І травоїдна дичина є, і мисливці не часто тривожать, хіба зрідка якісь браконьєри наскочать, та й ті ж не за вовками, їм оленя чи лося подавай, аби на базарі продати.
Вовча зграя розкошувала по всій величезній радіоактивно забрудненій території, щороку обзаводилась новим приплодом, росла числом. За десятками вовків наглядала стара вовчиця-вожак, тримала порядок строгий, інакше такий великий гурт хижаків не втримаєш, а полювати ж треба разом, так легше й успішніше. У вовків свої правила – жорстокі, за найменше непідкорення слідує неминуча кара, неслухняних загризти можуть, або вигнати зі зграї. Цього року таким вигнанцем став дворічний вовк, який посмів виявити непослух. Йому належало не тільки розлучитися зі своєю сім'єю, але й покинути територію, якою опікувалась-контролювала зграя.
Дворічний довго перебирався різними лісами-перелісками в пошуках нового, незайнятого ніким місця. Добра нагода не скоро трапилась, ніяк не міг знайти глушини, в якій міг би почуватися в безпеці. Аж під Ковелем, неподалік Вільки, віднайшов молодий вовк те, що шукав. Тут, коло Дальнього болота і оселився, звідси й почав ходити на свій кривавий промисел. Голод і вигнання зі зграї додали дворічному хижаку більшої агресивності, ніж належало йому за вовчим статусом. Ніхто не привив обмежень-заборони й страху. Він був готовий напасти на все живе, навіть на людину.
На колгоспній фермі, в селі Радошин, надзвичайна подія. Вночі в овечу кошару забрався вовк. Наробив біди – роздер з десяток овечок. Розчулений сторож дід Хома ходив по кошарі й мало не плакав. "От же, гад! Ну хоч би одну вже взяв і нажерся, ні, ти бач, треба пів кошари вирізати! От кровопивець ненаситний! От зараза проклята! Шо натворив!".
Вовк у цих краях – рідкість. Давно всіх знешкодили. Хіба забіглий часом попадеться.
На ранок в селі зібрали мисливців. Вовка полювати. Ті, хто мав рушницю, відгукнулися з великою охотою, азартом пройнялися. Учитель, Петро Андрійович у них за старшого, помічником у нього дільничний міліціонер. Мисливці зійшлися біля клубу, запекло смалили цигарки, ділилися почутим із ферми, налаштовувалися на гонитву-переслідування, прикидали, де може бути місце сховку вовка, не інакше, як на Дальньому болоті. Постановили назавтра, ледь світ, вирушати до лісу для помсти й для отримання мисливського задоволення.
Про вовка вже прочули й нові мешканці лісу. Бріленчук звернув увагу, що Шнєрко став якимсь стривоженим, сторожко пряв вухами, незвично хропів, а собака надовго став заходитися гавкотом у бік болота. Якось уночі проснулись від далекого протяжного вовчого виття, майже до ранку сон не брав. Коня стали закривати на ніч у хліві, не пускали пастися, як робили раніше. Гавчик щоночі вартував під порогом. Гаша привезла з лісництва рушницю – видали для безпеки. Близькість хижака нагадала Віталію про страх переслідування, яким він недавно переймався, про який він встиг забути за господарськими клопотами.
Сільські мисливці вовка не застрелили, проте, навели такого шуму-галасу в лісі, що незваний гість втік подалі, налякався людей, собак, гучних вистрілів, на які зважилися мисливці, коли не змогли відшукати звіра. "Не застрелили, то хоч налякаємо, нехай знає, що йому в нас не раді, нехай забирається звідси! Та й патрони треба відстріляти, коли ще нагода буде!".
По обіді, добре находившись-настрілявшись, мисливці завернули до хати лісника Йоха, у якій чули: жінка-лісничка поселилась. І побачити-познайомитись хотілось, і відпочити-перекусити, традиційну пляшку розпити десь було потрібно. Їх не чекали, хоч вистріли до вух дійшли. Таємниця місцезнаходження Бріленчука відкрилася. Дільничний відразу проявив своє службове рвіння: хто, що, звідки, чому тут, як довго, від кого ховаєшся, чи є документи… Прийшлось Віталію про все розповісти. Міліціонер пообіцяв поки що ніяких дій не вчиняти, взяв час для роздумів. Проте Віталій Петрович зрозумів для себе: дільничний обов'язково доповість про свою знахідку в район, а там інформація швидко розійдеться й дійде до тих, хто за ним полює. Потрібно було негайно щось робити. Вирішив порадитися з Гашею:
– Мушу знов кудись втікати й ховатися, тепер сюди навідаються мої переслідувачі.
– І де ж таке місце можна знайти?
– Не знаю. Немає нічого на прикметі. Так не хочеться звідси кудись діватися. Тільки зажив спокійно.
– Може в селі в нас я до когось прилаштую?.. Спитаю-попрошу, може хтось згодиться взяти вас до себе, сховати?
– Ні, не підійде таке… То ж не на один день, і люди обов'язково шось та комусь скажуть. Рано чи пізно новина рознесеться по всьому селу, а там, дивись, і за межі.
– Тоді тре залишатися тут. Якшо хтось навідається, Гавчик дасть знати, він чужого нікого не пропустить. Ви швиденько подалі звідси, найкраще в курінь наш, а я якось буду розбиратися.
– Як я можу тебе підставити, наразити на небезпеку?
– А мені чого боятися?.. Скажу: пішов, сама не знаю куди. Нехай шукають. Бачите інший вихід?
– Все рівно виходить, шо підставляю тебе, не можу на таке піти.
– Давайте так судити: ми хочем уберегти одне одного?.. Важим шось одне для одного, бажаєм далі бути разом?.. Так?.. Ну тоді будем робити, як розум підказує: ви ховаєтесь, я спробую гостей зустріти та якось з ними залагодити. Якшо ж ви хочете показати свою хоробрість чи якось не впасти лицем, то тоді залишайтесь на виду, або може тікайте кудись, але вийде, шо більше, мабуть, не побачимось. Я б цього не хотіла. А ви?..
– Ні.
Вийшло так, як передбачали. Промайнуло тижнів зо два – і непрохані гості присунулись до хати. Двоє. Мотоциклом приїхали, шуму-гуркоту, чаду-диму наробили, весь ліс схарапудили. Бріленчук встиг вийти з двору й сховатися неподалік в густому ялиннику, проте, так, аби за всім спостерігати. Гавчик ледь не захлинувся від собачого невдоволення, почув, напевно, запах ворожості, що йшов від прибульців. До собаки й була у них перша претензія:
– Ану пішов, замовкни!
Потім до хазяйки: – Ей, слишь, як тебе… собаку забери, бо прикончим!
Гаша цитькнула на Гавчика, спробувала прогнати, однак, той не відбіг, а притулився до Гашиних ніг і раз по раз загрозливо ричав на гостей.
– Нам хазяїна тваво нужно, позови! Дєлішко в нас до нього!
– Якого ше хазяїна?.. Я тут хазяйка, більше нікого немає.
– Дурить нас тілько не тре, знаєм хто з тобою тут живе… Давай, зви!
– Кажу: немає нікого, можете самі подивитися.
– Подивимся-подивимся, тебе питать не збираємся, але спочатку скажи: де він?.. Куда сховала?.. По-доброму скажи, бо гірше буде, собака твій не поможе.
– Хлопці, ви про кого?.. Скажіть вже нарешті!
– Не клєй дуру!.. Про адвокатішка, який в тебе ховається, других нам не тре.
– Його вже тут немає, з тиждень, як пішов. Ото, коли недавно мисливці в нас були, і про нього дільничний дізнався, так той чоловік відразу втік кудись. Точно з тиждень… Сказав, мені, що скоро за ним прийдуть такі, як ви. Передбачив. Видно, грамотний чоловік у вашій справі, знає: шо-до чого. Так, шо можете шукати.
Чоловіки зайшли в хату, прискіпливо оглянули її, обійшли подвір'я, позаглядали в кожний куток, навіть у сіні порилися. Обшук нічого не дав. Здається, це їх переконало в словах-завіряннях Гаші, бо не знайшли жодного чоловічого предмету. Не знали, що досвідчений Бріленчук все заздалегідь поховав. Єдине що визвало сумнів у приїжджих – рушниця, яку Гаша так і не наважилася взяти до рук.
– Це чия?.. Хто з неї?..
– Ніхто, в лісництві видали, щоб звіра лякати.
– Ну-ну.
Гості потицялися навкруги, відійшли в бік, переговорили між собою й стали прощатися.
– Дивись, бабо, якшо надурила нас, відповіси, з нами шуткі плохі! Поняла?
– Та куди вже мені з вами такими жартувати, їдьте собі лісом!
Як тільки непроханці зникли з виду, Віталій бігом повернувся до обійстя. Кинувся в обійми до Гаші, яка ще не відійшла од нервового напруження й заціпеніла, стояла не рухаючись, немов кам'яна. Розслабилася лише в обіймах Віталія, втіснилася у нього руками, ногами, головою, всім тілом і заридала-заплакала, щось нерозбірливо приказувала-говорила – так виливала свій пережитий страх. Віталій, як міг заспокоював, потирав-гладив їй спину, волосся, голову, руки, пробував розговорити, аби відволікти од потрясіння.
– Втихомирся, заспокойся, хватить вже, все позаду, ну, чого ти, дурненька, нічого ж не трапилось, налякали й поїхали, ну-у… Скажи-но, шо вони тобі хоч говорили?
– А я-я… зна-знаю, – заїкалася Гаша, у мене все з голови вилетіло, наче вдарили чимось… Ото хіба тільки за рушницю шось питали.
– За рушницю?.. Це може й добре, хай знають, шо у нас вона є, шо як прийдеться, то… Ці люди завжди рахуються з силою, зброя для них дешо значить, може не будуть наступного разу так нахабно перти.
– Або ше-ше хуже б-б-удуть, хто ї-їх знає.
Після цього візиту тривога до Бріленчука повернулася, тепер нею заразилася й Гаша. Вона переживала за Віталія більше ніж за себе. Бріленчук теж боявся за Гашу, з приїздом якої він геть забувся про свої негаразди. Стали вести себе сторожко, прислухалися до кожного незвичного звуку, дуже надіялися на Гавчика, який мав подати сигнал про наближення чужих. Бріленчук випробував рушницю, хоча сумнівався в собі: чи зможе вистрілити з неї в людину. Вирішив тримати зброю поблизу себе для самозаспокоєння. До цього моменту Гаша з Віталієм прожили справжній медовий місяць, навіть з добрим надлишком. Вони почувалися так, неначе до них повернулася юність, неначе пірнули-закуталися в солодкому тумані. Вони старалися не відходити одне від одного, часом пустували, мовби малі діти, усмішка ні на мить не покидала їх, жартували, веселились, говорили приємні слова, вони тягнулися одне до одного немов соняшник до сонця. Тіла їхні безперервно жадали ласки й ніжності. Тепер в бочку меду вкинули ложку дьогтю. Стало гірчити.
Проте, відомо: час робить своє діло. Навіть такі надзвичайно сильні емоції як страх проходять етапи підйому і спаду. Спад, або точніше невелике заспокоєння, прийшло з осінніми дощами. Дороги так розмило-розкалюжило, наповнило водою, що ніяким транспортом лісом не проїдеш, віз і той не скрізь пройде, а що вже казати про мотоцикл чи машину. Можна було сильно не перейматися, повернутися до розміреного життя. Віталій виводив щоранку Шнєрка на залишки пожовклої паші, закладав у льох зібраний врожай, збирав останні запізнілі гриби, порався по господарству.