Пробігла одразу останній рядок, мовчки сіла. Лілія все зрозуміла.
— Ти, може, навмисне завалила? Двох балів всього бракує, — її пильні очі вп'ялися у доччині.
— Та ви що, мамо? Як ви могли таке подумати? Я ж з розуму не вижила, щоб прикрість батькам зробити і самій біля розбитого корита лишитись...
— Може й так, — по хвилі згодилась Зоя Климівна.
— Я потім звіряла свої відповіді з підручником. Все я правильно сказала. Та вже з першого екзамену зачула там себе чужаницею. Вони й слухали мене неуважно. А бачили б ви, хто туди вступає! Я проти них селючка.
— Хіба тебе вродою батьки обділили? Здається, серед дівчат ти таки найкраща.
Лілія навіть зашарілась від такої оцінки.
— Та не обділили, ні. Але не такі там кандидати в студенти. Стильно вдягнуті, випещені, впевнені. Словом, не такі, як я.
— Іди тепер у свій медичний, — дала ослабу Зоя Климівна.
Вже геть пізніше, коли "поїзд пішов", Адам Гордійович вивідав, що до паперів дочки треба було додати негласні благословення із обкому партії і "Контори Глибокого Буріння": "Комітет нє возражает.".
У статусі невдахи-дівчиська, пригніченою, і зустріла Лілія свою долю. Ще були зимові холоди, а у двох серцях забуяла весна. Обом тісно зробилось в селі, то їздили іноді на концерти в Ковель. Зупинялися у Романової тітки. Було, пропали аж на три дні. Батьки Лілії прижучували: поголос пішов — такі гульки до добра не доведуть. Але ж дівки не припнеш, людям роти не затулиш. Той єгиптянин геть задурив їй голову, вона вже й про медінститут забула.
— Я в медучилище піду, — відповіла на докір, — у медінституті, напевне, так само, як в університеті, приймають.
— В ПТУ[22] ще краще, — вколола мати. — Там ніяких екзаменів.
Шпильку Лілія пропустила повз вух. Але студенткою медучилища стала. Роман і радів, і потерпав. Три роки Лілія буде в місті. Там хлопці мимо не пройдуть. Заякорив. Надійно. Вже на початку другого курсу, коли на вихідний приїхала додому, і вони були з матір'ю удвох, тихо заявила:
— Мамо, я буду виходити заміж. Треба.
В хаті вивергнувся Везувій. Коли вулкан трохи утих, Лілія все ж спитала:
— А що інше порадиш?
— Гінекологічне крісло, — жорстко відрубала.
— Вбити дитину? Того я робити не буду.
— Як хоч. Зате матимеш високе звання: дружина тракториста.
Сім'я Човників змаліла. Сім'я Бортників подвоїлась, бо небавом, після весілля, у хаті срібним дзвіночком веселив голос першого номера з обіцяної футбольної команди. Всього через рік — до пари. Ба, — донечка, якій неймовірно раділи.
— Оце то темп, друже, ти взяв! Хлопці, дівчата! Маєте Романа і Лілію за еталон взяти! — не вгавав Сянько на хрестинах. — Ти, Ліліє, дірочки на блузці готуй. Ще три роки і матір'ю-героїнею станеш.
Та демографічний спурт приросту Бортників на цьому обрізало. У Лілії медична міні-мрія збулася, навіть з червоним дипломом. Роман добре витрудив тоді руки: робота, двійко малих, від матері поміч невелика, їй самій вона треба.
Видряпались. Незгіршим газдою став. Звів прибудову до батьківської хати, літню кухню. Хоч трудодень був убогим, але одержував трохи більше інших. Не стільки за норми, якість роботи, скільки за свій хист. Діагноз мотору, електрообладнанню ставив безпомильно і швидко. Отже, не треба викликати спеціаліста з МТС[23], чи волокти туди завмерлу техніку.
"ПРОФЕСОР"
Восени, коли Роман в урочищі Антониха сіяв пшеницю, під'їжджає "бобиком" водій голови колгоспу.
— Начальство веліло негайно прибути. Сідай.
На тракторній бригаді стояла новенька чорна "Волга". Якесь велике цабе їхало через їхні землі, машина раптом засіпалась і заглохла. Її й притягнули сюди. Цабе — високий, з барильцем чоловік, старанно виголений, в норковій шапці, стояв обіч голови, біля машини з відкритим капотом.
— Романе, клінічна смерть, як бачиш. Треба оживити. Займись, а я тим часом Владлену Самійловичу наші ферми покажу. Через годину ми приїдемо.
Коли вони повернулись, мотор "Волги" тихо вуркотів, водій сидів за кермом.
— Що там було, Романе? — спитав голова.
— Конденсатор пробило.
Цабе виразно глянуло на свого водія. Той, мабуть, знав чого тепер можна йому чекати.
— Дмитре Миколайовичу, — погляд цабе враз подобрішав. — Думаю, не забудеш цього хлопця... Професор... — і простягнув після голови руку Романові. Той мовчки потис начальницький перст.
Головина голова тут же смикнулась у бік гостя в погідливій усмішці.
— Владлене Самійловичу, ну ви й провидець...
— Нє понял, — кинув той незрозумілий позір.
Голова спішно пояснив:
— У нас його професором давно кличуть. Але ви не знали. Він у нас заслужена людина — передовик, раціоналізатор.
Хмарка вмить збігла з твару високої персони.
— Хі-хі.., — хіхікнула вона і різко вмовкла, ніби щось непристойне вислизнуло з партійних уст, які звикли до іншого тону.
Справді, обірвані хіхоньки різко дисонансували з його ж розмовним басистим тоном, і хлопці не стримали мовчазних посмішок: сміється, ніби мале дівчатко. Гість знав про цю незжиту природну ваду, яка іноді недоречно проривалась, псувала його партійний статус, адміністративний стиль спілкування з підлеглими. Тому враз спробував приправити її жартом.
— Дєйствітєльно, я нє знал. Но пріятно. Вот відіш, партія чувствуєт, чєм жівьот народ.
Роман усміхнувся з такої брехні, бо тим "народом" була його тітка Ликерія, рідна сестра його батька. То в церкві її охрестили так, а в селі усі, і Романова мати, звали Луцькою. Приїхала з своїм чоловіком, дядьком Василем, їхнім сином Льовчиком. Попри небезпеку, бо то було ще за німців, у сорок третьому. Не так, мабуть, у гості, як розжитися на харч. Для обміну привезли трохи дефіцитного для села дріб'язку: сірники, голки, мило, порошок для фарбування полотна.
Вже з порога, в хату, ніби теплий вихор увірвався. Тітка Луцька була веселою, щебетливою, голосистою і Роман одразу пройнявся до неї довірою. Дядько Василь, ледь не до балька головою, худий, з бульбатим носом, малоговіркий, але очі добрі. Руки довгі, граблисті. Коли здоровався з Романом, той відчув — його дитячу руку ніби вхопила залізна. Дядько вже кілька літ у депо ремонтує вагони, вергає тяжке залізяччя, а то не годинникові коліщатка. Долоні й стали, ніби металеві.
Тітка з мамою міцно обійнялися, сплакнули з радості, а коли відірвалися від обіймів, очі тітки стрибнули на Романа. Не менше хвилини бігали від голови до п'ят, лице засвітилось усмішкою.
— Татусь, татусь, викапаний Міша! Який славний грибочок виріс у тебе, Оксене! Іди, іди сюди, мій дорогесенький! Вона навіть не стала чекати, доки Роман підійде, кинулась до нього, вхопила в обійми, підняла, розцілувала у щічки, а тоді відхилила голову назад. — Дайно я тебе зблизька роздивлюся... Еге ж, Міша. Як дві краплі води. А де ж він, до речі?
— Як на те, забрали його німаки на тиждень. Ліс заготовляти для них. Староста визначив. Хто втече — тюрма, чи й гірше.
Роман не знав що робити в руках тітки. Сисунчик чи що? Та не хотів псувати настрій добрій тітці. Може, те й сама відчула, бо поставила його на підлогу і з великої господарської сумки почала викладати якісь пакунки.
— Оксене, квітонько, — защебетала до матері. — Не ображайся, але першим гостинець буде твоєму грибочку.
"Ну, що вона з тим грибочком напосілась, — думав Роман. — Який я їй грибочок? Я ж не для пательні." Та пригадав, як мати казала, що тітка до нестями любить збирати ці дари лісу. Кожного знайденого білого, або червоноголовця, обережно зріже, витре шапочку, поцілує, а тоді в козубець. Всі білі у неї "полковники", підосиновики — "півники". Вони ніби відчували цю любов і ледь не стрибали у її кошик.
— От тобі цікава і гарна казка, — простягнула йому тоненьку книжечку. — Підеш у школу — вчись гарно. Може, професором станеш.
Роман принадно впився у малюнок на обкладинці, пальцем неквапно провів по заголовку, губи щось стиха шепотіли.
— О, тітко, вона про павука і якогось Бібігона.
Тітка від подиву аж очима закліпала...
— Ти.., ти що, вже читати вмієш?
— Можу трохи. Тимофій Іванович навчив. Вчитель, наш сусід.
Сказав ніби знічев'я, спокійно. Хоча кортіло сповістити піднесено, гордо. Жоден з його ровесників, ще не одолів навіть азбуки.
— Василю, — озвалась до чоловіка тітка. — Ти бачиш, ще до школи не ходить, а вже читає. От, як називається книжка?..
Роман по складах і буквах, а потім і реченням вимовив:
— Павук і Бібігон.
— Правду сказала. Буде професором, — жартома чи всерйоз напророчила тітка й іскристо розсміялась.
Романові Михайловичу і досі в очах та чудова книжка про злого павука і мужнього, мініатюрного хлопчика, утричі меншого за дитячий мізинчик. Він хоробро бився з волохатим, лапастим хижаком, що хотів його заплутати у сіті. От і на малюнку: Бібігон із рогатки атакує ненажеру. Така зброя є у Романа, хлопців. Лиш називають її шпроцом. Ромчику настільки сподобалась книжка, що потім вивчив її напам'ять.
Для Романа в той день випало стільки приємного! Тітка Луцька, мов казкова фея, услід за книжкою видобула з нутрощів сумки. білий буханець. Роман лише чув, що є білий хліб. Ну, куштував хіба на Великдень. Але ж то Паска. А тут хліб, справжній, білий, який їдять пани. Гарна така, зверху припечена товста цеглина. І коли дядько Василь взяв ножа, щоб відрізати йому і Льовчику по скибці, навіть шкода стало: може тому буханцеві болітиме?Але ж так кортіло!
Роман обдивився скибку, понюхав, відкусив шматок. Миттю щезла вона і друга. Дядько більше не давав. Загорнув у рушник, поклав на мисник.
— Василю, — кликнула тітка, — доки ми тут прихорошуємося, дай хлопцям по пару конфет, вони у сумці, в паперовому кульочку.
Вона причепурювала Ромчикову матір у привезену голубу блузку. В отороченій з бортів, на рукавах мереживом, з білим комірцем, яскравими ґудзиками, мати в ній такою гарною стала! Та коли там хлопцеві милуватись? Перед ним у блискучих кристаликах цукру дві маленьких подушечки. Одну, за прикладом Льовчика, тут же кинув у рот. Навіть очі заплющив від насолоди. Смакота яка! І всередині, ніби мед. Приємне таке, м'яке їстиво. Гм. Як його запхали туди, під ту солодку тверду шкаралупу? Хотілось швидше ковтнути і другу подушечку, але став оглядати її.
— Недобра? — пожадливо спитав Льовчик і шарпнув рукою.