Ти знаєш…
— Та, Олексійович, та знаю, але…
— Всьо!..
Та й на столі мені добре було грати, бо то цимбали рівно. А йти до шлюбу, церкви — не годен, я чую, що не добиваю. Та й він чує, але що робити. Як є, так є. Думаю, це, видно, посліднє весіллє, більше грати не буду. А то ще тоді Миколи не було, Стефанюк покійний, десь якийсь виступ мав, він коло млина нас наздогнав. То я вчув, що вже труба ззаду грала, то мені аж легше стало. І так поволі-поволі пішло гранє. І я ще мав згоджене весіллє, мав масарити, в Миколи Сорохана. Він приїхав:
— Я чув, що ти попав, мені шукати когось другого чи що?..
Кажу:
— Коля, не шукай, я зроблю. Візьму з собою ще чоловіка, зроблю…
І зробив. А там уже пішло й поїхало: і печі мурував, грубки мурував, двері робив, вікна. І цимбали зробив! І цимбали, до речі, мені вдалися! У Торговиці столярів було багато, але музичні інструменти, то треба не лише столярем бути, треба бути і ковалем. Треба бути і ковалем, і зварювальником, і хоч трохи музикантом. Аби поділити квінту. У нас був такий, він уже помер, столяр Федір Поливкан, то каже: "Я би це зробив, що це цимбали зробити..." Та, кажу, коби вони ше й грали…
Я мав пару коней, мав кузню, мав сівник, косарку, робив плуги кінні. А цього літа, думаю собі, матеріал маю. Володя Гродзінський, щось почали балакати, кажу, цвєків траба — цвєки з піаніно. А він каже, я запитаю Володі Яшана, якось дзвонить:
— Коля, є!..
Якось був у Городенці, підійшов і взяв 270 цвєків. Ну, для мене — це щось! Стули маю, матеріал є, каркас дубовий, там ще смерекова дошка йде, інструмент різний маю, лиш треба хотіння. Стаю собі під навісом, Ганна Миколаївна, вона — через вікно, а я роблю. І так уже після того, як зробив, строїв, та й десь тако, як іду попри то, та й люблю так, ну, перебрати. І десь воно там було. Ну, я не видів її, а на другий день вона мені каже:
— Ти маєш слух неймовірний…
— А що?..
— Я була би слухала й слухала, але ти вже не грав...
Кажу:
— Ну, треба сказати, відкрити вікно, я би ще грав…
І ще й цього року зробив двоє. Не те, що під заказ, просто мені інтересно, я роблю, і мені дуже цікаво. А найцікавіше вже наостанку, як це вже зроблено, коли вже строю, камертон строю. О! Це для мене тоді — я чую, що я зробив!
Закінчується для всіх нас Дмитріївський день, на село спадає вечір, якось раптово і нежданно. Так буває у листопаді, коли чим день все ближче до зими. З Миколою йдемо до хати, в хаті не напалено, і не тільки тому, що тепер це загальновкраїнська проблема. З двох боків на столах — два інструменти. Вони свіжовилагоджені, ще пахнуть деревами, які донедавна стояли під сонцем, шепотіли з вітрами, переповідали їм лиш відомі мелодії. Ці інструменти мають вистоятися на холоді. Їм належить ще звестись на ноги, як народженим дітям, дочекатися часу. Я кажу Миколі:
— Заграй…
Микола бере пальцятки і торкається струн. "… Плаче захмарне небо, в роздумах клени сумні…" Ми стоїмо поруч із Цимбалістим і співаємо. "… Нам зустрічатись не треба, стиха ти мовив мені…" Він бере камертон, показує, що ще ні, не та музика, не час ще. Як у двох скрипках ліричного героя українського пісенного Орфея ("Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки…"), так і у двох цимбалах, які зробив Микола, живе душа. Господній дар, музика у струнах. Я запитую Цимбалістого звідки це в нього? Він каже:
— Не знаю, видно, дав Бог…
— Знаєш, Миколо…
Кажу йому:
— Ти настраждався, ти не знайшов тоді батька, а я, здається, знайшов сьогодні тобі сестру…
Западає така затяжна в нас довготривала пауза.