— І не тому, що одні з них справді боролися проти комуністичного режиму, а другі не боролися, але "косять" під колишніх борців...
— І скільки ж їх, цих лжеборців, розвелося! — страдницьки похитав головою капітан. — Як жахаються в подібних випадках священики Московського патріархату, "Чудны дела твои, Господи"!
— А, відстежуючи отак, на обидва фронти, відкриваємо для себе, що і в першого, і в другого гурту однаково нестримні амбіції щодо сьогоденних владних кабінетів.
— І цим вони теж соціально небезпечні, — задумливо підтакнув Ігуда.
— Дуже небезпечні, — визнав Глотов. — Постає державної ваги питання: як до них ставитися, що з ними діяти, як їх — зверніть увагу — в цьому житті влаштувати так, щоб вони відчули, що незалежна Україна належить не лише президентові, прем'єрові та всіляким владним і бізнесовим структурам, але й їм самим?
— Давні колись мудро казали: — прохрипів-відкахикав Щедренко, — "Якщо ти не здатен змінити обставини, зміни своє ставлення до цих обставин".
— Прислухайтеся до цієї мудрої поради, не КДБ, зважте, а старожитніх філософів, — луною відгукунувся Глотов.
— Хоча досі вважалося, що всі наймудріші сентенції народжуються саме в головах, вирощених на пісному грунті кадебістської ниви.
— Одне слово, час, пане Ігудо, вже таки справді час змінювати своє ставлення до багатьох людей і подій. Адже життя наше занадто вже, до сту дзяблув, швидкоплинне!..
Глотов проказав це з такою патетикою і на такому філософсько— прощальному регістрі, що доречно було вмикати "фанеру" з "Прощанням слов'янки". Але якраз тієї хвильки, коли Роман остаточно налаштувався на прощання, з бокових дверей з'явився якийсь молодик, напевне практикант, який набирався розуму, дослуховуючись до обробки клієнта з-поза цих райських врат, і поставив на стіл перед начальством тацю з трьома склянками чаю.
— Е, то у вас тут і чай подають? — не міг Ігуда відмовити собі в задоволенні вприснути, не так у склянку, як у саму суть розмови, порцію отрути.
— Подають, ясна річ. Але далеко не всім, і не завжди, пропонують, — видав на-гора ще одну кадебістську "гостроту" Щедренко. — І як ото при горілці після першої не закушують, так і в нас перші півсклянки сьорбають мовчки.
27
Сьогодні Авгура заповзявся випробовувати своє рибальське щастя в мілкій заплаві, в якій вода вже добре прогрілася і в якій йому завжди щастило. Одну сторону сіті він, як завжди, прив'язав до верби, що росла посеред затоки, другу ж тягнув до неї мілководдям. Таке собі прибережне тралення.
Помітивши човен, яким правувала Марія, — він саме повільно виповзав з-за порослого очеретом острівця, — Авгура зупиняється й зачаровано стежить за жінкою. З викладеною догори зачіскою, повногруда, в декольтованому короткому платті — вона не просто здавалася, а таки по-справжньому була вродливою.
Поки сержант милувався нею, Марія примудрилася наблизитись до нього настільки, що мало не врізалася носом човна в середину сіті.
— Може, ти все ж таки прибереш з мого шляху це своє діряве рядно? Все одно жодної рибини до нього не потрапить.
— Зараз приберу, почекай. А ще краще — обійди...
— Буду я обходити! Ще б чого захотів...
Авгура спробував якомога швидше протягти сіть повз човна, але, як на зло, вона за щось зачепилася. Хлопець чортихнувся, з якоїсь там спроби все ж таки зірвав своє "рядно", проте біля самого човна з головою провалився у западину.
— E-ей, де ти там?! — напівжартома, напівсерйозно захвилювалася Марія, перехилившись через борт. А, щойно Авгура випірнув і вхопився рукою за човна, — другою він усе ще тримав сіть, — насмішкувато поскаржилася на долю: — Це ж треба! Третій підряд жених топиться!
— Ну, припустимо, ще не топиться, — виборсався Владьо з ями, до якої так невчасно й необачно потрапив, — а всього лиш послизнувся на краю вирви.
— Що б ти не казав на своє виправдання, солдате, — знову нахиляється до хлопця так, що мало не торкається чолом його чола, — а рибалка з тебе такий же невдатний, як і коханець.
— Яка жахлива несправедливість! — жартома обурився Авгура. — Ні, щодо рибальства. тут я ще можу погодитись.
Марія вкладається щокою на борт і грайливо всміхається.
— Ну, гаразд, гаразд, я всього лиш пожартувала. До якої іронії я зараз не вдавалася б, а сестри Вербицькі таким коханцем задоволені.
— Це ти сама так вирішила, чи, може, сестри визначили мій рейтинг за десятибальною системою?
Марія, сміючись, згребла волосся з чола Авгури, і примирливо по— гладила-поплескала його по щоці.
— Ти ж у нас поки що один-однісінький порядний кавалер на всю Зону. Якщо не зважати на двох-трьох зайд, що зрідка навідуються до Вербицьких. Один, розумієш? Але сьогодні я не ревнива. Тільки сьогодні.
— А чому раптом... сьогодні? — Владьо зачепив кінець сіті за корму човна і заходився штовхати його до берега. — Що за день такий особливий, і взагалі, що відбувається? Щось я не впізнаю тебе, зовсім не схожа на ту, яку знав досі. Взагалі не така.
— Не переймайся, я завжди не така, якою ти мене уявляєш. Хоча, звідки тобі знати про це?
— А якщо серйозно? Що сталося?
— Вічна Журба погодилася побути з моїм Іродом — це стара так і називає сина. Вимагає привезти монаха Іларіона, аби хрестив його. Тепер ось пливу, спробую вмовити цього святеника; не знаю, правда, чи вдасться.
— Він же священик, повинен хрестити все, що тягнеться до Христа і хреста.
— Влучно мовлено, проте, ще навіть не висвятившись на священика, Іларіон уже подався в такі собі самодури-святенники.
— Тобто ти вже мала розмову з ним.
— Була така невдала спроба, під час якої, чи то я виявилася занадто несміливою у проханні своєму, чи він — занадто гарячковим у відмові.
— Вмовимо. Куди він дінеться? — войовничо повів плечима сержант. — Яким би цей твій Ірод не був, а роду все ж таки людського.
— Та вже хтозна, чи людського, одначе давай не будемо псувати собі настрою. Здається, вперше за ці весну й літо я відчула себе вільною. Чудовий сонячний день, блаженно красива річка. — І, вже зовсім тихо, схвильовано, торкаючись пальцями щоки Авгури. — Тебе, ось, ненароком зустріла. Чи, мо', й не так уже й ненароком. — раптом потяглась губами до губ Авгури.
Влад не стримався, обійняв її, але якось занадто вже незграбно, тож човен почав нахилятися і відходити. Так, усе ще не перериваючи цілунку, Марія й опиняється по пояс у воді. Проте закохані не зважають на це. Обійми їх затягуються, стаючи все палкішими й палкішими. Тепер Авгура вже цілує жінку в шию, в груди, знервовано намацує рукою поділ плаття... Це вже не просто пестощі, а непогамовна жага продовження роду людського, котра спопеляє їх обох.
І, поки вони кохалися, човен відпливав попід берегом усе далі й далі, аж поки не застряг поміж двома вербами.
— Ось побачиш: цей, другий, мій син в "ірода" вже не виродиться, — прошепотіла жінка, щойно плоть її трішечки заспокоїлася. — Цей — ні, тому що від тебе, з любові...
* * *
.. .Та ось човен уже біля причалу, що підступав до рибальської хатини. Мокрий одяг розвішано на мотуззі, котре нависає понад піччю, в якій палахкотить вогонь, а самі аборигени Зони ніжаться на лежанці, в обіймах один одного, на "перині" з листя і хвої та вкриті старезною ковдрою. Щойно згас черговий спалах сексуального божевілля, і тепер, упокорені і щасливі, ці двоє змагалися в мистецтві любовних пестощів.
— Ми мали право на цей день, адже правда? — стиха проказала Марія, тягнучись вустами до вуст Авгури. — Ми здобули право на нього — як плату за все, чого натерпілись тут, і чого ще натерпимося. За те страхіття, яке чекає нас потім, коли Зона підточить наші сили. Це наш день, ми заслужили на нього, хіба не так? — з ніжністю і надією подивилася вона у вічі солдатові.
— Навіть якщо й не заслужили. Все одно ніхто не в змозі відібрати його від нас. Можуть позбавити всього, навіть життя, але його вже не позбавлять.
— Справді, — щасливо всміхається Марія. — Я чомусь не подумала про це. Принаймні за цей день боятись нам уже нічого. А навіть страшно подумати, скільки таких днів ми уже втратили.
— Але не будемо з'ясовувати, — жартома торкнувся пальцями її губ, — через кого саме втратили.
— Не забувай, що у нас, у мене, тобто, з'явилася дитина. Що впродовж певного часу я була вагітна, до того ж, зневірена і знервована. Та й взагалі, не можна ж так одразу кидатися в обійми чоловікові, якого майже не знаєш.
— Щось подібне мені вже доводилося чути. Щоправда, ще в шкільні роки. Одначе годі про це. Краще радіймо, що день цей — не останній.
Марія замислено зітхнула.
— Гадаєш, не останній?
— Якщо тільки Вічна Журба змилостивиться й відпустить тебе ще раз.
— О, ця Вічна Журба, як, втім, і моя...