Їй, певно, було байдуже до нього, тому й лишився. А коли її син шістдесят з чимось років назад почав на місці старої будувати вже нову хату, то дуб настільки виріс, що його лишили, бо дійсно ж красень! Навіть не уявляю, щоб у когось могла на нього рука піднятися!
– Ви дійсно титани, – знову заводжу я свою стару пісню, – стільки встигли зробити!
– Титани... – зітхає Юрій. – Іншого виходу в нас не було, як титанами стати. Коли придбали цей будинок, на руках у нас трохи більше п'яти тисяч баксів лишалося. Ні тепла, ні води, ні світла. І зима на носі. Найбільше боявся, що роботи не знайду: тоді хоч з голоду помирай.
– Ти дійсно все сам зробив?!
– Чому ж сам? Удвох із Тосею, – Юрко легенько пригортає до себе дружину. – Ви її просто не знаєте: це згусток енергії, супернова[56].
– Зараз я вам дещо покажу, – Тося приносить планшет і починає демонструвати нам світлини первісного стану придбаного ними житла. Відмінність разюча: що зовні, що всередині.
– Це щитовий будиночок, їх раніше називали "фінськими" – береться коментувати Юрко, – здається, конструкцію фіни розробляли на замовлення. А збирали десь в Брянській області – ув'язнені.
– А, тепер мені зрозуміло, чому дах такий похилий, не крутий, – хіба ж Аліса може втриматись від коментаря, коли справа заходить про її нове захоплення?
– Я тільки глянула вперше на ваш дах і одразу ж згадався скандинавський стиль – такі похилі дахи саме для нього й характерні. Але те, як ви зробили, має значно кращий вигляд, ніж отут, на світлині. У вас дах масивніший, товщий і тому гармонує з фасадом.
– Тут у всьому була страшенна халтура – я коли робив ремонт, лаявся на всі заставки. Он, погляньте, які двері страшні, покручені, мов пропелер. Добре, хоч господарі ззовні цеглою обклали, інакше ця халупа, напевно, вже й струхлявіла би. Одним словом, намучились ми, доки зробили все це.
– Невже і труби сам варив? – мені ніяк не віриться, що є люди, здатні виконувати всі, як є, будівельні роботи.
– Якщо пам'ятаєш хоча би основи фізики, то зварювання настільки просте, що і ведмедя можна навчити: підбираєш правильну силу струму, правильно тримаєш електрод і правильно його ведеш – от і всі хитрощі. Правда, з трубами для опалення все дещо складніше, але навчитися можна всьому.
– Тільки не для гуманітарія, – незграбно шукаю виправдання собі, невструйлу.
– Юра надто скромний... – починає Тося, Юрко жартома намагається закрити їй рота своєю долонею, але та й не думає вгамовуватись:
– ...він навчався на фізматі, на червоний диплом ішов, але потім раптово помер наш тато і Юра на четвертому курсі покинув універ аби сім'ю годувати. Хотів, щоб я закінчила середню школу і сповна себе реалізувала. Він любить останнім часом вдавати з себе простачка, "трудягу", а насправді страшенно талановитий у всьому!
– Тося, припини! Робиш із мене святого... Не люблю.
Але ту вже не спинити.
– Коли наші батьки одружилися, мені було чотири роки, а Юрі дванадцять. Не повірите, але ми стали з ним нерозлийвода. По суті це він мене виняньчив, багато чому навчив, завжди заступався за мене – і в школі, і вдома. Я довіряю йому більше, ніж собі.
– О, то ти, виходить, дружину собі готував! – почувши це від Аліси, я дещо напружуюсь, уявляючи можливу реакцію господаря-інтроверта, але треба віддати їй належне: вміє моя дружина знаходити такі інтонації, що навіть ця відверто провокативна фраза сприймається Юрком спокійно, з позитивом.
Той, правда, відмовчується, але Тося цілком невимушено розкриває інтригу:
– Одного разу я його спитала чому він досі холостякує, і Юра мені відповів: "Не трапляється мені таких дівчат, як ти" і потім сам запитав: "А ти чому неодружена в свої двадцять п'ять?" То я сказала, що зразком ідеального мужчини для мене завжди був лише він. І тому в нас із ним лишається тільки два варіанти: або жити самотніми й скаржитись одне одному на нещасну долю, або стати чоловіком та дружиною.
– І ви ними стали, – розпливається в усмішці Аліса.
– В той же день! – зі сміхом підтверджує Тося й навіть Юрко усміхається щиро та невимушено.
– Ваша лавсторі гідна кіносеріалу, – я по-справжньому захоплений почутим, хоча й знав історію пари, але деталі, почуті сьогодні від Тосі, надають їй особливої сентиментальності.
Повертаючись від Махновських, ми, звісно ж, обговорюємо побачене й почуте: і якою затишною може бути зона відпочинку під крислатим дубом, і надміру емоційний, до кричущості, бутафорський, наче театральні декорації, інтер'єр, і лавсторі подружжя, і музичний антракт під гітару, що його нам влаштували господарі під завершення гостин – можливо, найдушевнішу їх частину. Врешті сходимося на думці, що пара однозначно цікава, талановита і на диво роботяща, проте або Махновським не повезло з сусідами, або сусідам з переселенцями і як добре, що доля занесла нас саме на Клевеню, а не на вулицю Польову, як Махновських, що багато чого лишається в їхній долі незрозумілого та навіть прихованого; що нам варто було би в них дечому повчитися, дарма, що Махновські молодші нас, та головне – ми стільком уже заборгували частуванням у відповідь, що з цим потрібно негайно щось вирішувати. Але оскільки все впирається в кухню, якої в нас іще немає, зате з'явилися гроші на кухонне начиння, то потрібна негайна і остаточна візуалізація майбутнього шедевру. Та кухня це тобі не каналізаційний септик, навіть не ванна кімната і тим більше не туалет, тому щойно прийдемо додому, як одразу ж візьмемося до планування і завтра ж маємо шукати газову плиту, витяжку до неї, газову колонку, мийку та що там іще – новий посуд? До Нового року лишається обмаль часу і як було би гарно віддати наші борги коли не до його настання, так, можливо, саме у святкову ніч.
30.11.
Кінцугі, апсайклінг і спадщина.
Два роки назад мені здавалося, що втома від війни є лише серед тих, котрі з "нуля" не вилазять, мерзнуть в багнюці й на льоду під снігом та дощем, душаться сморідом від кацапських решток, що розкладаються на сонці та труяться від кацапської ж хімії, що сиплеться часом з неба, глухнуть під їхніми "Смерчами" й "Ураганами", отримують від усього, що летить, контузії та рани, не завжди співставні з життям. Але за сім місяців життя на Клевені зрозумів, що й тут на людину так само чатує втома, хай і ніяк не порівнювана до фронтової. Коли на фронті вона падає на тебе як сніг чи дощ, то тут людська втома схожа на непроглядний туман і дратує перш за все невизначеністю, постійним очікуванням невідомо чого, але навряд чи доброго для тебе, пригнічує своєю в'язкою холодною сирістю, що день у день пробирає до самих кісток твоєї волі й робить життя безрадісним чи щонайменше бідним на нормальні позитивні емоції. Планувати своє майбутнє? – хіба що на два-три місяці вперед, не більше, та й то умовно, винятково зі стоїчних міркувань.
Тепер в нічному небі не чути довбаних "мопедів", лише звуки прольоту кацапських ракет – спершу здіймається дедалі сильніший шум, наче від літака, потім, коли вона вже десь над головою, лунає пронизливий свист, який тут же знову переходить в шум, що швидко віддаляється. Часом десь там угорі лунає вибух, а за одну-дві секунди ще один, значно потужніший, від якого здригається наша хата й Аліса злякано притискається до мене – очевидно, крилату ракету збиває невидимий і нечутний нам винищувач. На тому тижні шахед з нічного неба таки поцілив у газорозподільчу станцію неподалік Города і до неба здійнявся тридцятиметровий полум'яний стовп, нажахавши собою всю ту околицю, де осіли Махновські. Уявляю, що пережила Тося: втратити їм ще й це житло й тоді хоч з моста у воду.
Вийшли в неділю на базар і вже повертаючись назад, стрічаємо на містку діда Пантьошку. Звісно, спиняємось потеревенити і я помічаю з яким зацікавленням він розглядає тепер мою Алісу – авжеж, близькі, можна сказати, сусіди, а нагода порівняти чужинку зі своєю, з Раєю Сотниченко, видалась дідові вперше. Хотілось би знати на чию користь його порівняння, та я заклопотаний іншим:
– Пантелію Гнатовичу, не забули ще – обіцяли навчити мене сад обрізати?
– От нетерплячий! – вдає, що дратується, дід Пантьошка. – Чого б то я забув? Поспієш з козами на торг.
– Дик, зима ж на носі, – зумисно дикаю я, вдаючи із себе в дошку свого, клевенця.
– Ти бачиш – листя сейгод на яблунях жовте й осипається до морозів? Прикмета така, що на холодну зиму це! Деревам обрізка все одно, що людині операція – слабшають вони, морози важче переносять. Нехай у березні вже, я сам прийду.
– Да наче ж тепер уже холодних зим давно немає...
– Немає. А листя жовкне. Да й Люба моя примітила: на цибулі сейгод три шари лушпиння, а так два чи й півтора було. От і перевіримо з тобою: працюють прикмети чи ні.
"І набіса я причепився? Відмовку дід шукає..."
– Добре, Пантелію Гнатовичу, будемо перевіряти, – зітхаю я.
– Ти коли б чи не роботу собі де знайшов – отак за сад переживаєш?
– Да ні, не знайшов іще. Роботи вдома багато. Перероблю, тоді.
– Ну, дик ото й не телесуйся. Днів попереду, як ковбас!
Ми з Алісою на дідові слова лише мовчки перезираємось і я бачу, як в очах її скачуть бісики: "Днів, як ковбас? Це щось новеньке!"
Прощаємось. Але в голові моїй крутиться, відчепитись не може, одна думка: хочеш не хочеш, але, мабуть, таки дійсно пора мені починати пошук якоїсь роботи.
Мені здається, що серед будівельних робіт немає більш неприємної, ніж шпатлювання стелі. Спершу ти стоїш, вигинаючись у спині й широким шпателем наносиш на стелю схожу на густу сметану гіпсову шпатлівку, яка тільки те й робить, що підступно спадає з поверхні шпателя прямо тобі на голову. П'ятнадцять-двадцять хвилин роботи і противнючий черв'як починає точити тобі спину в районі запалого хребця, відтак мусиш щонайменше півгодини перепочивати, лежачи прямо на підлозі, потім переходиш до шпатлювання на стіні, далі знову берешся до стелі – і так по колу. Та це ще не все, це лише початок. Бо коли шар гіпсу висихає, потрібно його вирівняти, вишліфувати спеціальною шліфувальною сіткою і тоді до болю в спині додається ще й гіпсовий сніг, що весь час сиплеться тобі прямо на голову й обличчя і навіть бандана та захисні окуляри не надто помічні у цій справі, бо крім того, що гіпсовий пил вмить забиває скло, так ще й підступно падає за комір і ти цілий день ходиш білий, мов той мірошник.
Ця порохнява незбагненним чином пробивається навіть крізь завісу з целофанової плівки, яка відгороджує територію кухні від вітальні й Алісі доводилося через це двічі на день протирати підлогу поряд із завісою та витрушувати старе простирадло, яким укритий від пилу диван.