Отож, у всьому була винна Слава. Винна за нерозуміння, винна за свою вдачу і ревнощі, за поведінку, — бо що можна йому, їй на те зась. Винна в тому, що не віддала всю себе до кінця й посміла залишити щось для себе. Винна, що кохала до незтями не вміючи дати це почуття так, як того хотів. Винна, що не зуміла розгадати до кінця, чого ж він насправді хоче. Що втрачала здоровий глузд, намагаючись утримати їхні стосунки й постійно їх відновлювала. Не знайшла в собі сили відрубати руку, що гангренила давним давно, ще тоді, напочатку. А тепер іще й винна, бо пересилає гроші.
Так, винна.
В цьому й справді — винна, бо не знайшла в собі сили побороти відчуття обов'язку перед ним, за той вчинок. Сприймала його як родича. Не взяла до уваги його гордість та принципи. Десь у глибинах підсвідомості відчувала провину за те, що сів того вечора за кермо.
А чи лише хотіла допомогти...
Вкотре усвідомила відому істину, що допомагати варто там, де просять. Зрозуміла, що в цих стосунках приречена бути винною завжди. Це і є отой фатум, та доля, ті страждання партнерських стосунків, крізь які мала пройти в цьому житті. То ж або відрубає зранену руку й буде гоїти рани, або кровитиме все це життя, а після — й наступне. Непройдений урок доведеться повторити... хоч і тисячу разів.
Вічності — неспішно.
Хотілось, аби все було інакше. Щоб не було болю. Ні її, ні його. Та чудес не буває. Щоб іти далі, з плечей варто зкинути вантаж.
Підходив серпень, а разом з ним і час відпусток. Слава вирішила не їхати в Україну, бо лише туди залишила собі відкритою дорогу. Через проблеми, котрі раптово намалювались, корисніше було б знайти роботу й на цей місяць. Це було можливо через підміну когось, хто їхав в Україну.
Кинула розголос і знайшлося, щоправда, далекувато, та вона зможе ночувати там коли захоче, або й цілий тиждень. Роботодавці були людьми похилого віку, звикли мати когось біля себе постійно. У них працювала жінка з України вже десятиліття. Мали її трохи чи не за доньку, тому легко погодились знову на українку, доки їхня буде відсутня.
Перші дні їздила туди-сюди, та зрозуміла, що вимучує себе даремно. Набагато краще було б посидіти під вечір на просторій високій терасі, з краєвидом на море. Почитувати свою астрологію й слухати оповідки бабусі про її молодість і юність, про знайомство й кохання з молодим красенем, який тепер сидів у інвалідному кріслі й тихо посміхався, киваючи головою. Тож вирішила привезти свій ноутбук і ночувати тут. Окрім вихідних.
Говорити дідусеві було важко, тож був тихим і спокійним, а ще — постійно усміхненим. Дякував за все, що робили для нього. Навіть Славі, для котрої то був обов'язок. Ще раз дивувалася з того, як людина може залишатися людиною за будь-яких обставин.
Був багатим і добрим протягом життя, як розказувала бабця. Любив її, світ клав до ніг, ні в чому не відмовляв, прожила з ним чудове життя і завжди буде вдячна за це. Навіть погляди поміж них, зі старих, вицвілих і потьмянілих очей світилися мирним та теплим сяйвом.
Спостерігала за ними, як за якимось одкровенням, що постало вперше перед очима, бо, виявляється, можна прожити ціле життя з однією людиною щасливо. Любити навіть в такому віці, де, здається, завмирають всілякі різновиди любові. Окрім однієї.
Тієї, що в серці, що залишається там незмінною в часі і просторі.
Ті вечори на світлій веранді стареньких пішли їй на користь, розказувала й сама про своє захоплення, розглядала космограми обох, їхню синастрію. Розказувала про те, що бачила в характері одного чи іншого, бабця лише всміхалася й коментувала подіями з життя.
Було затишно біля них. По-доброму заздрила, бо мають одне одного. Мають тепло любові на старості.
Шлях її лежав попри будинок Елевтерії, тож згадала, що давно не зустрічалася з нею. Зателефонувала і знайшла її на Егіні, в рідні. Домовились, що на початку вересня зустрінуться.
Шукала в неї досвіду й мудрості, одного слова, що замінить тисячі вчинків...
Інна дзвонила періодично з місця свого відпочинку. Вони з Христосом відпочивали на острові Родос і подруга була сповнена щасливого ентузіазму й захоплення від місцевої краси. Проживали у пристойному готелі, їздили на прогулянки, вечорами переносились у казкові й шикарні спацерунки по місцевих тавернах чи барах. Останнє, щоправда, не мало у пари великого успіху, бо Інна була на другому місяці вагітності, тож ця поїздка, врешті, була подарунком для неї від Христоса. З'являться діти, а з ними — нові турботи та потреби. А часи щоразу скрутніші.
Не без того, що повідомляла її про події з життя геолога. Виявляється, вони з Вікою вирішили з осені проживати разом.
Не могла вибачити подрузі таку втрату, але Славу те мало обходило. Вона жила у своєму світі, в якомусь невизначеному просторі. Здається, ходить по землі, але разом з тим — ніби втратила опору під ногами. Не від щастя, як то буває, а від розгубленості й загубленості. Все триває, як завжди, та щось не те.
З початком нового сезону Славу чекали сюрпризи й на роботі. Мати трійнят вийшла до праці й мала намір відправити дівчаток у садочок, вже підросли для цього достатньо. Це мало б відбутися після Нового року, тож з того часу потребуватиме Славиних послуг раз на тиждень.
Слава, врешті, була готова до цього, але сподівалася, що допрацює рік у звичному ритмі. Все це було малоприємним, бо зменшуються доходи, та й досить вагомо.
Що ж, пошуки тривають.
Певно, одні зміни несуть за собою інші, а коли підходить час для них, то все, що залишається, — вітати їх.
Першої суботи вересня вирішила генерально прибрати своє житло, починаючи з балкону, вікон і дверей. За гучною музикою ледь почула телефонний дзвінок. То була Інна, котра з перших слів вітання дала зрозуміти, що збирається повідомити щось надзвичайне.
— Маю новини, що в голові не вкладаються... — зробила й відповідну інтригуючу паузу, чекаючи, як зреагує Слава.
Слава вже здогадувалась, про що мова, тому вперто мовчала, чекаючи продовження.
— Геолог розійшовся раз і назавжди з Вікою! — оголосила урочисто.
— То раз і назавжди мені подобається, — іронічно відповіла Слава, — вони ж іще позавчора, за твоєю версією, мали зійтися раз і назавжди!
— Мали. Та не сталося, як гадалося. Подзвонив учора ввечері Христосу й сказав, що кінець цього разу остаточний. Зрозумів, що може вкотре споганити собі життя.
— Ну, коли зробив такі висновки, то, певно, мав на те підстави...
— Чекай дзвінка, — неоднозначним тоном продовжувала Інна, — нічого такого, звичайно, не говорив, але не раз цікавився тобою в Христоса, навіть у мене останнім часом. Отож, нічого не відбувається просто так.
— Ну, це останнє мені відомо. Але якщо думає, що збираюся бути для нього кілком, то помиляється. Почує те, чого не чув від усіх жінок свого життя, разом узятих.
:, подруженько, вже не розходься так! Що людина тобі винна? ь як подзвонить, тоді й вияснимо свої борги. Та сумніваюся.
— А в мене — найменшого сумніву!
Розмову завершили на приємніших нотах, домовляючись зустрітися в наступні вихідні.
Та вийшло по-іншому.
Серед тижня їй все ж подзвонив Василіс-геолог і запропонував поїздку до моря, вибачаючись попередньо за те, що довго мовчав. Це особливо сподобалось. Комусь іншому просто б відмовила. Та цей чоловік чимось був симпатичним та приємним. Зрештою, вона його "лікар", тож, можливо, від неї потребується допомога, та не така, як думає Інна.
Домовились, що поїдуть разом з Інною й Христосом, коли вже Слава планувала зустрітися з подругою.
Наступної неділі Василіс знову пропонував Славі зустріч і поїздку на Евію, але вже вдвох. У суботу навіть перетелефонував, щоб узгодити час і ніби мимоволі запропонував зустрітись.
Розмовляти їм, як завжди, було про що. Вечір минув напрочуд легко й невимушено, хоча Слава внутрішньо готувалася до бою. Та Василіс поводився обережно.
Недільна поїздка минула надзвичайно цікаво й повноцінно.
Василіс знову багато розповідав про мінерали, а вона з цікавістю слухала. Потім завели тему стосунків і їхньої складності в сучасному житті. Нічим не показувала, що їй відомо багато чого з його останньої пригоди. Зрештою, в кожного свої експерименти й свої помилки.
Натякнув, що знову потягнувся до того, що надто блищало. Можливо, тому і втратив свою справжню зорю. На що Слава відповіла, що стається те, що повинно статись, а втрачене й не було потрібним.
Поверталися з острова новим шляхом, повечерявши в одній тихій, по-домашньому теплій таверні.
Покинули причал, коли Сонце останнім своїм променем побажало всім доброї ночі. Василіс заїхав паркуватись, а Слава піднялася на верхню палубу й підійшла до поручнів. Прикипіла очима до неба й смуги горизонту, що світився різними кольорами. Помалу темрява все густішала, справа й зліва володарка ночі намагалась
накрити все щільною й густою вуаллю. Небо поєдналося з морем непрохідною темрявою. У тій темряві, здається, могло загубитися все і всі, розчинитись і щезнути назавжди, як у чорних дірах Всесвіту. У цю чорну діру занурювався корабель, повільно і впевнено. Занурювався і прощався з єдиним ще живим світлом у небі.
Це світло своєрідною трапецією, а чи трикутником, підіймалося вгору по небу від лінії горизонту. Вершина цього трикутника у найвищій своїй точці відділялася від непрохідної пітьми глибокою, насиченою смугою синього чистого кольору, що внизу плавно переходив у блакитний, яскравий і свіжий, а той, своєю чергою, єднався зі світло-жовтим, ніжним та прозорим, що все густішав, доки не перетворювався на помаранчевий. Той, помаранчевий, і завершував розподіл поміж морем і небом, роблячись унизу гнило-брудним, що тягнувся довгою лінією понад морем, різко обриваючись темрявою...
Помалу цей чарівний купол почав згортатись із країв і вершини, не витримуючи натиску ночі. Та по центру його, майже на самісінькій вершині, гордо, яскраво й самозакохано спалахнула Венера. Ніби всотувала в себе останній відблиск Сонця, проводжаючи світло й зустрічаючи темряву, щоб засіяти в ній ще несамовитіше.
— Чудові кольори, — почула голос Василіса.
— Еге. Й чудова зоря висвітлює нашу дорогу.
— Справді. Величезна. Ніколи не звертав уваги.
— Твій погляд все ж до землі звернений.
— Чому, я люблю небо! — знов трохи по-дитячому заперечив Василіс.
— Знаєш, що то за зірка?
— Ні.
— Та, що несе кохання, — Венера.