З моїм розумінням англійської це можна перекласти як "перехід на вищий виток циклу споживання", а коли по-простому, то це процес перетворення чогось старого, віджилого, на речі сучасні, значно цінніші, ніж матеріал, з якого вони зроблені. З дощок, які ще недавно були дубовими підвалинами прапрадідової печі, вийде, я сподіваюся, сучасна кухня. Дуже жаль, що українці не змогли придумати цьому процесу власну назву, хоча в нас на ґанку лежить килимок, сплетений колись руками баби Ліди зі смужок тканини від старого одягу, отже, це ще питання хто з народів раніше додумався перероблювати старі речі на щось сучасне і корисне.
Коли ти засвоюєш скіли настільки, що праця вже не вимагає зосередженого контролю за процесом, тоді настає час роздумів. І от я все частіше міркую над тим, чому після повернення в Україну доля виявилася такою прихильною до мене. Дійсно, варто було мені покинути Іспанію та приїхати на Клевеню, як майже одразу знайшлася дружина. Вирішили ми зробити реконструкцію прадідової хати і доля догідливо підсунула нам скарб. Та й люди, що зустрілися нам на цій дорозі завжди траплялися саме ті, допомога яких конче була потрібною нам саме в той момент. І хоча дається нам усе власною працею, проте значно легше, ніж іншим переселенцям. Здавалось би, геть нецікавий випадок, немає інтриги й труднощі героїв умовні в порівнянні з персонажами розповідей Іванки Дячук. То кому буде цікавою така історія, що в ній повчального?
Найперше – все склалося так, а не інакше, тому, що мені було куди їхати: на дідову спадщину, яку не розгубили, не розтринькали, а зберегли – хай і не я, хай брат мій єдиноутробний, та все ж рідня, ріднішого немає. Мегаполіси наші густо населені вихідцями з глибоких провінцій, що свого часу припинили цінувати рідне та зреклися сільської спадщини. Тож коли для них настали важкі час безвиході, а для когось, можливо, навіть момент істини, й вони знову опинились у селі, в чужих покинутих хатах, то мусили, мусять досі й муситимуть довго ще відновлювати, приводити до ладу й сучасних потреб те, що так само, як і вони чи їх батьки, покинув хтось, не цінуючи праці дідів та прадідів, знехтувавши спадщиною роду.
І звідси сама собою випливає та, здавалось би, очевидна, проте забута життєва мудрість, що власну спадщину слід цінувати й берегти, аби в тяжку годину вона дала вам прихисток, зберегла життя й заживила рани – тілесні та духовні. І тоді все це чудово буде вкладатися в глибокомудру філософію кінцугі, потаємний смисл апсайклінгу та стару як світ українську сакральність спадку, які стають трьома вершинами смислового трикутника буття, а трикутник, як відомо, є найбільш стійкою геометричною фігурою.
06.12.
Храм. Гедоністи.
Днями почув новину: в колишнього кримського нардепа знайшли скарб із семи тисяч артефактів – там тобі й п'ять тисяч золотих монет від античних часів до Золотої Орди, і золотий меч гунів, і оздоблена золотом візантійська ікона, і шоломи польських гусарів, і трипільський посуд, і ще купа всього. Подію цю подають так, мовби диво яке сталося – це ж треба, знайшлася людина, яка в незаконний спосіб накопичила стільки історичних артефактів! А того, що таких людей в країні хоч греблю гати – від районних багатіїв до, не сумніваюся, перших осіб держави – цього наші принципові медіа мовби й не знають. Коли вже в придеснянському Го́роді торгують на базарі не лише царським золотом, але й кістками мамонтів, то що тоді казати про великі міста з організованими спільнотами бариг та підпільних колекціонерів старожитностей? Хоча, з іншого боку подивитися, який сенс розповідати про те, чого не бачив, а лише здогадуєшся?
Державець цей, із Криму, тримав свої скарби по різних схованках, очевидно, жодного разу так і не насолодившись ними у вигляді осмислено організованої колекції. Але навіть у цьому він точно не став оригіналом, бо сотні, якщо не тисячі таких, як він, тримають надбані скарби по суті під спудом, про їх існування коли й знають сторонні люди, то хіба що одиниці. Зайде такий щасливець в свою потаємну кімнату, походить, подивиться, поперекладає з місця на місце скуплені артефакти, помилується на шедеври... – невже це приносить комусь щастя володаря? Якийсь схиблений антипод музею: одні бажають аби їх скарби побачило якомога більше людей, інші милуються надбаним, ховаючись від світу. Ще гірше те, що, підозрюю, для більшості підпільних колекціонерів заняття це є лише одним зі способів вкладення коштів і до скарбів своїх вони жодного пієтету не відчувають.
Кілька років назад навряд чи в мою голову прийшла би думка, що більшість конфіскованих у депутата цінностей, поза всяким сумнівом, знайдені не в Харкові чи Києві, а в українських провінціях. І по справедливості вони би мали складати фонди місцевих музеїв. А ми заходимо в провінційні музеї і бачимо там здебільшого світлини минулого століття, копії документів, у кращому разі рештки іржавої зброї часів Другої світової війни або макети споруд чи діорами з уявними історичними сценками.
І в результаті доводиться чути навіть від Агнеси Степанівни, представниці місцевої інтелігенції: "А що в тому музеї робити? Сорок років одне й те ж саме". Навіть коли хтось і зацікавиться минувшиною, то в ліпшому разі дорога йому до художньої літератури або до випадкових груп краєзнавчого чи історичного спрямування в соцмережах. Проте, моя група у фейсбуці, "Історія однієї світлини", схоже, вичерпала свій потенціал всього лише за два якихось місяці, бо дарма, що учасників зареєструвалося вже близько тисячі, бажаючих викладати світлини з домашніх альбомів, здається, немає, ну, або ж самих альбомів уже катма по сім'ях. Ті два десятки, що я оприлюднив, та ще стільки ж від кількох активних людей, звісно, викликали в групі неабиякий інтерес, але світлини не здатні довго затримувати на собі людську увагу – гляне котрийсь роззява і далі побіжить, далеко не у всіх вистачає терпіння навіть коментарі почитати, особливо, якщо в них багато букв – "Тік-Ток" з "Інстаграмом" не постали з нічого, це не вони породили в людстві синдром дефіциту уваги, а, швидше, навпаки: попит сформував пропозицію.
Тож я, чи то за своєю професією скучивши, чи роздратувавшися новиною про депутатський скарб, чи просто підсівши на спілкування онлайн, а швидше за все, зо всіх цих причин одразу, вирішив дещо змінити тематику групи та й перейменував її на "Минуле Города" – з тим далекосяжним наміром, аби хоч якось зацікавити городян і хоч трохи заповнити білі плями в їхніх, та й своїх, звісно, знаннях з краєзнавства, бо самобутність Клевені розбудила в мені справжній голод на дослідження місцевої історії.
Бальбів двір розповідає про своїх господарів красномовніше й детальніше, ніж навіть якби це спробували зробити власне Сашко з Людою та ще й укупі зо всіма своїми нащадками. Чесно кажу: коли б на шулах[61] їхньої горожі чи на стовбурі здоровенної груші-дички, що росте прямо серед обійстя, я побачив вибілені часом черепи биків або коней, то ніскілечки не здивувався – навпаки – це мало би абсолютно природний вигляд. Бо вже сам паркан, якому куди більше пасує назва "горо́жа", промовисто демонструє архаїку цього обійстя. Бозна скільки вже років він стоїть, справно несучи службу захисту приватності Бальбового родового гнізда, переживши всіх своїх сусідів, бо роблений якщо не сто років назад, то ненабагато й менше.
Жаль, що я не здогадався привести до Бальбового городища Костянтина Петровича – той би за цю горожу відвалив Сашкові якісь фантастичні гроші, бо коли всі бачені мною дерев'яні паркани роблені з шалівки, прибитої сторч, то Бальбо-дід обгородив своє обійстя дубовими дошками завтовшки сантиметрів п'ять або й шість, які лежать поміж шулами горизонтально одна на одній і кінці їх закріплені в жолобках, видовбаних у стовпах. Коли в універі нам розповідали про оборонні споруди середньовіччя, то, пам'ятаю, приблизно таку ж конструкцію мали стіни давньоруських городищ і ділянка стіни між двома стовпами, закладена горизонтальними колодами, звалася пряслом. Тож, дивлячись тепер на темно-сірі прясла з дубових дощок, які жодного разу за своє довге життя не фарбувались, а тому й потріскались від часу й негоди, їхня текстура стала аж занадто рельєфною, відтак я й уявляю собі, що черепи пасували би до цього раритету куди більше, ніж навіть оця велетенська залізна клямка, що визирає з шули й слугує перепусткою до Бальбової фортеці.
Та й сам двір всередині прямо-таки дихає все тією ж забутою архаїкою. Дарма, що вперше я побував у ньому більш, як тридцять років назад – тут з того часу геть нічого не змінилося, але в порівнянні з сусідами, які щось та й робили у власних дворах, цей через таке зіставлення ніби постарішав на сотню років щонайменше. Як стояли колись обіперті на грушу-дичку довгі жердини й дрючки, старі, аж сірі вже тоді, так і досі стоять, тільки мохом вкрилися. Від хвіртки й до хати веде вузенька стежка без жодного натяку на асфальт, бруківку чи хоча би стару цеглу; весь інший простір двору вкритий густим споришем, зелений килим якого на осінь перетворився в темно-буре безладне плетиво цупких, наче дріт, пагонів і лише чотири вулики з жовтими, як сонце боками, правда, добряче вже облупленими, чіпляють погляд своїм веселим і водночас безшабашним виглядом.
Дерев'яний сарай по ліву руку від хвіртки, так само сірий, як і горожа, органічно вписується в це майже середньовічне довкілля – був би він якимось іншим, цегляним або хоча би фарбованим, як вулики, безперечно руйнував би загальну картину, а так глянеш на нього і якось само собою починаєш вірити в існування всяких домовиків і подібних йому істот. І хоча навпроти сараю, через двір, причаївся цегляний, здається, гараж з металевими ворітьми прямо на вулицю, у дворі він геть непомітний, бо під його боковою стіною передбачливий господар зробив колись навіс, який за довгі роки зібрав під своєю покрівлею всяке господарське начиння, що вийшло зі вжитку – старі вулики, іржаві залізні діжки, ящики і ще купу всього, безперечно, цінного, на що в господаря чи то рука не піднялась, чи просто не вистачило сили волі вивезти на смітник, або розібрати на дрова.
Хата Бальбів на відміну від решти обійстя, таки фарбована, бо стіни її обшальовані за тутешньою модою і, підозрюю, саме руками мого діда Сергія, проте фарбована настільки давно, що розібрати якого саме кольору була та фарба – світло-зеленого, жовто-зеленого чи просто жовтого – тепер уже навряд чи й можливо, хіба що, обійшовши всю її навкруги, вдасться знайти десь місцинку стіни, на яку ніколи не потрапляло сонячне проміння.
Нас знову запросили в гості – сьогодні день Святого Миколая, на Клевені храм.