Не поспішай вважати себе героєм, коли ним не вродився.
За гру в демократію ми дуже дорого заплатили. Допомога тактично поліпшить наше становище, хоч дехто вже плеще в долоні. Та доки ми одержимо її, нею почнемо підсмажувати москалів, вони встигнуть нашкодити немало. Паралельно здіймається нова хвиля варіантів про мирне закінчення війни. Німецька "Di velt" розсекретила московського авторства стамбульський проект мирної угоди України і Росії, який узгоджувався на другий день повномасштабної війни. Газета відзначає, що він найбільш вірогідний і тепер. В ньому йшлося про наш нейтральний статус, відмову від НАТО, збереження російської мови, як другої державної. Влада довго тримала його в таємниці, хоч суспільству треба було сказати правду. Він тоді не розколов би його, навпаки, консолідував.
Тепер же запізніле оприлюднення не додає їй авторитету, бо всяка правда, яку влада приховує, макіяжить, особливо тепер, повертається бумерангом. Так чи інакше, а Росія й тоді не програвала: не приймемо — вона продовжує війну, погоджуємось — угода розколе наше суспільство, його легко буде загнуздати. Мабуть, тоді вплинув візит до Києва войовничого прем'єра Англії Джонсона. Недаремно Китай звинувачує Англію у зриві переговорів.
Так от, всі нові проєкти, ініціативи про мирне закінчення війни повторюють елементи того ж стамбульського варіанту, бо зводяться до уступок за наш рахунок. Пекін, який може вплинути на Росію, пропонує звабливу умову: збереження суверенітету України. "Бракує" невеличкої деталі: в кордонах 1991 року чи те, що в конституції Росії? Не знаю, можливо, нас і змусять тимчасово поступитись частиною окупованих земель, чи Кримом, в обмін на гарантії безпеки з боку Росії. Але це для неї, інших диктаторських режимів, — зелене світло у їхніх намірах, лавина, що обрушить світопорядок. Гіркі уроки мають знову повторити немало політиків, державних діячів, простих людей Європи, Америки, світу те, про що попереджав ще в минулому столітті канцлер Німеччини Бісмарк: "Будьякі договори з Росією не варті клаптика паперу, на якому вони написані". Та нам все одно рекомендують вірити їй, бо й самі вірять. Не переконав навіть Будапештський меморандум.
— Ігоре Силовичу, всі ми розуміємо: йде жахлива геноцидна війна. Фронт від нас далеко, але вона в кожній хаті. От тільки в кожній по-різному на неї реагують. На фронті не лише дефіцит снарядів, ще гірше — бракує захисників, злагодженості. У нас в селі одна хитрунка сховала від призову трьох синів: двом у Польщі треба на облік ставати, третьому медкомісію заново пройти. Це згідно нового закону. Він ліквідує дефіцит людей в окопах? Що нас врятує?
— Бажання перемоги об'єднало всіх. Однак не всі хотіли йти її здобувати. За кордоном вже вісім мільйонів українців. Певно, це різні категорії — жінки, діти, батьки, немало з них там ще до нинішньої війни. Але з тих мільйонів набереться не менше мільйона осіб призовного віку. Ще одна армія ЗСУ! Більшість тих, хто покинув Україну в ході війни, опинились там нечесними шляхами. Це люди з незрілим державницьким, егоїстичним мисленням, навіть раніше показушним патріотизмом, тваринним страхом, паразитарною психологією — зберегти своє життя за рахунок чужого. На цьому ґрунті вмить проросло ще більше зло — посібники ухилянству. Вони небезкорисливо паразитують одразу на двох полях: державі, бо займають певні посади, і дезертирах, лукаво виправдовуючи свої вчинки гуманністю.
Війна забирає життя, все гостріше назріває потреба поповнення, на що звертали увагу й наші закордонні партнери. "Ми закінчуємось! — волав до влади Андрій Мороз, один з перших добровольців. — Схаменіться! Навчайтесь, обирайте військовий фах, допомагайте нам!" — це для чоловіків. Певно ж, про ситуацію найкраще знали командири підрозділів, але кожен боявся невдоволення вищих, то ж вертикаль брехні тягнеться до вершини влади. Коли Залужний сказав правду Верхголовкому, то викликав невдоволення.
— Геть нелогічна позиція...
— Логікою тут і не пахне. Навіть при втраті нашої ініціативи на фронті, перехід до позиційної, окопної війни, що стався внаслідок припинення американської допомоги і дефіциту людського ресурсу, Зеленський, звертаючись до партнерів, заявив: "Людей нам не треба, дайте зброї". Не хотілось визнавати своєї вини. Вона знайшлась: Залужний, з його небезпечним іміджем. Та, коли стало зрозуміло, що на плечах ветеранів війну не витягнути, що мотивація спротиву голим патріотизмом спливає, що військкомати не справляються, ухилянство стало видом бізнесу, що Міноборони хворіє на корупцію, заговорили про мобілізацію. Яким повинен бути закон? Від Верховголовкома я почув лаконічне: "Справедливим". Сподобалось усім. Крім тих, хто на нулі, їхнім рідним, рідним полеглих. Тому навіть проєкт став полем для популістів, самореклами: йдемо, мовляв, до Європи, а права і свободи людини порушуються.
Спочатку його, мов гарячу картоплину, перекидали три пари рук: уряд, Президент, парламент. Кожен хотів дистанціюватись від непопулярних рішень, виглядати захисником демократії. Потім довго жвакували жуйку депутати — внесли понад чотири тисячі правок. Метод, аби поховати проєкт, чи спотворити. Накінець, після п'яти місяців, закон тихенько підписав Президент. Мого сусіда по під'їзду, у якого два сини, онук на нулі, всі ті вихиляси про справедливість, ледь не рознесли: "У мене, — каже, — троє щодень в окопах, а інша мерзота ховається, того не бачить влада? Треба запровадити сайт "Ганьба України", або "Московські гниди". Там давати прізвища тих, хто втік". Цілком розумію його емоції, хоч це, рахую, принесло б шкоду, бо то ж таки наші люди, ще не втрачені для країни. Ні, закон не стане панацеєю від дефіциту людей в ЗСУ, хоч дещо поліпшить. Військові вже охрестили його "Закон про захист ухилянтів".
— Добре. А що мав би сказати Зеленський? Якесь магічне слово?
— Ну, магічно він тільки на престол зійшов. Тут потрібен інший жанр. Хоч би перед тим, як проєкт надійде до ВР, окреслити головні тези, в крайньому разі дати процесу русло, хоч би кількома словами: "Закон повинен бути логічно жорстким. Вимагає ситуація на фронті". Радники, розробники проєкту деталізували б позиції. Резерви у нас поки що є, хоч в рази менші, аніж у ворога. Варто було б понизити призовний вік хлопців. Є у нас 200 тисяч колишніх військовослужбовців, працівників правоохоронних органів. Знаю кількох людей, офіцери, яким ледь за шістдесят, міцні, здорові мужики, готові піти в ЗСУ. Не дозволяє закон. Працювати можеш, захищати країну — ні. Не позначилось би на ефективності Кабміну, Офісу Президента, Верховної Ради, їх структур, якби 15-20 процентів своїх клерків, чиновників поповнили ЗСУ Чиновницька рать більше мільйона. Плодять непотрібні папірці, імітують продуктивну діяльність. На ситуацію це вплинуло б мало, зате пом'якшило б принцип подвійних стандартів. Де, скажімо, діти призовного віку високопосадовців, топ-чиновників, багатих чи впливових людей? За кордоном. Тим часом їхніх сільських ровесників ТЦК вимітають під мітлу. Рідні не мають чим відкупитись. В деяких селах ще трохи і не буде кому могили викопати. А от у злачних місцях міст, далеких від фронту, — дика асиметрія. Лише перед голосуванням, після зойку Головкома ЗСУ Сирського, вилучили пункт про демобілізацію, строк служби. Ворог, маючи величезну перевагу в живій силі, озброєнні, проводить додаткову мобілізацію, а ми — найбільш досвідчених знімаємо з позицій, оголюємо фронт. Так, вони втомились. Але ж на кону доля України! Хто організовуватиме оборону, наступ, навчатиме необстріляних? Ротація, тимчасовий перепочинок, відпустка — так. А кінець служби — після перемоги. Крапка. Її мав би поставити Президент. Промовчав. То ж взялися і далі бавитись у справедливість, проблему розглянути окремо.
— Мабуть, боїться, що тінь впаде на його корону, то й відводить її на парламент. Він же у нього ніби ручний, монобільшість з його "Слуг народу". Плагіат. Так Сталін вперше назвав депутатів...
— Романе Михайловичу, ви самі бачите, що інфікована корупцією, безвідповідальністю, безкарністю Верховна Рада тепер нагадує розсохлу бочку, з якої повипадали багато клепок, обручі не тримають. Кожен восьмий має підозру у вчиненні злочину. Вона є зрізом того суспільства, яке її обрало. Тепер воно розплачується.
— Ганьба, бо серед тих клепок рекордними прогульниками є наші обранці. За Івахіва голосували й мої земляки, за Палицю — лучани. По року не приходять на робочі місця. Але наш Президент таки змінився на краще.
— Все одно обходить гострі кути, усуває тих, у кого помітно росте імідж, це маскує потребою перезавантаження. Якщо ти робиш вигляд, що проблеми не існує, вона не розчиниться, не зникне, а повернеться ще складнішою і гострішою. Як от з цією мобілізацією. Не вистачає рішучості, далекоглядності, досвіду.
Реалії після 2022 року змінилися. Ми втратили ініціативу, кілька населених пунктів, перейшли до окопної війни. Імідж Президента похилився. Ренесанс суспільства став в'янути. Головною причиною є дефіцит озброєння. Була й інша, для багатьох непомітна, але логічна. Опинившись в ролі реального, а не сценічного президента, Зеленський не міг автоматично набути знань, досвіду політика, державника високого рівня, адже на вершину влади його винесло не це, а талант веселити публіку. В незвичній, незнаній іпостасі вищої особи держави він не міг поставити собі в заслугу якісь здобутки. Хіба шоуменські. Тому стали макіяжитись невдачі, відтерміновуватись проблеми, які кидають тінь на корону. Бо про війну треба говорити голосно, правдиво, не дистанціювати суспільство від небезпеки, бо це не боротьба за імідж, а за державу. Можливо, для Зеленського то була відрижка шоуменського змісту роботи — тримати залу в доброму настрої. Але тут часи, коли країна у тривозі, сльозах, крові, смертях. Країну слід переводити на військові рейки, поповнювати ЗСУ свіжими, підготовленими силами. Для цього й треба непопулярні заходи.
Таким запізнілим кроком і став той закон про мобілізацію. Залужний про його потребу нагадував ще у 2022 році. Зеленський не прислухався. До недосконалостей закону для українського закордоння додався коментар Мінзаконсправ щодо обмеження консульських послуг, як важеля для повернення ухилянтів і тих, хто виїхав за бугор ще до початку війни.