Проти переконань

Якась частина правди мусить у ній залишитися. Двічі разів два все було, є й мусить бути чотири. Але ви спробуйте так зробити, щоб з двічі два вам вийшло і чотири, і комуніс­тична партія, і товариш Сталін — усе разом...

Кобзаренко лунко розреготався:

— Оце ви добре сказали., Їй-Богу, добре! Щоб і ко­муністична партія і товариш Сталін... Добре!..

— Окрім того, — пояснював далі Березовський, — у нас правда все міняється: те, що вчора було добре — сьо­годні вже зле, а те, що сьогодні добре — буде зле завтра. На цьому вже не один попарився, а другі бояться. Тому й не пишуть, тому й підручників нема.

— Правду кажете, — згодився Кобзаренко. — Та мені воно байдужісінько, тільки от з Марусею клопіт: два роки вона сиділа на першому курсі, і цей рік, каже, що знову не перейде. Просто біда! Товаришка у неї була, може знаєте, така Варка, — то та перейшла, а Маруся — ні. Воно мені, правду сказати, ще й краще, бо та Варка — босяк, а не дівчина. Змалечку було Марусю на всякі капости підбивала. І сама викрутиться, а Марусі влетить. Ліпше, що те­пер разом не ходять. Але знову ж не вірю я, що Варка від Марусі мудріша. Там і Маруся не дуже то мудра, а все ж знає більше від Варки. Хто ж Варку і вчив, як не Маруся? І, глядіть, Варку вчила, Варка перейшла, а Маруся — ні. Я вже її питаю: "Чи ти, доню, дурніша від Варки?" А вона каже: "Варка нічого не знає, визубрить і відповідає, як папуга. А я так не можу. Я хочу знати те, що вчу, і, чим біль­ше хочу зрозуміти — тим менше знаю"... От вам і загадка!..

— Ну, для мене це легка загадка, — сказав Ігор. — Та­ких "загадок" я вже багато "порозгадував" і вашій Мару­сі поможу "розгадати", коли вона схоче. От візьмуся за неї — і до кінця року Маруся здаватиме всі іспити най­краще.

— Невже?! — невимовно втішився Кобзаренко. — От, коли б же ви справді, Ігорю Олександровичу, були такі доб­рі, то я б вам так віддячився, що не пожаліли б свого тру­ду. Кажіть, скільки візьмете — я заплачу без торгу.

— Та що ви, Григорію Степановичу! — запротесту­вав Березовський. — Я зовсім не хочу ніякої плати! Я так, з охоти...

— Е, ви говоріть своє, а я знаю своє! — перебив Коб­заренко. — Чого ж це ради ви задарма трудитиметеся? Коли б ще мене на таке нестати — інша річ. Але Кобзарен­ко гроші має і напевне не одного хоч би й вашого профе­сора за пояс заткнув би, коли б треба було гаманцем по­трусити. То чого ж там? Мені для Марусі нічого не шкода, я б їй рад неба прихилити, бо вона ж у мене одна, як серце в грудях! Он і скриня не порожня стоїть — батько потрохи надбав, чого міг. Коли б так який порядний чоловік на­вернувся, то... Ех, що там!.. Вип'ємо ще по одній. Бачу, що з вас добра людина.

— Звідки ж ви це знаєте? — поцікавився Березов­ський.

— А я так на око примірюю, голубе, на око... — і Коб­заренко хитро заскалив око, ніби й справді щось при­мірював.

— Ну, на око можна й помилитися...

— Я?! Ніколи! — зі самовпевненістю підхмеленого заперечив Кобзаренко. — Я людину раз побачив — і до­сить! Не думайте, що, як швець, то вже й дурний. О, Коб­заренко ще й не одного професора за пояс заткне!.. Ну, на здоров'я!...

Так Березовський став репетитором Марусі. Він був пе­дагогом з покликання, з переконання і навіть з походжен­ня, бо походив зі спадкової учительської родини, й від ди­тинства не міг ніяк собі уявити інакше свого майбутнього, як не на учительській посаді. Батько його часто казав: "Запам'ятай, сину, що нема шляхетнішої й почеснішої ро­боти від педагогічної. Педагог — це щось більше від бать­ків, бо батьки можуть виховати лишень кількоро дітей, а вчитель виховує впродовж свого життя тисячі. І коли б так кожен учитель раптом усвідомив собі всю важливість своєї ролі й став гідним свого призначення — за два деся­тиріччя світ зробився б прекрасним".

Молодий Ігор вповні годився з батьком й викохував у собі мрію бути саме таким учителем, учні якого мали б усі поголовно стати творцями прекрасного світу. Бажав бу­ти українським Амічісом і Песталоцці[5] в одній особі, помно­женій на велич Олександра Македонського. Згодом, однак, і це видалося йому недостатнім. Він обрахував собі, що перетворення поганого світу в прекрасний наступить ще скоріше, коли він, Ігор Березовський, не займатиметься без­посередньо вихованням творців прекрасного світу, лиш виховуватиме вихователів. Він з катедри педагогічного за­кладу повчатиме тисячі вчителів, щоб вони усвідомили со­бі важливість своєї ролі й стали гідними свого призна­чення. А вже вони підуть виховувати решту.

І всі ці райдужні мрії скінчилися так мізерно, коли стали на дорозі до здійснення, а Ігор з дитини виріс на до­рослу людину!.. В обставинах, де педагог мусів учити не­навидіти все те, за що треба було вчити віддавати життя, і, навпаки, — любити все те, що треба було ненавидіти; де чорне треба було називати білим, а біле — чорним, де, за­мість світла, треба було насаджувати темінь і сліпоту, — батькові слова про шляхетність і почесність учительського фаху скидалися на пекельну іронію. З усіх великих педа­гогічних Ігоревих планів йому лишалася тільки одинока реальна можливість: не робити злочинів над юними серця­ми й мозками там, де без цього можна було обійтися. Так робили всі найпорядніші, так робила його мати, так мав робити й він. Зрозумівши це, Ігор навіть поважно заду­мався над тим, чи не вибрати йому якоїсь іншої дороги, але любов до фаху перемогла. За засадою — щоб був вовк ситий і коза ціла — вибрав собі географію, бо наук точних не любив, а в історії, чи літературі треба було занадто кри­вити душею.

Справді любив свій фах. Слухачі були потрібні йому як повітря, і тому він, проханий, чи непроханий, часто по­магав у науці колегам, відчуваючи тим більше вдоволення, чим важчі труднощі доводилося йому разом зі своїм учнем перемагати. І напевне саме ця слабість була тією головною причиною, що змусила його добровільно й безінтересовно запропонувати свою поміч Марусі.

* * *

Коли прийшов уперше, Маруся вже чекала його за столом у їдальні з акуратно розложеними зошитами, поміж якими стояла тарілочка сушених яблук. Дівчина видалася йому значно меншою й молодшою, ніж тоді, коли бачив її на вулиці у хутерку й шапочці, — можна сказати, майже дитиною. В тіснуватому синім з білим светерику, у вузькій спідничці її невисока, але пропорційно збудована фігурка виглядала тугою й сильною, ніби вилитою з гуми. А на загал Маруся належала до тих, про яких у простолюдді ка­жуть: "Дівка, як качан".

Героїчно подала йому руку, вдаючи, що погляд її тіль­ки припадково не потрапляє на його очі, а сковзає десь понад головою і по краватці, і відразу запропонувала ви­пити чаю.

— Дякую, я щойно пив, — відмовився він. — То ви вже знаєте, що ваш тато найняв мене без вашого відома вам у репетитори? От я забув лишень різку взяти. Ваш тато казав, що до вас треба неодмінно з різкою братися — інакше не буде діла. Правда це?

У відповідь на жарт дівчина порожевіла й засміялася:

— Тато так не казав. Навпаки, тато завжди каже, що то всіх учителів і викладачів треба палицею бити.

— Ой, та невже?! Тоді я ліпше тікатиму...

Жартуючи, сів біля стола.

— Що це у вас за яблука стоять? — спитав. — За­мість насіння?

Рожеві хвилі, що весь час тріпотіли на обличчі дівчи­ни, виступили знову сильніше.

— Так, — усміхнулася винувато. — замість насіння. Може спробуєте? — припросила несміливо і підсунула йому тарілочку.

— Спробую...

Їхні руки зустрілися, і Маруся на цей раз опікши таки доброго рака, враз відсмикнула свою.

Ігор вдав, що нічого не помітив і, жуючи скибочку яблука, спитав:

— То ваш тато каже, що всіх викладачів і вчителів треба бити палицею? За що?

— За те, що вчать неправди.

— А ви що думаєте про це?

— Тато має слушність.

— Так? А як же тоді буде з вами, коли ви станете учителькою? Вас також треба буде бити палицею, чи ви будете інакше вчити?

Хоч розмова велася в жартівливому тоні, Маруся по цьому питанні відразу насупилася.

— Того я не знаю — відповіла розгублено.

— Не знаєте?! І не думали перед тим, як вступали до технікуму?

— Що ж я могла думати? Воно однаково, куди не вступати, що не робити, — все одно "дідькові на потіху", як каже тато.

— Дідькові на потіху? — здивувався Березовський. — Якому ж це знову "дідькові"? Тому, про якого вам баба Текля казала?

— Ні, не тому — москалям...

— Як ви сказали?! Москалям?!

— Хм... — усміхнулася Маруся. — У нас кажуть "русь­кі". або "росіяни", а тато ніколи не каже інакше, тільки "москалі", або "кацапня". І мене так навчив. Я нераз у школі аж боюся, щоб мені так з язика не зірвалося.

— Е-е, то ваш тато буржуазний націоналіст і ворог народу!

— О! — злякалася Маруся і з благанням піднесла очі на Березовського. — Але ви того нікому не скажете, правда?

Стільки дитинного було в тому переляку, що Березовський зворушився, однак, повчально вирік:

— Я не скажу нікому, але ви все ж таки будьте обе­режніші, бо можете проговоритися перед інакшою люди­ною, і з того вийде нещастя...

— Думаєте, що я маленька? — навіть ніби трохи обра­зилася дівчина. — Я ні з ким не говорю на такі теми. Оце. лишень вам сказала. І то тому, що тато... Він, як побачив вас, то відразу пізнав, що ви — свій чоловік, і що вам мож­на вірити. Тому я і...

Запнулася й сконфужено замовкла.

Березовський ледве стримав усмішку:

— Постараюся оправдати довір'я вашого тата, і вас самих, Марусю. — потім подумав хвилинку і додав: — Ба­чу, що ваш тато навіть думає за вас і за вас рішає. Правда?

— А що ж?.. Мій тато, правда, невчений, але дуже ро­зумний... — сказала тихо Маруся, але з відтінком такої гли­бокої гордости, що Ігор знову зворушився.

— Гаразд, Марусю, — перейшов до оправи, — тепер скажіть, у чому саме вам треба допомогти?

Виявилося, що Марусі треба було дуже багато. Від­значаючись найкращими успіхами в науках точних і при­родничих, дівчина була цілковитим невігласом в науках гуманітарних і педагогічних. Вона не знала навіть, що та­ке гуманітарні науки, як рівно ж не розуміла їхнього при­значення. Психологія, чи педагогія, методика, чи дидактика, політична економія, чи економічна політика — для неї все було однаково темним лісом, бо всі слова чужи­нецького походження її лякали, здається, не менше, ніж спогади про бабу Теклю.