Щось там було не так. Знайшлось багато неузгоджень.
Тож вирішила не витрачати марно часу на чуже і братися до свого.
Почала, як годиться, з Сонця. Побачила опозицію світил і серце забилось частіше. Аспекти Місяця були гармонійними. Юпітер одного знаходився на Сонці іншого, Венера Василіса сідала на її Нептун...
Ота казка, про яку мріє кожна жінка.
"Що за щасливу історію кохання малює небо!" — гірко усміхаючись, подумала. Все те йде повз неї.
Ще раз оглянула все й важко зітхнула, ніби прощаючись із тим, що й не почалося. Як колись із Арісом.
На папері — щастя.
"Пусте це все", — ще раз зітхнула й відклала папери.
Та Інна не складала зброю "свахи", й знайшовши нагоду під час чергового холоду у відносинах Василіса та Віки, організувала застілля у себе вдома. Запрошені були Дарина з Володимиром, Слава й звісно ж Василіс.
Час, що правда, провели весело, як то буває в колі справжніх друзів. Закінчилось усе тим, що Василіс розвозив їх по домівках, спершу залишивши Дарину з Володимиром і здогадавшись запропонувати Славі випивку в одному з атмосферних барів Ґазі. Погодилась, але чомусь подумала, що діє він згідно з настановами Христоса, а не з власної волі, намагаючись таким чином впустити іншу жінку в своє життя. Оскільки гордість її була поранена, то дуже вона туди й не пхалася.
Поводилась, як досвідчена жінка з малюком, котрий цікавий їй лише з астрологічного погляду. Це не давало шансів Василісу думати, що на його вудці поплавок пішов донизу.
Зустріч завершилась досить пісно, одним млявим потиском руки.
Це навіть розчарувало, але виключно на рівні астрології...
* * *
Весна зненацька стала на порозі, несучи Славі роком більше. Несла на виснажених і вимучених крилах. Виснаженість була не
Здається, в неї депресія. Та не знаходила сили й відваги те визнати.
Депресія несла поезію. Вже мала кілька віршів. Так заговорив у ній на повну силу третій астрологічний дім.
Депресія була викликана не лише одноманітним напруженим життям у столиці та погіршенням становища Василіса, котрий все більше ставав байдужим і бездіяльним. Хоча, здавалось, що межа будь-якого "більше" вже давно перетнута. Вона була викликана й дивними фізичними змінами в організмі.
Останнім часом її місячні поводились дуже дивно, — то зникали надовго, то так нестерпно вимучувало перед їхньою появою, що не в силі була триматися на ногах. Все тіло в'януло, ніби рослина, яку давно не поливали. Боліли ноги й спина, руки й голова, боліло все. А як нарешті з'являлося оте нестерпне, що мучило все життя, то лило так, ніби проривала дамбу шалена гірська ріка.
Окрім тілесних мук, виснажувало тривале безсоння. Прив'язувала його до цих дивних змін фізіології. Не мала підтверджень спеціалістів, довіряла своїм відчуттям і астрології. Плутон транзитом і енергетично важким аспектом пресував її Місяць, саму її сутність жіночу. Разом з тим — і все те, що пов'язано з місячними та душевним станом. Варто б звернутися до лікаря, бо життя помалу робиться немилим. Все втрачає в ньому будь-який зміст.
Нема сенсу. Та й що то таке?
Почали мучити й такі думки, все чорніючи в часі. А невдовзі з'явилися перші приступи жару. Здавалось, що горить ізсередини пекельним вогнем.
З дня на день напруга зростала, тиснуло щось шалено всередині. Не на тіло, а на щось невидиме й нематеріальне в ній, невизначене певними контурами, але живе й пульсуюче. Те "щось" хотіло звільнитися від усіх і всього. І найперше — від тіла, в яке було заковане, в якому було приречене пройти свій шлях. Але втрачало сили.
В одну негожу і безсонну ніч Славу таки прорвало. Хотіла кричати і трощити все навколо, та лише била з відчаю кулаками в подушку, здавлено ридаючи. Мала враження, що розсипається
Розчарування заполонило й лилося за межі. Розливалось, як ріка з берегів, спочатку стрімко, а далі — повільно і впевнено затоплюючи все навколо. Ще трохи, — і не видно буде берегів, та вона й не шукала вже ніякого берега.
Той, хто дійшов до цієї межі — бажання звільнення, має знати, що не буде зрозумілим ніким і ніколи. Той, хто відчув, як втомилася Душа і як їй хочеться польоту, хай не чекає, що його відчуття сприймуть інші. То не дивно, бо більшість людей тримаються за свою тілесну оболонку, як за найбільшу цінність життя, як за неосяжний скарб, що є підтвердженням існування їхнього ""я". Ще й намагаються досягти безсмертя для цієї обтяжливої оболонки.
О, бідолашні!
Ще не знають про те, що одного дня Душа збунтується. Для того в кожної свій час. Бо для Душі тіло, — тягар і неволя.
Бунт Славиної душі не був випадковим і не завітав до неї вперше, та тепер це було надто гостро й тривало.
Відкрила транзити й побачила, що до постійного й виснажливого квадрату Плутон-Місяць додалася ще й точнісінька опозиція транзитного Урану.
Ось звідки бажання звільнитися, повстати, збунтувати, послати під три чорти все і всіх, навіть своє тіло.
Як впоратися з цим? Бо то надовго. І як пік усіх насолод підходить затемнення Місяця на її Сонці. Причин багато й назбиралися вони всі разом, як на небі, так і в житті.
Колись Василіс говорив їй, що перед місячними добре було б відіслати її на якусь далеку гору, бо робиться нестерпною. Тепер їй потрібна така гора. Як ніколи. Хай би стікала звідти розпеченою лавою. Хай би диміла у синє небо. Хай би гуркотіла люто від внутрішньої спеки, доки не вигорить вся до тла. Доки не звільниться. Не вгамується...
Гора горою, але до лікаря таки варто піти.
Здала аналізи на гормональний фон і згодом почала лікування, що мало би привести до "тями". Зникли приливи жару й додалося
Великдень знову провела у Василіса. Погода була чудова, все цвіло й пахло, додавало сил і духові, та незважючи на це, не покидав постійний уже неспокій та ностальгія. Навідували не лише тоді, коли мала від'їжджати, а з першої секунди, як ступала сюди ногою. В ті перші секунди щось неймовірне і не зовсім зрозуміле відбувалося, ніби відлягало від серця — бо ж знову тут, а наступної миті огортало сумом і тривогою.
Василіс був мирним і тихим, як ніколи. Тиша жила не лише всередині нього, а й зовні. Весна вступила у свої права й вимагала зайнятися земельними роботами, та він і не думав про це.
Насилу Слава вмовила його засіяти, як зазвичай, у ящички різного насіння.
До місяця все буде готове посадитися в землю, але й її варто підготувати.
Скопала навіть трохи грядки під майбутню розсаду, але розуміла, що до того часу все знову заросте й треба буде перекопувати чи пересапувати знов, але так намагалась додати охоти Василісу. Залишила йому певну суму й вирушила, чорніша за чорну хмару, до столиці.
В Афінах зробилося ще гірше. А на додаток до всього їй подзвонила з дому сестра й повідомила, що чоловік серйозно хворий.
Боротьба буде довгою, але є надія, були б іще кошти. Так, Слава взяла на себе ще один фронт.
Здавалось, ніколи не турбувалась по-справжньому лише про себе.
Вона сильна. А допомагають лише слабким.
Вона мала хвилини слабкості, але якраз тоді їй і допомогли.
То що ж таки краще, — бути сильним і допомагати іншим, а чи навпаки — бути слабким і чекати від інших?
Як не мучилась із відповіддю, все одно вибирала першу. Навіть якщо то з останніх сил.
Якось поверталася з роботи, пізно, поспішаючи, була то п'ятниця. Неперевершена насолода.
Хотілося стати під душем, включити Вівальді. Останнім часом слухала класику, це заспокоювало її. Потім — упасти в чисті, запашні
простирадла. Хоч вимучена, але завжди міняла постіль з п'ятниці, щоб мати маленьке свято на вихідні, й прокинутись пізно в суботу, відчинити вікна до сонця, увімкнути вранішній рок для збадьорен— ня й братися до маленького господарства, а далі — до книжок.
У сумці задзвенів телефон, — то був Василіс. Чомусь його дзвінок у цей час розхвилював її неприємно. Відповіла.
Дивні запитання Василіса, — де так допізна ходить і чому відповідає дратівливо. Бо змучена... Що то значить змучена? Пора б приїхати, бо вже купа одягу непраного й каструль немитих.
Враз Славу як підмінили.
Її понесло. Виливала з себе все, що давило й пекло в грудях, виливала спонтанно. Вже давно перебувала у вибуховому стані, а тепер блискавками з темних хмар нещадно била по Василісу, засипала безжально градом.
Звільнилася, вилила все на його голову. Він того, певно, не чекав, бо враз перейшов на спокійний тон і майже погоджувався у всьому. Чого не робив дотепер ніколи.
Погоджувався в тому, що в неї були одні надії й вичікування, та так усе й залишилось — на рівні надій, і вже, певно, нездійсненних. Щодо сім'ї і свого кутка, щодо донечки, про яку мріяла.
Де це все? Нема!
Вона вже не ладна чекати, сподіватись, боротись! Вона здається.
Тепер доля їхніх стосунків винятково у Василісових руках. Сказала, й різко відключила телефон.
Увійшла до хати, роздяглася з порога й стрімко пішла в душ. Поливала себе довго, зливши сльози зі струменями води.
То були сльози звільнення від пут залежності.
Було і жаль Василіса, і не жаль. Хто її жалів?.. Заснула легко.
А в суботу пообіді дзвонив Василіс знову, уже п'яний. Почав свій наступ, ніби здалеку а завершив тим, що закрив свій телефон, обірвавши її на слові, а точніше, не даючи сказати того слова й викрикуючи, щоб залишила його в спокої.
Що ж, він вимагає — й має право на спокій. Спокій, що його поглинає. А коли ж знайде спокій Слава?
Вперше була впевнена в собі, вперше розуміла, — якщо Василіс не буде намагатися зберегти їхні стосунки, то їм прийшов кінець.
* * *
Минуло зо два місяці, літо було в розпалі. Слава продовжувала пересилати Василісу з кожної зарплатні невеличку суму, повідомляла його про це письмово. Решту грошей висилала сестрі.
Якось в обід, коли знаходилась у транспорті, переїжджаючи з однієї роботи на іншу, знов зателефонував, уже добряче п'яний і почав лаяти, на чім світ стоїть. Звинувавчував її у всьому, навіть у тому, що живе й дихає.
Спитала, чи сказав усе. Побажала всього найкращого й закрила телефон. Залишилось розчарування, та не було більше сліз, не було жалю. Ні за чим.
Розуміла Василіса, бо виливав свій біль. Завжди хотів, щоб усе було так, як хотів.
Василіс вибрав собі жертву, бо так, виявляється, легше й простіше. Звалюючи вину на іншого, почуваєшся звільненим від своїх страхів, від внутрішньої недовіри й вічних, нескінченних підозр, хоча б тимчасово.