Врешті решт за час нашого безгрошів'я мені таки вдалося підготувати стелю та стіни кухні до фарбування чи поклейки шпалер, правда, шість-сім балів по шкільній системі оцінювання це максимум, на який мої потуги заслуговують. Що робити зі стінами далі, ми й досі не визначились, точніше, не визначилась три-де візуалізаторка, розриваючись між завченими канонами, спонтанними бажаннями і клятим раціоналізмом економії коштів, що здатен зруйнувати будь-який компроміс між догмами та можливостями. Відтак наш сімейний консенсус зосереджений тепер у думці, що проблема зі стінами вирішиться сама собою коли будуть готові кухонні меблі.
... Кухня буде в стилі... в стилі... назвемо його Укантрі. Чи, можливо, Прованс де ля Укр? Мабуть, останній варіант звучить приємніше. По суті, перекласти можна, як "Український прованс". Або "Прованс з українським духом". А ще точніше – "Українська провінція". Бо коли я поцікавився первинним значенням слова "Прованс", то ШІ видав мені, що це стиль інтер'єру, зазначивши при цьому в дужках – "Французький кантрі", чим просто вбив мене наповал, бо кантрі, як не крути, є символом американської культури, якому від сили трохи більше сотні років, але оскільки тамтешній шоубіз утер носа всьому світові, то й виходить, що кантрі це не американський прованс, а, бачите, прованс це французький кантрі. Якось все менше в мені поваги до США, що зовсім недавно мали титул лідера вільного світу, але й року не минуло, як один старий мугир і бевзь спромігся звести на пси чи не весь міжнародний авторитет своєї країни-вискочки.
Отож, кухня наша буде в стилі Прованс де ля Укр. Ми витратили з Юрком іще цілий день, аби рештки прадідового дуба перепиляти на дошки. За дванадцять десятиліть дерево стало твердим, наче кістка, тож коли ми з ним таки справилися, з чотирьох стрічкових пилок цілою у нас лишилась тільки одна – решта луснули під час роботи, не витримавши навантаження, і їх потрібно тепер відсилати до виробника на відновлення. Коли б раніше мене хтось попрохав оцінити цю напиляну дошку, я би гарантовано сказав, що вона годиться хіба що на паркан і аж ніяк не на меблі, бо майже вся вкрита сіточками тріщин – великих і маленьких. Та Юрко заявив, що це не мало не багато тренд сучасності в меблярстві, а моя Аліса навіть почала пищати від захвату: "Ах, кантрі! Ах, прованс! Ах, яке це диво!" Ну, коли тобі диво, то нехай буде й диво: врешті, кухня це її територія.
Самолюбство моє не уражене, бо всі ці тріщини й тріщинки, всі ці дрібненькі дірочки від шашеля нічого не були би варті, якби не моя – власна! – ідея присобачити, хоча точніше буде сказати вмонтувати, в дверцята кухонних навісних шафок невеличкі круглі дерев'яні панно з Петриківським розписом. Були часи, коли я вважав творчістю своє маракування в рекламі, хоча згодом почав розуміти банальність тих компіляцій[57]. Та хоча моя кухонна ідея теж є нічим іншим, як компіляцією чужої творчості в буденну оболонку меблевого фасаду, проте цінним для мене є сам шлях, подоланий в пошуку цієї плідної ідеї. А було все так. Спочатку Аліса висунула ідею зробити кухню в двох кольорах: синьому та жовтому – як ознаку українського етностилю. Але тут навіть я повстав: навіщо ж зафарбовувати дубову дошку, на якій лишився відбиток часу в дванадцять десятиліть?! Тоді я й подумав у сенсі контрверсії про якийсь орнамент в національному стилі, нанесений фарбою прямо на фільонки[58] дверцят. Але навіть моєї уяви вистачило для розуміння, що червоно-чорний орнамент є виграшним тільки на світлому однотонному тлі, а не на потемнілій від часу дубовій дошці й тому це означало би повернення до ідеї фарбування. І вже після цього зовсім випадково мені згадався Петриківський розпис, я погуглив і виявив, що ринок просто переповнений пропозиціями всіляких панно будь-яких розмірів і в будь-якій кольоровій гамі, а тому їх не важко підібрати, коли в хаті ходить своя три-де візуалізаторка інтер'єрів. І ось саме ця ідея з компіляцією Петриківського розпису й народила в моїй уяві стиль Прованс де ля Укр, чим я абсолютно обґрунтовано пишаюся й весь час домислюю певні нюанси, які би зробили мою затію стилістично бездоганною – звісно, в нашому з Алісою розумінні цієї бездоганності.
Тепер ось уже більше тижня вчуся столярувати під пильним наглядом Юрка. Перше, що він мені сказав, було:
– Запам'ятай, Хлібе, найголовнішу столярську мудрість: столяр не ящірка, в нього відрізані пальці, як у ящірки хвіст, не відростають. Перш, ніж захочеш щось зробити на верстаті, добре подумай як саме ти те вчиниш. Бо коли не так, як слід, пхатимеш шматок дерева під інструмент, що обертається зі швидкістю в чотири з половиною тисячі обертів на хвилину, то там замість дерева легко опиняться твої безцінні пальці. Техніка безпеки написана кров'ю – так учив нас колись Костянтин Петрович. Дяка йому, що маю цілі руки.
Юркові слова справили на мене враження навіть більше, ніж, гадаю, він сам того хотів. Я й раніше поважав цих дідових залізних монстрів, а після слів свого наставника відчув мало не священний трепет.
– Боятися верстата так само згубно, як і зневажати його, – Юрко відчув смак наставництва. – Ріжучий інструмент на ньому завжди обертається в твій бік. Тому деталь на інструмент подавай упевнено, міцно притискаючи її до опори – стола чи лінійки і завжди тільки проти напрямку обертання інструменту. Але якщо при цьому смикнешся назад – верстат обов'язково кине деталь на тебе, тому рух твій має бути тільки вперед. Між твоїми пальцями й інструментом завжди повинен бути захист. Як бачиш, правил небагато: запам'ятай, вивчи назубок і станеш столяром.
А я пригадав чуте колись від діда Сергія, але абсолютно тоді незрозуміле: "І як вони ото калічаться? В'їк роблю – пальця ніколи не врізав." Чи так воно в дійсності було з дідовими пальцями, не знаю, але каліцтва він точно не мав.
Чим професіонал в першу чергу вирізняється з-поміж інших людей? Своїм професійним лексиконом. Не пиляльний верстат, а циркулярний, не стругальний, а фугувальний, або рейсмусний. Фугувальний стругає одну сторону деталі, а рейсмусний протилежну вже струганій, роблячи обидві паралельними. Та найбільше мені подобається фрезерний: король серед верстатів! Він справжній митець, бо створює форму деталі, її профіль, надає плескатому дерев'яному паралелепіпеду обрисів, часом вельми хитромудрих, чим і формує характер дерев'яного виробу. Токарний нагадує мені гончарний круг, – насамперед схожим принципом роботи, тож здається найбільш творчим. Але цей надто вже принциповий у своєму ставленні до новачків: за першої ж спроби його опанувати, варто було мені опустити різець трохи нижче осі заготовки, як мій рейер[59] полетів у вікно, а деталь прямісінько в пику. В результаті було розбито і віконну шибку, і мою губу. Що таке досвід? Це знання того, як ти в жодному разі не маєш чинити. Одного секундного уроку від залізного "творця" мені виявилося достатньо, аби ніколи вже, ні за яких обставин не поводитись із дідовими монстрами фамільярно, без належної поваги.
Юрко майструє туалетний столик у спальню для своєї Тосі, паралельно наглядаючи за моєю роботою, підправляючи та підказуючи деякі нюанси. Майструє з липової дошки, дідовими запасами якої я з ним поділився і ця моя щедрість, схоже, таки остаточно розтопила серце Махновського. Коли світло вимикають і настає тиша, або коли ми робимо перерву в роботі, то часом, під настрій, ведемо неспішні розмови про все на світі.
– Свободи вибору не існує, – професорським тоном рече до мене Юрко. – Насправді люди є лише свідками каскадів нейронних подій, які завершили свій перебіг. Це така ж біологічна ілюзія, як і твердість ось цієї дошки...
– Зачекай, зачекай, – обриваю я свого наставника, – спершу поясни, будь ласка, чому це твердість дошки є ілюзією? В моєму розумінні ілюзія – це коли Девід Коперфільд проходить крізь стіну.
– Тому що дошка по факту є суцільною пустотою, бо складається з клітин, клітини з молекул, молекули з атомів, а в атомі відстань від його ядра до орбіти електрона у сто тисяч разів більша, ніж діаметр ядра. Та й сам електрон це не тверда грудка чогось там, а лише коливання згустка енергії та й то в найпростішому розумінні.
– Тоді візьми цю дошку і влупи нею себе по руці, – не здаюся я, – одразу ж переконаєшся в тому, що вона не ілюзорна, а реальна. Хоч я й гуманітарій, а все ж різницю між реальністю та ілюзією знаю. Ілюзії не піддаються законам фізики.
– Ні, твоє визначення ілюзії є хибним. Ілюзія – це коли об'єкт існує в реальності, але його властивості сприймаються людиною неправильно. Закони фізики Ньютона і квантової фізики корелюються між собою в розділі фізики твердого тіла, тому навіть ілюзорність піддається законам.
Тут мені вже крити нічим – фізика таки не моє. Я розумію, що зайшовши в дебатах на Юркову територію, лише виставлю себе на посміховисько, а тому й тихо згортаю наш навколонауковий диспут, хоча й страшенно кортить спитати про суперпозицію електрона. Нехай якось іншим разом, а тепер час братись до роботи, доки ще є світло. Махновський таки майстер від бога і взагалі семиділ[60], як дід Сергій сказав би: робить своє, по ходу навчає мене, паралельно лагодить якогось верстата, кидає одне й береться за інше й доки я дивуюся цим його метанням, виявляється, що він передбачив можливу зупинку в подальшій роботі й відірвавшись на часинку від основної, зробив так, що тієї зупинки й не сталося, чим зекономив собі годину часу наступного дня, що не так уже й мало важить в умовах, коли світло в робочий день дають лише на три-чотири години.
Ще тиждень назад здавалося, що я вже можу вважати себе коли не майстром, так хоча би людиною, яка досить багато чого навчилася робити власними руками й має в тому певний досвід. А тепер бачу як помилявся, бо несподівані відкриття часом геть перевертають мої попередні уявлення про матеріальне виробництво. Навіть не підозрював, що в ремеслі підготовчі роботи займають щонайменше дев'яносто відсотків часу. Аби зробити меблеві дверцята, що складаються з чотирьох деталей: рами та вставленої в неї фільонки, ти спершу пиляєш дошки на заготовки, потім стругаєш їх на фугувальному верстаті – на столярнім слензі це зветься "відбити базу", за тим переходиш до рейсмуса і там на виході отримуєш деталі у вигляді правильних паралелепіпедів, потім на фрезерному верстаті профілюєш їх для краси та з'єднання, потім склеюєш щит фільонки, а коли клей висохне, знову стругаєш його на рейсмусі, обрізаєш у точний розмір та фрезеруєш поля, що серед столярів мають назву фігареїв, далі за допомогою дрилі, лобзика та ручного фрезера робиш акуратний круглий отвір під панно з розписом, потім шліфуєш ті фігареї і лише після цього, після кількох годин монотонної акуратної та вивіреної роботи, всього лише за якихось десять наступних хвилин склеюєш ці п'ять деталей в готовий виріб – красиві дверцята.
Те, чим я нині займаюся, в англомовному світі зветься апсайклінгом.