Європа-блюз

Європа-блюз!.. Р.S. Валюта пішла на дітей-сиріток. Гуд бай! Свою смердючу валізу, напхану ватою та макулатурою, можеш пошукати в кущах. Паспорт приватизовуємо. Пригодиться й нам".

— Що ти мені показуєш? Це тобі писали? — спитала вона, коли прочитала папірець.

— Мені, — відповів Хорт. — Після того, як мене викинули з машини, я його натрапив у кишені піджака.

— Тебе викинули з машини? Хто викинув?

— Так, мене викинули з машини по дорозі з аеропорту.

— Коли це трапилося?

Віктор пильно глянув у її великі круглі очі. А вона в свою чер­гу дивилася на нього так щиро й відкрито, нібито питала, чого ж це він не розповів їй про цю прикру пригоду вчора.

— Якщо бути точним, то ця пригода сталася ще позавчора вночі. А ти хіба нічого не знала?

— Я? — ще ширше округлила від здивування свої круглі очі дівчина. — Звідки? Чи може по радіо передавали?.. Вибач... Так я його ніколи не слухаю...

Вони повернули в Протасів Яр. Надійка Феррарі любила ці місця. Знамените Байкове кладовище... Знамениті люди, що давно і недав­но жили тут, у столиці... Виступали на її театральних сценах, трибу­нах, мітингах. Декого дівчина ще пам'ятає. Тих, що зовсім недавно відійшли в кращі світи. Палких патріотів, що згоряли щохвилини за волю України. Хто в тюрмах сидів, хто був у вигнанні... В екзилі, як кажуть українці з-за кордону. Феррарі любила прогулюватися цент­ральними алеями кладовища. Інколи просиджувала там біля могил, над якими височіли гарні пам'ятники, що увіковічнювали знамени­тих і не зовсім людей. Часто зовсім молодих і вродливих людей, яких вона, здається, тільки тепер по-справжньому побачила й оціни­ла. Феррарі дивилася на них своїми великими очима й думала, що й ці люди колись так само закохувалися, розчаровувалися, плакали й сміялися... Раділи своєму земному щастю і ніколи не задумувались тільки над одним, що все тут на цьому світі скороминуще. Все тут тимчасове, і до них, як до всіх інших, прийде невблаганна смерть, і всі ми там, на тому світі, будемо... Вона взяла Віктора за руку. Їй хотілося йому щось сказати. Сказати про те, щоб люди часто прихо­дили на кладовища. Вони, як і театр, людей роблять іншими. Театр бла­городнішими, а кладовище — добрішими, задумливими, філософами...

Їй хотілося й самій бути добрішою. Вона хотіла поцілувати лейтенанта. Свого лейтенанта. Але не наважувалася. Їй здавалося, що цілуватися на кладовищі розцінюється як святотатство... Й цього ніяк робити не можна. Що подумає про неї бабуся?.. А її дідусь? Дідусь-італієць... Чи зустрілися вони там на небі? Чи є в ним там своя Італія, Україна?.. Свої кордони... Чи там одне тільки чисте й го­лубе прозоре небо, в якому пурхають, як невидимки, людські душі, добрі, сором'язливі... А злі просто згорають у полум'ї пекла, добрі ж навічно залишаються у безмежному всесвіті потойбіччя. У всесвіті, де нема ні кінця, ні краю і в якому всім поколінням вистачить місця. Всім добрим душам, а не злим... Може саме тому Бог закликає і просить бути милосердними, терпимими і не вкорочувати один одному віку...

— Давай підемо звідси, — тихо мовила Надійка Феррарі. — Вже вечоріє. Скоро ніч. Душі вийдуть зі своїх домовин і розпочнуть вічний танець життя і смерті...

— Що ти кажеш, Надійко?!

— Так, так, я бачу ці танці щоночі. Я бачу ці душі — гарних чоловіків, жінок... Вони виходять зі своїх могил і виконують щоночі ритуальні танці...

— Не вигадуй! Це все тому, що ваш гуртожиток біля самого кла­довища. Ти собі навіюєш... Мені здається... — лейтенант Хорт раптом осікся...

— Що тобі здається?! — вона спробувала до нього пригорнутися, обхопивши обома руками його лікоть.

Несподівано він відчув, як хтось його з силою шарпнув за іншу руку. Відірвав від нього Надійку. Це був кремезний незнайомець.

— Ти що — на цій сучці женишся? Це я тебе питаю! — і щоси­ли заїхав лейтенантові в обличчя. Хорт похитнувся і від несподіван­ки впав на кущ чи то глоду, чи терену. Та над цим було ніколи роздумувати. Молодик, який був на кілька років старший за лейтенан­та, намірився нанести черговий удар йому в пах.

— Василю, Василю! — кинулася до нього Феррарі. — Василю, ти помилився. Це я — Надя, а не Любка.

Та Василь видно цих слів або не чув, або ще не вгамував своїх емоцій. Він ударив удруге, але удар прийшовся на стегно лейтенан­та, який вивернувся і в свою чергу так ударив молодика, що Василь не зчувся, як опинився на землі, прооравши носом чорнозем і випльовуючи землю разом з травою, що потрапили в рот. Відчув присмак крові. Нижня губа була розсічена об камінь чи скло.

— Отак буде краще, — мовив Віктор, сидячи на спині свого про­тивника.

— Василю, — нахилилась над вухом молодика Феррарі, який роз­пластався на землі під великим кущем. Віктор, заломивши руки йо­го за спину, клацнув наручниками й наказав:

— Тепер можеш встати. Будеш брикатися, опинишся знов на тому місці, де щойно лежав. Зрозумів?

— Василю, ти помилився. Це ж я, Надя. Ти переплутав!..

— Надю, пробач. У цю халепу мене втравив плюгавий. Я тепер і сам бачу! — він повернувся до лейтенанта. — А ти мені пробач і зніми наручники. Я думав, що це Любка. Чортзна-що...

Віктор переглянувся з Надійкою. Очима спитав: "Можна йому вірити?" Вона мовчки кивнула. Лейтенант зняв наручники...

Капітан Дубль негайно розпорядився знайти сищика Кублея. У кабінеті вони сиділи вчотирьох: капітан, лейтенант Хорт, Надя Феррарі й Василь Король — сестри чоловік.

— Дещо я вже знаю про вашу дружину, — не поспішаючи заговорив капітан Дубль. — І хто вона за професією...

— Акторка! Але театр збанкрутував і вона опинилася на вулиці. Держава на культуру дотації не виділяє і їх розігнали. Потім вони утворили артистичну групу і начебто виїхали на гастролі...

— Днями ви зустрічалися з режисером, і він вам сказав, ніякої групи не існує. Тож Люба в театрі не працює, бо його просто нема, і ви запитали в дружини, де ж вона працює. Так?

— Саме так, пане капітан. Вона мені відповіла, що працює в аеропорту "Бориспіль" у ресторані. Я відвідав ресторан, але й там мені сказали те ж саме. Коли я про це повідомив дружині, вона мені ска­зала, що звільнилася з ресторану і уклала контракт на кілька тисяч доларів. Тож виїжджає за кордон...

— І що ж ви?

— Я її не відпускав. Забороняв. Кричав, що розлучусь, покину. Вона відповідала: мовляв, твої турботи. Якщо покину, у неї є коханець, який її по-справжньому кохає і не зраджує...

— Ви часто зраджуєте свою дружину?

— Я б не хотів на це питання відповідати при Наді...

— Надю, вийдіть, будь ласка...

— Та хай каже. Ніби я не знаю... Я ж скільки разів його підловлювала з іншою, а проте все одно Любці нічого не казала. Знала, що всі чоловіки однакові, — і глянула на лейтенанта Хорта. — При­наймні після того, як одружаться...

— Що ви на це скажете?

— Справді, як усі чоловіки, поступав... Майже, як усі... Потім відчув, що й Любка до мене охолола...

— Не Любка, а Любчик, — вибухнула раптом гнівом Надя. — Ти ж її завжди Любчиком називав! Мій Любчик, мій цьомик...

Василь почервонів.

— А Любчик дійсно охолола. Я відчував, що вона збайдужіла до мене. Коли я лягав з нею в ліжко, казала: "Ти знаєш, я морально не готова. Не зачіпай мене, я тебе прошу". Або у неї нібито піднімався раптово тиск. Словом, я зрозумів — у неї є також інший чоловік. Вона завела й собі коханця. Я ревнував, не міг цього навіть собі уявити. Уявити, що моя дружина в обіймах чужого чоловіка. Чужому віддається, з чужим спить. Чужі руки глядять її чудове тіло, чужі ус­та цілують її руки, її великі очі...

— Ви що — близнята з Любою? — запитав капітан Надю Феррарі, перебивши молодика.

— Так, близнята, — відповіла та. — Нас тільки по голосу розрізня­ють. Бачите, навіть Василь помилився.

— Як же це трапилося?

— Я ж вам уже казав. Я пішов до приватного детектива. Цього Кублея... У мені щось жило і підказувало, що Люба, пробачте, Любчик нікуди не виїхала. Вона живе в Києві... У свого коханця... А ті долари, ті долари, що вона мені залишила нібито від угоди, підписа­ної з якимось канадським чи американським імпресаріо, все це не що інше, як вигадка... Вона сказала: "Я даю тобі останню можливість отямитися. Або ти перестанеш бути бабником, або я більше до тебе не повернуся... я виїжджаю на гастролі. Побудемо трохи окремо, відпочинемо один від одного. Або розлучимось назавжди, або, якщо ми справді не можемо один без одного, повернемося назад і розпочнемо життя таке, про яке ми з тобою мріяли побудувати й закінчити..."

— І що ж далі?

— Я дав сищику фотографії. Дві. Заповнив анкету, де вказав звички дружини, її слова-паразити, улюблені місця, страви, родимі плями, якщо є... Ну, все, що в тій анкеті зазначено... Відповів на всі питання. Сищикові заплатив аванс. Він кілька днів нишпорив в аеропорту. А вчора повідомив мені, що Любка... Пробачте, Любчик зустрічається з якимось одеситом, і він на них натрапив на алеях Байкового кладовища. Вона вже кілька днів поспіль зустрічається з тим хлопцем біля могил, — він важко зітхнув.

— Але ви ж знали про існування сестер-близнючок?

— Звичайно, знав. Але мене той плюгавий сищик запевнив, що то моя дружина. Розумієте, в них до того ж ще й однаковий одяг. Купують усе на себе разом, не зважаючи на те, що Любчик одруже­на, а Надійка ні. Хто що з них натрапить на оригінальне в магазині, той і телефонує іншій, а тоді вже купують все однакове. Відклада­ють завжди одна одній дві пари. А коли сукня чи спідничка одна в магазині — ніхто з них не бере.

Надя ствердно кивнула головою, мовляв, це справді так.

"Так от кого я бачив в аеропорту! — подумав у цей час лейтенант Хорт. — Але звідки могла знати Люба, що я не швед? Чому во­на мене попереджала? Це завдячуючи їй я сьогодні живий і здоро­вий... А не по-справжньому розстріляли"...

— Дозвольте одне слово, пане капітан?

— Будь ласка, лейтенанте...

— Надійко, скажи, ти маєш зв'язок з Любою?

— Про це ти міг би запитати мене сам на сам! — вибухнула раптом Надійка.

— Але я не знав, що в тебе є сестра близнючка. Я гадав...

— Досить, лейтенанте... Ви ж просили одне слово, а скільки поста­вили?.. Я вас далі слухаю, пане Король, — звернувся капітан до Василя.

— Ну а далі вже вечоріло... Я глянув на цю пару, — він показав на Надю і Віктора. — Очі в мене загорілися ревністю і ненавистю.