Тож краще сидіти мовчки й чекати, чекати, чекати. Справді, хіба може бути більша тортура, аніж вичікування? Очі звикали до мерехтіння дзеркал, вуха до гулу й плачу, душа до тривоги.
Поступово у дверях почали показуватись перші відвідувачі, по двоє й по троє, а то й цілим гуртом заходили чоловіки різного віку. Спочатку віталися з барменом, потім прямували до господаря, котрий був захованим десь глибше, далі роздивлялися залу й прямували до вільних столиків. Дехто кивав рукою на знак привітання котрійсь із дівчат, — певно, тут немало "постійних" зв'язків і симпатій. У приміщенні запахло цигарковим димом, тонкі його цівки хвилястою доріжкою піднімалися знизу вгору, єднаючи стелю з легенями курців. Там, угорі, розливалися густим туманом по всій залі, як сиві хмари по небу. Час летів, відвідувачів все більшало — молоді, середнього віку, старші, а то й геть старі діди весело реготали, заграваючи з дівчатами. Ті відповідали таким самим реготом, безсормними вихиляннями тіла, відвертими обіймами.
Бажання, хіть, інстинкти. Гарячка в очах, спека в тілах, задуха в приміщенні. А чи в грудях... здається, нудить...
Відчула огиду, сором. Сором за них і за себе, хоча цнотливою себе й не вважала, та це вже занадто. "І я в цьому пеклі!" — майнула одна з тих думок, що приходять з невідомих закамарків мозку, тоді, коли їх ніби й не чекаєш. Ірина кудись зникла, дівчата давно розійшлися у всіх напрямках. До них ніхто не підходив, і ніхто не звертав уваги на двох новеньких. Ніби нікому вони й не потрібні. Дим все густішав та важчав і, об'єднавшись разом із музикою, щільно огорнув усе навколо.
Зненацька, як мара, з диму постала Ірина, а за нею виплив і хазяїн —"Сталін". Показав на Оксану, й з того кивка стало зрозуміло, що їй треба підвестися. Ірина нагнулася ближче до неї й крикнула на вухо: "Слєдуй за нім!", а сама присіла біля Слави.
— Оксана пішла до телефону? — кричала на вухо Ірині Слава.
— Наверное... — відказала Ірина байдуже і спитала: — Ну, как тєбє здєсь?
— Ужас какой-та...
— Ну, не преувелічівай... хатя, і я так думала паначалу, а патом как папробавала, нічьо страшнава та! Асобенна, кагда пачувство— вала деньгі в руках... а оні могут бить немалие, от тебя завісіт... Карман каждий вечер начал папалняться і хароший уражай в месяц насабірать магу! В Афінах такіе деньгі і не прісняцца! Да і папахать там нада, а здесь чьо? Зуби скаліш етім дуракам і несьош глупасті, что в голаву придьот, а ім та как нравіцца, ужас! Не будь дурай і не атварачівайся ат удачі, мне та сорак уже і хароший спрос, а ти в два раза маложе і цветок какой! Іспользуй ета!
Слава слухала її голос, що намагався перекричати музику й думала собі, навіщо оці розповідки, в яких вона не знаходить ніякого сенсу. Знаходить його, звісно, Ірина, бо ж он яка удача її спіткала, та ще й "пахать не нада". Невже й вона доживе до сорока років, і всі її висновки з життя зведуться до цього? Спантеличена, не знаходила що відповісти, її мозок не встигав ані перетравити стільки інформації, ані дати об'ективну оцінку останнім подіям. Не знала, як бути і як діяти далі. Але й не треба щось думати та відповідати, бо Оксана зараз про все домовиться і прийде кінець цьому довгому фарсу.
Оксана не забарилася, з'явилася разом з хазяїном. Не встигла Слава хоч про щось її спитати, як "Сталін" звернувся до неї англійською:
— Ти підеш зі мною. Нам потрібно поговорити.
Хотіла було відкрити рот, але той нетерпляче кинув "Нау, нау*!", ніби німецьке "шнель, шнель", знайоме з сотні радянських фільмів про другу світову.
Слава підвелася й пішла слідом за ним. Чомусь подумала, що кличе її до телефону, бо Ольга хоче поговорити й з нею. Та довелося розчаруватись, а заодно ще раз здивуватися, бо, залишивши її біля бару, повернувся невдовзі у верхньому одязі і наказав їй одягтися теж, вони десь поїдуть звідси.
Вже, вже! — англ.
— Ну що, поговорила з тіткою?!
— Потім скажу... — кинула неохоче Оксана, не дивлячись на Славу. "Напевне, зла на ту свою тітоньку, навіть розмовляти не хоче..."
— вирішила подумки й попрямувала до дверей виходу, де на неї вже чекав "Сталін".
В ніздрі вдарило свіже повітря, втягнула його на повні груди й уловила дивний запах, що вже чула раніше. Крокувала слідом за чоловіком кудись у темряву й враз опинилася на довгій вулиці, освітленій по всій довжині вуличними ліхтарями. Повітря, окрім дивного аромату свіжості, було наповнене легким гулом, що долинав, здається, з усіх боків і приємно бентежив слух, точніше, заспокоював. Що то таке? Очі її зупинились по інший бік дороги на білому гребені шумовиння, що ліниво горнулося на пісок, залишало йому свій пухнастий цілунок, прощалось із величезною хвилею й відпускало її назад у море, аби несла ніжний пух берегу знов і знов. "Ось що так пахне!.. Як приємно було б посидіти отам, на піску, вслухатися у величну пісню хвиль і злитися з ними, перейнятися їхньою силою й волею, розщепитися та загубитися в просторі, де ніхто й ніщо не зможе обмежити!".
Клацнув дверний замок автомобіля, то "Сталін" відчиняв машину й зиркнув у її бік здивовано, на що то вона так задивилася в темряві. Той писклявий звук вирвав думки зі Славиної голови, й вони помандрували понад морем самотньо, залишаючи її тіло на піску, поряд з оцим неприємним типом. Пішла швидше до авто й мовчки сіла на переднє сидіння. Рушили, за декілька метрів звернули вправо, покидаючи пляж і море.
— Ну, що ти вирішила? — повернув її ще раз до дійсності голос "Сталіна".
— Що ви маєте на увазі? Ви дзвонили в Афіни?
— Так. Твоя подруга розмовляла зі своєю родичкою.
— Я не встигла поговорити з нею, тому не розумію, що відбувається. Та, сподіваюсь, це непорозуміння скоро скінчиться, — страх
— Ми їдемо до одного мого друга в бар, там спокійніше і там поговоримо.
"Все поговоримо й поговоримо! До чого все це так розтягувати?!". Окрім страху до Слави повернувся й розпач. Ніякого світла, хоч би промінчик в цьому тунелі.
Автомобіль виїхав на центральне шосе, як здалося дівчині і, прокотившись ним кілька хвилин, різко пригальмував, з'їжджаючи на край дороги та паркуючись біля невисокої будівлі, освіченої вуличними ліхтарями. Довга й широка веранда підтримувала дах дерев'яними колонами з вирізьбленим чудернацьким візерунком, до цих колон були прикріплені ліхтарі, котрі своєю формою й світлом переносили в далеке минуле. Вздовж даху веранди на високих ніжках, як бузьки на гніздах, розтягнулися барвистим гуртом прапори різних країн, під легким подихом вітру розправляли свої кольорові полотна. На окремому високому стовпі, ніби місяць в небі, але чомусь неправильної, квадратної форми, сяяла неоновими вогнями вивіска з назвою закладу. Довга дорога тягнулася по ній вздовж і губилася десь ген вдалині, поряд — будівля з прапорами і над нею напис "ON THE ROAD cafe-pub", що означало "На дорозі". А й справді.
Хазяїн-"Сталін" відчинив металічні двері з матовим склом, пропускаючи Славу всередину. За дверима очам відкрилося видовжене вузьке приміщення, по всій довжині котрого тягнулася дерев'яна барна стійка. Високі, довгоногі стільці шеренгою виструнчились в ряд, обтягнуті гладенькою чорною шкірою. Під стіною довгими рядами тягнулися й полиці, на котрих щільно розмістилися пляшки з алкоголем. Здається, тут була зібрана випивка з усього світу, на всі смаки й уподобання. Приміщення було ще порожнім, чулася легка музика і пахло свіжозвареною кавою. Зненацька десь із кімнати, що губилася за аркою в стіні в кінці бару, вийшов високий та стрункий чоловік. Чорняве довге волосся і чорна, охайна борідка робили його схожим на арабського принца. Очі, глибокі та теплі. Вуста сховалися в густій бороді, але приємна посмішка звільнялася з полону й летіла поперед свого господаря до прибулих. Подав руку "Сталіну", перекинулись із ним парою фраз. Далі чорнявий чоловік звернув свій погляд на Славу. Простягнув руку:
— Василіс! — голос густий, глибокий, насичений теплом, як і його очі, приємно огорнув і розлився, як смачний, гарячий й ароматний шоколад по всій горлянці. Ніжно залоскотав у животі, заповнив нутро, заліг на дно свідомості. Хотілося ще одного ковтка. Надто смачним та екзотичним видався напій. Слава стояла, втупившись в його очі, заколисана його голосом, забувши, що від неї чекають якогось слова. Оговталась.
— Дуже приємно, Слава, — відповіла тихо, аби не почути власного голосу. Рука змокріла в його долоні.
Їй і справді було приємно, бо вся постать чоловіка, хоч і темна та суха, одягнута в чорну сорочку та чорні шкіряні штани, вихлюпувала у простір хвилі позитивної енергії, радісні й світлі флюїди котрої розливалися по всьому приміщенні. Їх неможливо було не відчути чи не вловити.
— Розмовляєш англійською? — спитав Василіс.
— Так.
— Звідки будеш?
— З України.
— Проходьте, будь ласка, — показав рукою вздовж бару, — і я до ваших послуг.
— Значить, з великого Союзу прибула до нас, — продовжував Ва— силіс, заходячи за барну стійку.
— Від Союзу залишився тільки спогад. А країна моя завжди Україною звалась...
— Можливо, але ми загалом ті краї або Союзом називали, або Росією.
— Не знаю, чому вас вчили в школах, — відповіла Слава, — але ми вивчали географію, як і історію, досить прискіпливо. Кожна країна, кожен острів і народ має свою назву.
Василісу здалося, що він чимось образив дівчину, тому вирішив виправитись:
— А може, я був поганим учнем? — хитро глянув на неї, навіть підмигнув. — І, зрештою, буду мати можливість дізнатися більше про Україну від тебе, — продовжувув таким тоном, ніби це був початок їхньої довгої співпраці.
Пройшла за "Сталіном" вглиб бару й присіла на один з довгоногих стільців, що крутився в усі боки. Крутячись на стільці, розглядала уважніше приміщення. Всі стіни були вкриті блискучими покришками від коліс автомобілів, поміж ними — різні плакати із зображеннями мотобайків чи автомобілів минулих десятиріч, з ексцентричними постатями рок-музикантів. Також зі світлинами, зроблеми в барі і ще десь на вулиці, на котрих поміж яскравих усмішок жінок та чоловіків де-не-де виднівся і чорнявий Василіс. Окрім покришок на стінах виділялися також номери автомобілів з різних штатів Америки. Немало їх було прикручено й до полиць із пляшками, он штат Нью-Йорк зі статуєю Свободи, он Нью-Джерсі, а там Техас, далі Канзас, Арізона, Каліфорнія, Алабама, Пенсильва— нія, Монтана, Флоріда...