Ключ до вбивства

Олег Чорногуз

Сторінка 8 з 17

Тоді я, щоб показати йому, що я таки справжній сищик, кажу: "Шерше ля фам?" Він на мене лупатими очима глянув, лупнув двічі, а вже потім, як дійшло, закивав своєю великою головою. Зняв рукавички, поклав переді мною на стіл, показуючи свої величезні, як у гусака лапи, тобто руки з вузлуватими пальцями. "Я шукаю убивцю моєї матері".

— Не зрозумів, — перебив його Дубль. — Матері, чи...

— Матері, сказав. Я й запитую його: "Коли ваша мати загинула?" "П'ять років тому, 7 листопада, її знайшли повішеною у себе в кімнаті". Може, вона сама повісилась? "Я не думаю, — відповів він. — Мама любила життя. Дала мені слово, що б у її житті не трапилося, вона поставить мене на ноги... Мені тоді виповнилося 13 років".

— Нічого не зрозумів. Давайте уточнимо: не п'ять, а десять років, і йому тоді було не 13, а 15, — заговорив капітан.

— Хто кому розповідає? — розгнівався Кублей. — І хто кому роз­повідав: він мені, чи вам?

— Він розповідав це й мені! — гарячкував капітан.

— Вам? Тепер моя черга дивуватися, — стенув плечима Кублей. — Ви ж його тільки розшукуєте. Даєте портрет... Нічого не розумію. Краще ви мене уважно слухайте, капітане, тут щось не те... Я його й питаю: "Ви когось підозрюєте у вбивстві вашої матері?" — "Так! Підозрюю, — відповів він. — Скульптора Ковалевського-Панчука... Петлю, на якій повісилась мама, саме він приніс у наш дім..."

Капітан Дубль затамував подих, а Кублей вів далі:

— "Якщо бути точним, петлю цю приніс у дім я, — сказав відвідувач. — Мені скульптор Ковалевський подарував німецьку вівчар­ку... У нього не знайшлося повідка і я взяв замість повідка оту зло­щасну петлю... Петля так і лишилась у нашій квартирі. Напередодні жовтневих свят мама поставила мене перед фактом: що вона зби­рається виходити заміж... За скульптора Ковалевського... Питала, чи я не буду заперечувати... Я, чесно кажучи, скульптора недолюблював. Трохи по-дитячому навіть ревнував. Мама ж його, здається, кохала по-справжньому. І я дав згоду. Ковалевський мав імпортний авто­мобіль, дачу-фортецю, моторний човен... Ми часто виїжджали на йо­го човні на Дніпро, ловили на спінінг щук, окунів... Він мене в прин­ципі ніколи не ображав. Одне слово, я погодився... Мама говорила, що 7 листопада відсвяткуємо потрійне свято: весілля, день народжен­ня Ковалевського і свято Жовтня. Напередодні мали розписуватись. Мама наполягала на цьому, хоч він казав, що печатка ще нікого не стримувала... Та все ж погодився. Але ні 5, ні 6 листопада він не при­йшов... Шостого увечері мама вийшла з дому, її довго не було... По­вернулася пізно, напідпитку. Співала, крутилася перед дзеркалом, а потім дуже плакала... Я її заспокоював, питав, що з нею... Вона відповідала, що я вже дорослий, усе зрозумію. Мовляв, хтось там, письменник Гайдар, чи що, у мої роки вже командував полком... Я тоді ні про що не здогадувався... А вранці 7 листопада я востаннє побачив її... у петлі... І тоді я поклявся знайти маминого вбивцю... Вона залишила записку"... Записки він мені не показав, — поспіш­но додав Кублей. — Гадаю, збрехав, коли сказав, що вона десь за­губилася... Того ж дня я пішов слідами Ковалевського-Панчука. Я приїхав на дачу, несподівано помітив ваш "Опель" і стривожився: щось уже трапилося... Потім на ґанок вийшов син. У санаторії "Лель" мені сказали: "Ковалевський повісився. А он його син". Я обімлів. Це ж треба: 7 листопада покінчив життя самогубством, ма­буть, совість заїла. Але чому аж через п'ять років?

— Через десять! — уточнив капітан.

— Через п'ять! — відрубав Кублей.

— То у вас був не син Ковалевського? — спантеличено запитав Дубль.

— Звичайно, не син. Інший. Чимось подібний, але не він. Я й сказав йому наступного дня: "Убивця вашої матері повісився. Оце і все, про що я дізнався за цих три дні. Така ж версія і в капітана Дубля, і в судмедексперта Максима Череватенка..." Він, здається, зрадів... Перепитав, чи це точно. Я йому сказав, що у мене є свої люди в управлінні, що це така ж правда, як мене звати Кублей, а його Вадим...

— Вадим?

— Так, Вадим! — відповів Кублей. — Він мені сердечно подяку­вав і попросив ще про одне: аби я точно перевірив: Ковалевський повісився сам, чи його повісили, бо дуже хоче, щоб убивцю таки роз­шукали... Ще спитав, скільки винен мені. Я назвав суму... Він запи­тав, у якій валюті і за яким курсом я хотів би одержати гроші...

— Ви, звичайно, сказали, що за найнижчим курсом і, звичайно, у валюті... — гмукнув Дубль.

— Зрозуміло! Інакше б мені не бачити, капітане, Болгарії...

— У чому ж конкретно полягало його прохання?..

— Я вже сказав: він хоче, щоб я знайшов вбивцю Ковалевського, якщо це можливо... За це він платить потрійну суму від прейскуран­ту. У доларах. За будь-який результат, але остаточний і до­стовірний...

Капітан замислився:

— Тепер я щось трохи починаю розуміти...

— Йому абсолютно однаково — це вбивство чи самогубство, аби тільки він знав правду... Ось і все, капітане. Ще запитання будуть?..

— Мені потрібна адреса Вадима... Як його прізвище?

— Іщук. Вадим Іщук, капітане. Адреса: Київ, вулиця Петропавлівська... А втім, ось його візитка, я вам її дарую. Якщо більше нема запитань, то я з вашого дозволу...

Дубль зиркнув на годинник:

— У вас ще море часу...

— Дуже щасливий, що сьогодні я не так швидко вам набрид, — лукаво примружився Кублей.

— Я вас уперше бачу пристойно одягненим, Кублею, і ви, здається, почали користуватися дезодорантом...

— А ви б мені порадили частіше митися, чи не так?

— Не гнівайтесь, Кублею. Самі ж бачите, я вам хочу тільки добра. Хочу, щоб ви стали кращим хоч у вільній і незалежній... Треба ж вам колись відмитися, ви ж стільки боролися проти її незалежності...

— Не раджу вам дратувати мене, капітане. У мене є й свої якісь міркування. Може, вони не збігаються з вашими, але я мовчу...

— Йосипе Віссаріоновичу, ради Бога...

— Ви, наскільки мені відомо, вважаєте смерть скульптора самогубством. Так?

— Припустимо, але звідки у вас така інформація, Кублею?

— Коли людина несподівано стає багатшою... Я не кажу — багатіє, просто стає багатшою. Так ось, вона може дозволити собі розширення своєї мережі... У мене ж досвід. Невже ви гадаєте, я не можу дозволити собі маленької розкоші мати хоча б одного свого агента у вашій кон­торі?..

— Ви його завербували, Кублею?..

— Ні, ми працюємо з ним за контрактом. Гадаю, це не зашкодить ні вам, ні мені. Адже, сподіваюся, ви переконалися, що ми служимо одній і тій же справі?

— Ваші припущення, Кублею?..

— Після потрійної ставки Іщука у мене закралася думка, якась така туманна думка... Але після вашого оголошення по телевізору, після того, як я побачив портрет того, кого ви підозрюєте в убивстві, я подумав: Іщук — убивця...

— Чому ж ви досі мовчали?

— Я до оголошення по телевізору не думав, що у вас раптом поміняються погляди на одну і ту ж справу. Тепер самогубство ви розглядаєте, як убивство. Після того, як я дізнався про це, мої сумніви розвіялися: Вадим Іщук повісив Ковалевського... Тепер я впевнений у цьому!

— Через п'ять років?

— Так, через п'ять... Він мене попросив розшукати убивцю матері — я убивцю розшукав...

— Хвилинку, Кублею... У вашій гіпотезі дещо не сходиться...

— Що саме?

— Ви знайшли убивцю мертвим дев'ятого листопада, так?

— Так.

— Убивця ж прийшов до вас із заявою і проханням восьмого, тобто уже після смерті Ковалевського! — майже вигукнув Дубль.

— Чорт забирай! — лайнувся Кублей. — Справді, не все сходить­ся. І все-таки, що ж звідси випливає?..

— А звідси випливає одне, Йосипе Віссаріоновичу: вбивця розшукує сам себе...

— Убивця розшукує убивцю?! — витріщився Кублей.

— Так, Кублею...

— Це щось нове... Принаймні у моїй практиці... Для чого це йому?

— Для певності! Адже ви самі казали, він готовий заплатити потрійну ціну за достовірність фактів. Він хоче знати правду. А правда його полягає в одному: йому потрібно знати, підозрюють йо­го в убивстві чи ні... Якщо справа припиняється — йому назавжди гарантовано спокій. Він за свій спокій вам платить потрійну ціну.

Якщо ж ви іще подвоїте ціну, то він усе одно погодиться, аби тільки мати певність. Він хоче, аби ми з вами розглядали цю смерть саме як самогубство. Ось його мета...

— Бо в іншому випадку? — не зрозумів Кублей.

— В іншому випадку — він рватиме, як ви висловлюєтесь, кігті... Скажіть, Вадим перед вашим від'їздом не телефонував? Ви з ним після того, як одержали гонорар, не зустрічались?

— Він мені вчора дзвонив, — признався Кублей.

— Звідки?!

— Сказав, що з дому... Але це у мене одразу викликало підозру: мені здалося, що телефон міжміський...

— Що він сказав? Чим цікавився? — нетерпеливився капітан Дубль.

— Він повідомив, що бачив по телевізору фоторобот убивці Ковалевського.

— Не додав, що портрет убивці дещо схожий на нього?

— Він цього не уточнював. Чекав, очевидно, що це скажу я... За­питав тільки: "Так що, самогубство — уже не самогубство? А як же ваш платний агент, ваші достовірні факти?.." Я відповів йому, що для мене це така ж сама несподіванка, як і для нього, і що він не має ніякого права розмовляти зі мною таким тоном, я за хамство не одержував авансу... Іщук вибачився й сказав, що готовий, як ви й передбачали, капітане, ще раз подвоїти ціну, але тільки за точну інформацію. Я спитав, як з ним зв'язатися, на що він відповів: "Ніяк. Телефонуватиму сам. Прошу тримати мене в курсі усіх подій, я маю знати усе. Я маю знати, хто убив убивцю моєї матері... Ви ме­не зрозуміли?.. Вважайте, контракт продовжено... Незабаром вам вручать ще один аванс". І поклав трубку...

— І ви після цього ідете, Кублею, у відпустку?..

— Я вже сім років не відпочивав... Вам це число про щось говорить чи ні?

— Тільки те, що це — щасливе число... Я просив би вас, Кублею, відмінити відпустку...

— Я це зроблю лише за однієї умови, капітане...

— Я до ваших послуг!

— Якщо ви сьогодні спробуєте відмінити рейс до Варни. — Він рішу­че підвівся, потиснув капітанові руку й додав: — Побажайте мені гарної погоди, трохи теплого моря і гарячих обіймів болгарських дівчат...

Капітан Дубль дивився на мокрі сліди від великих черевиків, що за­лишив після себе Кублей. Він, як завжди, вступав у калюжі і, як завжди, лаявся.

5 6 7 8 9 10 11