Нехай. Чим би дружина не тішилась, аби сім'ї на користь.
В безповоротно минулі часи ми з Алісою любили гостини: як чужі, так і свої власні. Тож коли позавчора нас було офіційно запрошено на гостини до Махновських – гадаю, саме через ті дві тисячі понад угоду – ми радо це прийняли. І нині, купивши пляшку червоного вина, шоколадні цукерки та квіти, ми тепер, завчасно проштудіювавши Гугл-мапу, шукаємо вулицю Польову – на протилежному, до речі, кінці безлюдного в неділю Города. Лише одного разу збившись на манівці, все ж таки знаходимо вказану господарями локацію: садиба під номером сімнадцять сама кидається нам у вічі, бо вибивається зі свого оточення разючою несхожістю з сусідами.
Нас не так вражає вигляд скромних розмірів, але напрочуд ошатного будиночка під новенькою металевою покрівлею з профнастилу, як незвична в цих місцях відкрита сітчаста горожа та абсолютно неочікуване сусідство поряд з хатою величезного дерева – не яблуні, груші, чи там горіха, а крислатого дуба, що по-королівському самотньо височіє перед хатинкою на відкритому газоні – саме на нього, як орієнтир і радили нам орієнтуватися при пошуку Махновські. Крім дуба перед будиночком немає жодного кущика, жодного деревця, лише білий пластиковий стіл та чотири такі ж стільці під величною кроною ваблять до себе згадками про літні посиденьки на відкритому повітрі. З будівель у дворі лише гараж, ворота якого за тутешньою модою виходять на вулицю, та ще невеличкий супроти дідового сарай визирає з-за хати: від хвіртки до цих трьох будівель пролягла простецька бетонна стежка. Цегляні стіни хати фарбовані в світло-піщаний колір, тоді, як її кути й імітація лиштви навколо вікон викладені з керамічної плитки теракотового кольору. Вхід до будиночку на невеличкій критій веранді, що виконує роль ґанку. Справа від будиночка стара яблуня, за нею щось схоже на обплетену виноградом альтанку зі столом та лавами – український стандарт часів есересеру.
Лише зайшовши в двір, ми розуміємо, що іграшковість житла Махновських є візуальним обманом, викликаним розмірами навислого над ним дуба та габаритами сусідніх, вочевидь, більш пізньої забудови, хат. Зблизька ж будиночок виявляється цілком співставним за розмірами з хатою діда Сергія, от тільки двір видається мені незвично вузьким, дещо затісним, мало не іграшковим – невже і всі навколо живуть в такій тісняві? А де ж місце для саду, для городу? "Стій, це дійсно мої думки?!" – я дещо ошелешений своїм відкриттям, адже не далі, як півроку назад мав геть інший погляд на розмір ділянки, достатньої для людського прожиття. "Ну, шелегейдику, – вчувається мені насмішкуватий голос діда Сергія, – дик хоч тепер оцінив мою спадщину? Ото ж бо й воно!" Тим часом у вікні майнула людська постать і майже одразу двері відчинилися, господарі вийшли нам назустріч: гостини почалися.
Мені здається, що ми потрапили до якогось не справжнього, а бутафорського, кіношного житла. Якщо теза про інтер'єр помешкання, як відображення характерів його мешканців, справедлива, то в цій хатинці пристрасті мають вирувати, клекотіти, вибухати вулканом. Я ніколи не мав близьких стосунків із богемним середовищем, але тепер відчуваю, що інтер'єр представників богеми приблизно так і має виглядати. Ну, або принаймні люди, які облаштовували цей будиночок, вважали, що саме богемне середовище і творять для себе. Найперше скрізь кидаються в очі незліченні дрібнички з претензією на якщо не вишуканість, то оригінальність, близьку до автентичності. Правда, якийсь блискучий латунний посуд, коли підійдеш ближче аби його розглянути, виявляється звичайним китайським з тонесенької нержавійки, але зовні фарбованим із балончика під латунь і точно не використовується за призначенням; красиве керамічне кашпо насправді виявляється пластиковим горщиком, обліпленим якоюсь штучно зробленою масою, розфарбованою під кераміку; навіть люстра на кухні, що нагадує собою гігантську широко розкриту квітку білої півонії, є нічим іншим, як круглим шматком ДСП з кількома прикріпленими до нього світлодіодами та приклеєними пелюстками з білого гофрованого паперу: свіжо, навіть по-своєму красиво, але дешево.
Спочатку мені здалося, що масивний, прямо таки монументальний кухонний стіл із мийкою уздовж всієї стіни кухні зроблено з цегли, яку майстер облицював безперечно дуже дорогою плиткою з якимись мексиканськими орнаментами – яскравою, оригінальною – вона ще з порога кидається гостеві у вічі контрастами червоної, зеленої, жовтої, синьої барв. Над столом на стіні між двома вікнами з римськими шторами відкриті дерев'яні полички, густо заставлені чашками, блюдцями, турками, баночками зі спеціями. На масивних дерев'яних поличках всередині столу видно всіляке кухонне начиння, продуктові запаси в красивих скляних банках з кришками, на поверхні стільниці, викладеній великими керамогранітними плитками, стоїть біля мийки сушка з нечисленним посудом та приладдям. І як тільки дерев'яна підлога витримує таку вагу? Я підходжу до цього пам'ятника дизайнерській фантазії і запитуючи господаря – Невже все це з цегли? – не втримавшись, постукую кісточками пальців по столу, але замість глухого звуку чую бухкотіння – ознаку пустоти. Овва!
– Ні, лише вологостійкий гіпсокартон на каркасі з металопрофілю, – усміхається задоволений спричиненим ефектом Юрко.
– А де ви таку шикарну плитку роздобули?! – в свою чергу дивується Аліса. – Мабуть, неміряних грошей коштує?
– Ручна робота, – по Юркові видно, що наша реакція йому наче бальзам на зранену душу. – Тося творила.
Ми дружно округлюємо в подиві очі: ручна?!
– Не може бути!
– Купуєте самозастигаючу глину, – торжествує Тося, – наносите на твердий картон, формуєте візерунки, а коли засохне, розфарбовуєте акриловими фарбами, вкриваєте захисним лаком по металу – і ось вам результат! Я й вас, коли хочете, навчу.
Нам все це, звісно, цікаво, але ми вже визначились зі своїм баченням кухні, навіть плитку для неї купили, чекає свого часу.
– Якби ж то раніше, – Аліса вдає, що шкодує і я ладен побитись об заклад, що в голові у неї одна думка: де акторське самодіяльне бачення інтер'єру, а де – майже дипломованої дизайнерки! Та я зі зрозумілих причин не стану шукати візаві для цього парі.
Зала нагадує затишне кубло провінційної, якщо така взагалі існує, богеми – розфарбовані прямо по шпалерах стіни: та, що з бутафорським каміном, взагалі нагадує якесь панно з портретом Шекспіра, що проступає крізь візерунок; перефарбовані в світлий однотонний колір радянські меблі, задраповані смугастою тканиною стільці тієї ж епохи, накритий картатим пледом старий, певно, від попередніх власників, диван, а на ньому гітара як ознака, звісно ж, богемності, на стінах контрастом до їх поверхні доволі багато чорно-білої, олівцем та сажею, графіки в простеньких невибагливих, точно ручної роботи, рамках. Скрізь сліди легкого безладу – не виключено, що теж вдаваного, штучного, зімітованого так само, як і саморобна плитка з глини та стіна з каміном: ну яка богемність без цього безладу?!
Один офорт на стіні мене зацікавив. Я підходжу ближче, аби роздивитися. Горизонтально витягнене полотно, на якому чорно-біла, до болю знайома мені картина поля сучасного бою: чорні стовбури згорілих дерев, траншея поміж них, сніг уперемішку з чорною землею, на передньому плані розбитий бліндаж і єдина кольорова пляма, трохи зміщена вправо від центру полотна, – спалах вибуху, та мить, яка вирішує все: житимеш ти, чи помреш. Все таке до болю знайоме, що я розумію: таке не вигадає жодна уява, лише пам'ять очевидця підніме в потрібний час враження від миті, що зафіксована на полотні. Кілька хвилин я роздивляюся, потім мовчки відходжу. Ніхто з господарів жодним чином не прореагував на мою цікавість – ну що ж, виходить, час довіри ще не прийшов. Але що ніяк не поєднується з цими офортами – це Юркове самовизначення: "Трудяга, раб".
На колір та смак товариш не всяк, я це добре розумію, як, до речі, й те, скільки знадобилося господарям часу на все, що вони тут наваяли. Ми би з Алісою не спромоглися на таке навіть якби нам за нашу роботу ще й гроші приплачували. Тож сидячи вже за столом, на якому розпахлася спечена кимось із господарів пристойних розмірів піца, я не витримую.
– Ви справжні титани! – кажу їм абсолютно щиро й Аліса однозначно підтримує мою оцінку. – Уявляю реакцію сусідів, коли в них на очах з покинутої халупи поставала така краса.
– Ми з ними практично не спілкуємось, – бурмоче Юрко, розливаючи по келихах вино. – По-перше, в нас часу на гулянки до сьогодні не було, по-друге, жодних спільних інтересів з ними немає. Та й не дуже вони раді були, що ми приїхали – кожен мав свої зручності з відсутності паркану на цій ділянці.
Дивно, але мені чомусь неприємно таке чути і я думаю, що якби ця пара оселилась у нас на Клевені, все могло би бути по-іншому. А можливо, вся справа в самому Юркові, його замкненості? Вино вже розлите і господарі навперебій пропонують випити за зустріч, та я, завше так, встрягаю зі своїм алаверди:
– За Сили Оборони .
Звикла до цього Аліса підтримує мене словом, Тося, мені здалося – трохи не злякано – замовкає, Юрко зосереджено про щось думає, потім киває на знак згоди головою і випиває, ми всі робимо те ж саме за ним.
– Це ви зумисно такий паркан собі поставили, що все видно? – запитую, аби не мовчати. – Тут прийнято ховати приватне життя.
– Та ні, – Юрко, здається, радий, що з'явилася нова тема для розмови і стає дещо розкутішим. – Не було ж взагалі ніякого, тому ставив який найдешевший і найлегший в монтажі, аби хоч собаки не бігали. Навесні обов'язково поміняю на глухий двометровий – дуже тут полюбляють спостерігати за чужим життям.
Мені знову муляє оце його "тут" – виглядає так, ніби десь "там" було по-іншому: люди скрізь однакові...
– Дуб у вас шикарний! І взагалі ваше подвір'я так і проситься на обкладинку якогось журналу! – перериває запалу мовчанку Аліса, щедро ллючи єлей на душі господарів, бо немає серед смертних таких, кому не потрібне визнання оточення.
У відповідності до неписаного етикету слово бере, звісно ж, Тося і я одразу бачу разючу відмінність в темпераментах пари.
– Ой, ми самі, щойно його побачили, одразу ж закохалися! Якби не дуб, нізащо не купили би цю хату: Юра так образився на продавців, що мало битися з ними не поліз! Уявіть собі: покликати нас мало не за п'ятсот кілометрів, обіцяючи, що тут все чудово і будинок в порядку, ми їдемо з пожитками в невідомість, а приїхавши, бачимо якусь розруху!
– А вам не казали, хто його посадив?
– Сусідка навпроти якось розповіла мені, що тут давно стояла старенька хатинка, в якій жила бабуся наших продавців і ще за життя тієї бабусі сам собою виріс цей дубок.