Куди йшла стежка?

— наче по допомогу, звернувся до мене Святослав, пока­зуючи на Пшеничку.

Я підскочив.

— Нема над чим сперечатися! — увірвав розмову, пригадуючи собі братів і тітоньку Марусю. — Дуже добре зробили, що виїхали. Особливо добре для тебе, сестричко... Але чому ви взяли напрям на Бершадь?

— Ми не вибирали напряму, а вибирали стежки, якими ще ходить безвладдя, — пояснив Святослав. — Твій батько пригадав про Савенків і порадив нам іти на Бершадь, а з Бершаді — на Вапнярку і на Ямпіль.

Ми тихенько гуторили і слухали жаб, що перегукувалися у ставку.

— Микитишина верша, Микитишина верша, Мики­тишина верша!.. — верещала одна.

— Пов-на ра-ків, пов-на ра-ків... — глибоко горляним голосом спроквола відповідала друга.

— Купи мені черевики-ки-ки-ки, купи мені чере-вики-ки-ки-ки, купи мені черевики-ки-ки-ки... — гостро наказувала чоловікові, що йшов на ярмарок, третя.

— На корках, на корках!... — сонно підказувала сусідка.

Пшеничка тулилася до Святослава, і її темна сукня зливалася з темінню саду. Я бачив невиразно зариси її ніжного личка поруч ясноволосої голови Святослава і намагався розпалити в собі радість за них обидвох: адже неласкава доля змилосердилася бодай над ними, звівши знову докупи вірні кохаючі серця.

— Так, так, — відповів я вголос на свої власні думки, — тікайте й рятуйтеся бодай ви обидвоє, бо по всьому видно, що година волі нам ще не так скоро виб'є...

— А ти? — спитала Пшеничка.

— Я також піду вашими слідами, якщо не буде іншого виходу. Попробую також і батьків переконати.

Пшеничка зідхнула. Не сказала навіть, що мій намір є добрий. Так неначе не була вдоволена.

На другий день Савенко вислав Митька на роз­відки до Вапнярки, а ми, чекаючи вислідів, перебули цілий день разом. І при соняшному світлі я зауважив на обличчі Пшенички вираз, якого не помітив при сла­бенькій лямпі й сутінках попереднього вечора. Стороння людина напевне нічого б не догадалася, але я занадто добре знав сестру і занадто любив її, щоб не пізнати в самій глибині її щирих синіх очей того самого виразу, який вона звичайно приносила з церкви у Страсні Четверги. Пшеничка кудись дивилася, щось бачила і чимсь тривожилася — але що це було — я не знав.

Після обіду ми вийшли походити поза містечком. Властиво, поза селом, що обіймало містечко з кількох сторін. І можна ж отак споганити твір Господень, як споганювало це містечко! Така мальовнича місцевість довкола,, так добре достосоване до неї село — з широкими вулицями, з просторими дворами й рясними садками, тихе, спокійне, замріяне... Але містечко... Наче струп на здоровому тілі — брудне, смердяче, з кривими, горбатими запічками замість вулиць, з по­верховими хатами, наліпленими одна на другу, з численними смітниками, на яких блукаються кози й со­баки, — одним словом, — погань!

Ми пішли, пішли білими сухими пісками, вийшли за село, а потім вилізли на горб і вже з нього поба­чили плесо широкого озера, окритого за стіною густих очеретів. Втоптана стежка вказала нам вхід до сухого беріжка, що урвисто скакав у глибоку воду. Очерети в тому місці розступилися, до берега припирала ши­рока кладка, на якій пралося білизну, а поруч до вби­того кілка був прив'язаний човен.

Пшеничка збігла стежкою, скочила в човен і похи­лилася над водою.

— У-у! — сказала. — Я чомусь думала, що тут піщане дно, а воно — повно жабуриння. І риба! Ди­віться, скільки тут риби!..

Ми посідали на березі й замилувалися Пшенич­кою. Була в легенькій сукні бузкового кольору в срібні розводи і з косою, по дівоцькі спущеною на плечі. Скаржилася, що в гаряч не може носити закладеного волосся і тоді, як ми вийшли на безлюддя, попросила в чоловіка:

— Святуню, можна мені косу спустити? Тут ніхто не бачить.

— Та що це ти?! — пожартував Святослав, вла­сноручно витягаючи їй шпильки з волосся. — Де ж видано, жено мужня, по шлюбі з косою ходити?! Горе бідному — оженитися з такою, що звичаїв не шанує!

І тепер Пшеничка сиділа в човні, схилившись над водою, а кінчик її каштанової коси купався в хвилях озера. Загоріла, аж бронзова, зграбна й легенька, на­гадувала німфу й викликала собою замилування.

— Ех, ти, татю! — мовив я зі щирою завистю до Святослава. — Забрав у нас те, що найкраще було...

Святослав, не відриваючи очей від Пшенички, су­мовито усміхнувся.

— Знаєш, — відповів, — я маю таке враження, що вона й мені повністю не належить. Має свою "Свя­тая Святих", до якої нікому нема доступу...

У ту хвилину я зайвий раз переконався, що Свято­слав був гідним моєї сестри.

— Отже, і ти помічаєш? — спитав я.

— Звичайно. Чи ти, може, думаєш, що я розумію її менше від тебе?

— Тепер уже не думаю. Але, знаєш причину?

Святослав зідхнув і заперечливо похитав головою.

— Смутить вона мене, — поскаржився. — Не тому, що би я ображався, чи не довіряв — ні. Але бачу, що її щось гнітить, щось переслідує, і мене це мучить стократно більше. Хотів би їй помогти, хотів би взяти той тягар на себе, але вона нічого не каже. Несторе, — прихилився до мого вуха й зашепотів з пристрасною мукою: — Я її так шалено люблю, що сам боюся, бо мені видається це гріхом!..

Пшеничка не могла чути цієї розмови. Але чомусь раптом підвелася, вискочила з човна на берег, підбігла до нас і стала на коліна біля Святослава. Обняла його шпарко й поцілувала в уста міцно й гаряче.

— Коли б я знала сама, я б тобі неодмінно ска­зала! — запевнила. — Тобі і Несеві. Від вас у мене нема ніяких таємниць...

Ми були страшно здивовані, але не сказали Пше­ничці ні слова, вірячи, що вона справді сама не знає причини своєї тривоги.

Від озера ми пішли в поле. Починалися жнива, але була неділя, й поля стояли порожні. На всі лади ви­дзвонювали коники, співаючи хвалу гарячому сонцеві, що топилося в безхмарному небі, й сумовито шеле­стіло дрібне колосся, скривджене цього літа великими посухами. Теплий вітер, пробігаючи ланами, згортав з них цілі пригоршні запахів дозрілого збіжжя, воло­шок і білоквітучої берізки, що нагадувала гіркі міґдали. Тепла польова дорога, облямована обабіч сріб­листо-сірим від природи і від осілих порохів полином та румянком, вилася серед надзвичайно привітної мі­сцевости. Тут відчувалося вже подихи степу, але горби, балки та старезні дуби, мальовничо розкидані тут і там, робили краєвид веселішим і різноманітнішим.

Пшеничка йшла попереду, не приймаючи участи в розмові, ані, здавалось, не помічаючи краси дня і природи. І я (а напевне й Святослав) відчув ще раз, що вона знову пройнята тією тривогою, якої й сама не могла розгадати.

Ми обидва стежили за нею очима й говорили про щось неважне, як то звичайно буває, коли розмова ве­деться для маскування настирливої думки. І саме по­рівнялися з густим терновиком, що розрісся під захи­стом величезного дуба, як Пшеничка нараз стала, як укопана. Постояла кілька секунд і, круто обернувшись, зблідла, і з невимовним жахом в очах полетіла нам назустріч. З розгону кинулася Святославові на груди, судорожно вчепилася за його шию і, трясучись, немов у лихоманці, почала тулити голову до його грудей. Шукала захисту і, здавалося, коли б лишень можна було, вдерлась би йому в саме серце і там схова­лась би.

— Що з тобою, серденько?! — зляканий ще більше від неї, спитав Святослав. — Що сталося?! Чому ти злякалася?!

Але Пшеничка не відповідала нічого. Вирвалася від Святослава й кинулася до мене, від мене знову до Святослава і знову до мене. Дрижала, дихала важко і взагалі була близька до зімління.

Перелякані й розгублені, ми старалися видобути від неї якусь відповідь, але марно.

— Біжи, клич когось на поміч! — врешті крикнув Святослав, і цим змусив Пшеничку обізватися.

— Ні! — простогнала вона й підняла руку. — Ні! Не треба!

— То скажи, що з тобою, бо я здурію! — вхопив її на руки Святослав і сів край дороги. — Ти хвора?

— Ні, — покрутила головою Пшеничка, не роз­плющуючи очей. — Сиди так. Так добре...

На чолі у неї почали виступати краплі поту, але видно було, що напад минає.

Пройшло, може, ще з десять хвилин, і Пшеничка заспокоїлася. Відкрила очі й подивилась на нас, вину­вато усміхаючись. Та наші пильно-запитливі погляди відразу ж примусили її зніяковіти. Річ ясна, що ми чекали вияснення, хоч з делікатности нічого не питали вголос. І це Пшеничку клопотало. Вона не вміла казати неправди, не вміла кривити душею, не вміла навіть удати, що не зауважує запитань в наших поглядах. І це її дуже бентежило.

— Не дивіться так... — попросила. — Я не скажу...

Мало не заплакала. Відвернулася і знову пішла вперед спішним кроком.

На цей раз Святослав був не лише стурбованим — він був невдоволений і явно ображений. Я його розу­мів, і мені було прикро за сестру: адже знала, що нас гнітила ця дивна таємниця. Мусіла її зрадити! Не мала права критися!

Ми мовчки рушили за Пшеничкою у напрямі мі­стечка. Йшли й не говорили ні слова. Мовчанка з кож­ним кроком ставала все важчою, і врешті Пшеничка не витримала. Знову обернулася, прибігла до Святослава і повисла йому на шиї.

— Святику, чому не віриш мені? — спитала крізь сльози. — Чому не подумаєш, що на моєму місці ти також мовчав би? Адже бувають такі дивні випадки у світі, коли людина задля добра найрідніших собі мусить мовчати! Хіба ти ніколи не чув такого?

Та через те, що Святослав не реагував ніяк на її слова, вона звернулася до мене:

— Несю, і ти також не розумієш?..

Я взяв її за руки.

— Припустімо, що я можу це зрозуміти чисто абстрактно, — відповів. — Але тоді й ти повинна зро­зуміти, що така таємничість може зроджувати у нас найгірші припущення. У всякому разі, твоє вияснення не заспокоює, а, навпаки, родить ще більшу тривогу.

Вона похилила голівку й безсило спустила руки. Старалася стримати тремтіння уст, але сльози, що ви­ступили з очей, вже блищали на її довгих віях і зра­джували жаль.

Святослав не витримав.

— Перестаньте вже, — сказав і пригорнув Пше­ничку до себе. — І без того маємо багато причин для плачу...

Пшеничка задрижала і заплакала по-справжньому.

— Цить, серденятко моє, цить! — заспокоював її Святослав. — Забороняю тобі плакати! Моїм супружнім авторитетом забороняю! Строго-настрого!

Зводив усе на жарт і, підвівши її голову, почав витирати очі хустинкою.

— О, Святику, який ти добрий! — зраділа Пше­ничка й пригорнулася до нього.