До того ж, змушений буду засмутити: керівництво СБУ подало документи на присвоєння мені звання полковника. Якщо присвоєння відбудеться, запрошу на фуршет.
— Роман Ігуда — на фуршеті з нагоди присвоєння полковницького звання колишньому офіцерові КДБ! Фейерична подія, справжнісінька політична містерія.
— ...Якщо зважити, що тепер звання полковника в наших органах досить рідкісне, не кажучи вже про звання генерал-майора, — навіть цей випад пробачив йому Глотов, хоча і нагадав: — Найперша і найвища чеснота оперативника — мужня терплячість. Саме її, пане Ігудо, я оце зараз і демонструю
— Я свою теж демонстрував, рятуючись утечею у своїх провінційних Спокутах. Замість табірного небуття на Соловках, — творче небуття у Спокутах. Га, як вам такий вибір, пане без п'яти хвилин полковнику?
— Це ви про себе, Іудо говорите, що рятувалися втечею?! — аж відсахнувся Глотов, відкидаючись на спинку стільця. — Ви що, справді, вважали, що в цих сільських мандрах ваш порятунок?!
— Чому це вас так дивує? — насторожився Незламний Команданте.
— Ви дійсно вважали, що, полишаючи Київ і забиваючись у свої Спокути, рятуєтеся від арешту?! Ти це чуєш, Щедренко?! Як тобі таке сенсаційне зізнання?!
— Над яким не гріх було б і посміятись, — неохоче відгукнувся капітан, здається, навіть не розплющуючи при цьому очей. — Якби ж то не усвідомлення, що за словами цього чоловіка — особиста трагедія. Тому навіть не хочеться його розчаровувати. Найстрашніше розчарування — це коли людина дізнається, що всі її страждання і вся її жертовність виявилися марними.
— Що ви хочете цим сказати? Що якби я залишився тут, і далі продовжував обертатися в тих колах, в яких обертався, то мене не заарештували б?!
— Невже ви зуміли переконати себе, що, якби ми мали намір заарештувати вас, то у якихось там недалеких Спокутах не зуміли б знайти? Ви до цього ведете? — сухотно відкахикнув капітан.
— "У них тут що, медичні огляди не проходять?", — подивувався Ігуда. — Просто в селі я не давав вам підстав для нових підозр і провокацій.
— Хіба нам потрібні були якісь нові підозри? Або це велика проблема — організувати вам провокацію?! Але ж, побійтеся Бога, чоловіче! Для всіх цих страхів і побоювань у вас не було жодних причин! — хрипко розсміявся екс-кадебіст.
— Що значить "жодних"?!
— Та ніхто й не збирався заарештовувати вас! — знову перехопив ініціативу Глотов. — Не ті часи вже були, щоб заарештовувати. Тим паче — вас!
Знав би Глотов, як оце "тим паче — вас!", — болюче різонуло зараз Ігуду. Втім, чому "знав би"? Він-таки знав.
— Ось тут уже дозвольте засумніватись у вашій щирості.
— Та ж були вже часи "перебудови і демократизації". Заарештовували ми тоді в дуже рідкісних випадках, і лише тих людей, котрі справді активно боролися проти існуючого державного ладу та політичного устрою. Але ви, особисто ви, пане Ігудо, до таких людей ніколи не належали. Взагалі ніколи! Не тягли ви на справжнього борця, от у чім річ! Навіть на такого, як, скажімо, Левко Лук'яненко чи брати Горині... Тут усе під протокол!
— Ну, тепер ви можете говорити, що завгодно.
— Тільки те, про що говорять факти, та що засвідчено вашою "справою", тобто суворо задокументовано. До речі, ваша, як і низка інших "справ", перебуває зараз у нашому архіві, її описано, опечатано, і ніхто не має права втручатися в її зміст, робити там якісь записи, щось викреслювати і вже, боронь боже, вилучати з неї якісь документи, якісь протокольні сторінки. Там усе суворо. Це я для того, щоб, коли раптом випаде познайомитися зі своєю чи чиєюсь іншою "справою", не сумнівалися: увесь цей час вона перебувала під жорстким контролем наших архіваріусів. Працювали коли-небудь з архівними матеріалами?
— З деякими.
— У самих архівах?
— В архівах не доводилося. З тими, що були оприлюднені.
— Отож бо. Ви ж уже, напевне, знаєте, що навіть ті документи, які найганебнішим чином компрометують "великого вождя революції", наприклад, пов'язані з його гомосексуальними пристрастями, знищити вже ніхто не має права. І зважте, що вони пережили найсуво— ріші прояви комуністичного вождизму. А щодо вас, "Неприкаяний Ігудо", як ми вас тут, поміж собою, щоправда, подеколи опускаючи в прізвищі одну букву, кодово називали... То ви, з вашим скромним націоналістичним бузінням, до когорти національних борців так і не дотяглися. Не доросли ви до цього тернового вінка, пане Ігудо, і в цьому ваша провина... перед самим собою. У перебудовні часи, про які зараз ідеться, такої честі, як арештантська роба політв'язня, ще слід було заслужити.
— Але, якщо б у вас особисто з'явилася нагальна потреба у формуванні репутації такого борця, — притишено, по-змовницькому мовив капітан Щедренко, — то це інша справа. Ви так і скажіть. Зрештою, такий варіант теж можна розглянути.
— А навіщо мені зараз оця ваша "арештантська репутація"?
— Не будьте наївним Неприкаяний Ігудо! Якби сталося так, що свого часу вас засадили б до табору, чи хоча б запроторили на спец— поселення, зараз ви вже не відповідали б на дріб'язкові запитанняч— ка якихось там міліцейських фурій, і взагалі, сиділи б не тут, із нами грішними, а в Парламенті, захищені депутатським мандатом недоторканності. У крайному разі були б чиновником високого провінційного рангу, як низка інших відомих вам нині так званих "в'язнів совісті".
— А якби вже дуже не пощастило ні з парламентом, ні з чиновництвом, — мрійливо докинув капітан, — стали б крутим бізнесменом, з віллою на Канарах, трьома іноземними громадянствами і пятьма закордонними паспортами.
І можна було не сумніватися, що особисто він, капітан Щедренко, віддав би перевагу бізнесменству, з віллою на Канарах, нехай навіть всього лише з одним іноземним громадянством.
— Ви ж подивіться, як повлаштовувалися в Незалежній Україні вчорашні політв'язні. Один уже до того знахабнів, що наважується висувати свою кандидатуру на посаду Президента; інший втретє якимось дивом пробивається до Парламенту; ще один встиг побувати послом у далекій і поважній державі...
— А скільки вчорашніх дисидентів проштовхалося до Національної спілки письменників України! — підхопив Щедренко, і це вже було схоже на перехресну психологічну обробку, до якої обидва есбе— ушники готувалися, як до вистави у провінційному театрикові.
— Хоча, якби у них не було посвідки про належність до клану репресованих, їх, з їхніми бездарними писаннями, ближче, ніж до кабінету літконсультанта районної літстудії, ніхто до літератури не підпускав би.
— А ось на таких, як ви, наш Неприкаяний Ігудо, вони тепер поглядають, як магнати — на бідного родича. Для них ви тепер всього лиш невдаха, покидьок суспільства, урновий електорат.
— От-от, саме так, "урновий електорат", — підхопив Глотов. — А ви ж у нас геніальний словотворець. Ось кого слід було б приймати до Спілки письменників, га, що скажеш, капітане?!
— І прийняли б! — прокахикав-відсміявся Щедренко. Сміявся він завжди, кахикаючи, а кахикаючи — завжди сміявся. Щось там у нього коїлося: чи то з легенями, чи з горлом. — Як кінодраматурга. З цього приводу я вже навіть цікавився в одного з секретарів правління Спілки. Так ось, він сказав: "Щойно Ігуда опублікує свій сценарій, як ми приймемо його в іпостасі кінодраматурга, яких у нас, у Спілці, по суті, не лишилося". Саме так, майже дослівно.
— Отже ми з вами, Неприкаяний Ігудо, вже з'ясували: у тих, хто нині при владі, таке ж ставлення до вашого брата, яке свого часу було й у нас, кадебістів; втім, до вас тепер усі так ставляться: від "нових руських", до новоявлених літрепресантів. Одначе не відволікатимемося на побічні теми.
От тільки мовив він це занадто пізно: Ігуда відчув себе так, мовби йому плеснули в обличчя залишками пива, і пригнічено замовк. Як би він зараз не обурювався, але виходило на те, що кадебіст казав правду: він, Роман Ігуда, недовчений кіносценарист, і так само не— довчений художник, залишився на узбіччі українського визвольного руху, не прийнятий ні тими, кому незалежність дарувала сходження до вершин влади і бізнесу, ні тими, хто виявився у новій хвилі опозиціонерів.
"Політичний мастодонт — ось ви хто, неприкаяний Романе! — оголосив Ігуда вирок самому собі. — Відтак соціально-психологічний портрет ваш визначається трьома судними словами: "Невдаха та сіра конячина".
— І що в цій ситуації найжорстокіше, — знову перехопив ініціативу Щедренко; цікаво, вони заздалегідь розробили й відрепетирували перебіг цього психологічного натиску, чи просто це в них якось так вдало співпадають думки, дотепні жарти і не менш дотепні наміри? — що пан підполковник правий. Раніше ми активно й наполегливо від— стежували наміри й дії всіх тих, хто боровся проти комуністичного режиму...
— До цього нас змушували службові обов'язки, — розвів руками Глотов.
— ...А тепер так само активно й наполегливо відстежуємо тих, хто активно виступає проти діючої Конституції України та законної влади...
— Та, водночас, і тих, хто так само активно й наполегливо видає себе за колишніх борців супроти комуністичного режиму, — голосом розпорядника поховального бюро проказав Глотов.