І що в тому тілі може бути інше, відмінне від нього? Але сама ніколи не показала мені цього відмінного ні цифрами, ні небесними символами... А все тільки ними й можна пояснити! В тобі живе суперечність. Невгамовний твій розум шукає того, що не існує. Де воно, оте, чого не поясниш числом?
— Того, про що ти питаєш, нема в числах... І воно не показується цифрою.
На мить запанувала мовчанка. Жрець дивився на неї з відвертим подивом. Бо здається, що вона нарешті визнає свою поразку.
— Я чекаю, — мовив. — І я надто старий, щоб чекати довше. Десь уже на мене чекає перевізник на той берег.
— Учителю, ти ніколи не відчував, що вже знаєш мене?
Він усміхнувся:
— Так, я надто добре знаю тебе ось уже чотирнадцять років! І знаю те, що іноді не знаю тебе зовсім!
— Отже, можна сказати, що ти майже не певен у своєму розумі?
— З роками стало немічним моє тіло, але не розум. Він не втратив своєї ясности.
— Тоді як пояснити оце "знаю" і "не знаю"? — дивилася на нього із грайливими вогниками в очах.
Жрець укотре зітхнув.
— Я прожив довге життя, бувало різного в ньому. Я бачив багатьох царів, які змінювали трон. Я закрив очі багатьом мудрецям. Одержав перші знання від свого діда і передав його іншим. Але ніхто й ніколи не ставив під сумнів, що є тільки те, що є! Те, що записано сотні, тисячі років до нас! І нічого іншого, ні відмінного, ні непоясненного! Того, до чого весь час докопуєшся ти... Усіх їх я знав, я не мав сумніву в тому, що вони скажуть і як можуть вчинити. Тільки з тобою в мене народилась непевність.
— Бо я не чую і не слухаю тільки розум у собі, — відповіла Нандаї.
— А що ще може чути в собі розумна людина?! — розвів руками жрець.
— Серце, — м'яко відповіла дівчина. — Чи не ти вчив мене дивитися на усе серцем?
— Ось ти про що... Я лиш мав на увазі любов, з якою маєш дивитися на все живе. Але в серці живуть ще й ненависть, заздрість, захланність...
— Все, про що ти говориш, — діти розуму. А в серці живе ота справжність, про яку ти розповідав мені, і вона тільки в любові. Серце має в собі ще щось: це Голос. Голос нашої богині, яка, поєднуючись із голосом розуму, дає мудрість. І всі мої пізнання неба, чисел, наук тільки підтверджували в мені те, про що я завжди мала знання, але не вміла висловити їх. Бо ті знання, що у серці, треба зрощувати, поливаючи їх розумовими водами. А ті води якраз можуть бути чистими або брудними.
Замовкла і за мить спитала:
— Чому, ти гадаєш, я подала тобі руку тоді?
— Бо я повівся привітно і врівноважено перед тобою.
— Так думаєш ти. Але подала я тобі руку тому, що відчула довіру, прихисток, який могла знайти біля тебе. Не просто відчула це серцем. Я — знала. А тепер скажи, звідки? Адже ти не будеш стверджувати, що на той час у моїй голові були всі ті знання, що ними користуються жерці нашого міста?! Навіть скажу тобі більше. Те, що знала я тоді, ніякими знаннями в голову не увіллєш.
— Згідно з твоїми словами, всередині нас живуть знання, які ми не одержуємо за життя. Тоді де й коли ми їх одержали? — розводив руками жрець.
— Ось це я й намагаюся зрозуміти, — задумливо мовила. — А ще цікаво мені, навіщо стільки добра відправляємо в царство мертвих?
— Ніхто не ставив під сумнів нашу традицію, бажання й заповіт самих богів! Я навіть боюся за твоє майбутнє, — сумно хитав головою жрець.
— Я не настільки дурна, щоб говорити про це з ким завгодно, — усміхнулася дівчина. — Знаєш, я спостерігала за тим, що відбувається з трупом кози, якщо її не закопати в землю. Спливає час — і труп перетворюється на прах. Так і з людиною...
— Я знаю про це, — кивнув головою жрець. — Ще дід мій навчав мене, що все — прах, усі наші досягнення. Окрім знань.
— Тоді хто подорожує в царство мертвих? — спитала Нандаї, дивлячись прискіпливо на Вчителя.
— Не розумію тебе...
— Ну, якщо тіло стає прахом, тоді хто чи що подорожує підземеллям?
— Маю тобі нагадати, що в підземне царство сходять душі померлих, — усміхнувся Учитель. — Про це відомо навіть дітям Уруку!
— А навіщо тоді безтілесній душі вода, їжа і решта начиння, які закладаємо у гробницю?
— Щоб духи не ставали злими й не нападали на людей! Ти ніби вперше чуєш про це...
— Тоді хочеться знати, як це вони виринають з підземного царства: без дозволу богів чи з дозволом, — знову лукаво блищали її великі очі.
Жрець мовчки дивився на неї, схрестивши руки на грудях. Невдовзі мовив:
— У мене нема для тебе відповідей, і я уже звик до твоєї допитливости. Рано чи пізно ми дізнаємося про той світ більше, ніж дізналися про цей, прийшовши в нього...
— Прийшовши звідки? — не вгавала Нандаї.
— Нам треба повторювати давним-давно відомі істини?
— Я не про те... не про злиття чоловіка й жінки та їхній плід... тілесний, — зробила паузу. — Бо маю враження, що деякі речі уже знала з народження. Ці знання говорять у мені відчуттями й отим таємним голосом із серця...
— Відчуття, — глибоко зітхнув жрець. — Бували вони і в мене не раз, маю зізнатися тобі.
— Отже, є сутність, яка може жити за межами нашого тіла. Вона приходить у тіло й покидає його, і сутності тій не потрібні ані прикраси, ні їжа...
Нандаї замовкла. Вони обоє мовчали, кожен про щось своє. Одна прагнула пізнати котрусь із істин, ще не доступних усім мудрецям їхнього світу. Інший думав над тим, що уже зовсім скоро буде мати нагоду підтвердити або заперечити здогадки чи то недоведену певність своєї учениці. Ось тільки чи зможе коли— небудь дати їй знак із того, підземного, невідомого, світу Нергаля й Ерешкігаль.
— Але ти не забудеш про мене, — промовив.
— Ні, не забуду. Я завжди буду приносити дари богам і молитися за тебе. Так, як того вимагає традиція.
Жрець тільки полегшено зітхнув.
* * *
Минули чергові святкування Нового року, люди і природа розпочинали ще один життєвий виток. Тільки жрець зупинив свій біг у їхньому світі, відійшовши в інший невдовзі після свят.
Тієї ночі Нандаї довго сиділа за розрахунками, вона вирахувала швидкість шляху полюса світу через один знак Зодіаку, де на один градус буде припадати сімдесят два роки. Ще одне важливе число з'явилося на світ.
Виснажена і змучена, заснула за столом.
Якоїсь миті відчула себе. Довкола — тиша та сизо-бурий, майже чорний, туман. Вона незграбно переверталася в тому тумані, але невдовзі опанувала себе і почала направлений рівномірний рух. Не розуміла, де знаходиться, та й тіло її було відсутнім. Те, що рухалося й розмовляло саме з собою, дивувалося й оглядалося навколо, було скупченим в одній точці. Раптом звідкілясь дмухнув вітерець, але радше то був чийсь подих, глибокий та протяжний. Вона глянула в тому напрямку. У ледь прозорому світлі розгледіла постать свого Вчителя. До неї долинув його голос: "Нандаї, пора мені, дочко...". Постояв хвильку, потім, ледь махнувши рукою, розвернувся. Образ його розтанув разом зі світлом, занурюючись у темряву.
Прокинулась. Тривожно билося серце, щось холодне та важке застрягло у грудях. Знала, що має бігти до його дому. Той час переходу прийшов.
По дорозі зустріла слугу, який зі смолоскипом прямував до храму. Він ішов по неї.
Жрець лежав із заплющеними очима. Сіла поряд у крісло й торкнулася його руки. Повіки жреця повільно зарухались і квола усмішка торкнулася губів.
— Прийшла... Я чекав на тебе, — прошепотів.
Сльози котилися її лицем. Трималася міцно за його руку. Мимоволі в пам'ять заглянуло минуле: та хвилина, коли торкнулася його руки вперше. Міцної, теплої, надійної. Тепер ця рука не така.
— Ти як пташка, — промовив.
— Про що ти, батьку? — спитала крізь сльози.
— Так ти трималася за мою руку тоді... Й цей дотик я відчув уві сні... на нашій терасі... Пам'ятаєш?
— Твоя рука була моїм порятунком... Як тепер без неї'?
— Ти вже давно — опора сама собі.
— Це обман.... Я почуваюсь дуже слабкою цієї миті.
— Це мине. Все минає... Я уже бачу човен. І знаю, що мені найбільше потрібно у ньому.
— Що, батьку?
— Те, що у твоєму серці. Єдиний дар, який не вимірюється нічим...
— Моє серце завжди буде з тобою, Вчителю.
Тремтячими, довгими й сухими пальцями жрець стиснув її руку. Зробив глибокий вдих, видих — і відійшов.
Нандаї схилила свою голову до його руки, вперше й востаннє торкнулася її обличчям.
Наступного дня розпочалися приготування до врочистої церемонії поховання Верховного Жерця Уруку.
Разом із жерцем покинув місто і спокій. Усе частіше надходили тривожні звістки про майбутню війну. Недавно впало сусіднє царство, й загарбники не мали наміру зупинятися. Людина, котра настільки вклоняється речам, що навіть своїх мертвих обкладає різним начинням, сріблом і зброєю, не може зупинитися, коли перед нею відкривається ота зваблива дорога, що веде до ще більшого володіння будь-чим. А дорозі тій не буде кінця, допоки вся цінність чогось буде вимірюватися одиницями, вагою, міхами, возами. Тому й не припиняється вервиця війн. Не припиняється людське горе, сльози, біль, прокльони. Нандаї впевнена в тому, як і впевнена в тому, що коли людина прийме собі за цінність оте невимірне, тоді й здобуде щастя. Але про це мало хто відає...
Лугаль збирав усіх чоловіків міста, й вони щоденно вправлялися зі зброєю та навчалися військовій майстерності на подвір'ї храму. Інші будували укріплення на стінах, звідусіль звозили смоли й олію, зерно, вино, сікеру. Без кінця дзвеніло й гуло в повітрі від ударів молота по металу. Це ковалі готували сокири, списи і щити. Менше дітей гралося на вулицях, менше жіночих облич випромінювало усмішку. Вони готувалися до того, що більшості з них було невідомим і страшним. Нандаї ніколи не бачила війни в лице, але знала, що немає обличчя потворнішого.
Підходив час літнього Сонцестояння. Нандаї в гурті інших жриць часто виходила в поле збирати трави. У храмі вони сушили зілля, варили з нього цілющі напої, виготовляли ліки для ран. Готували чергові жертвоприношення богам і суддям підземного світу. Цьогорічні ритуали, плачі за Думузі й гімни-славні ануннакам, здається, нічим не відрізнялися від попередніх. Але Нандаї зловила біля свого серця ніколи раніше не пізнаний щем і сум, невідоме хвилювання, які нагадували їй той біль, що відчула нещодавно, проводжаючи на той бік життя свого батька.