— Все — якось не так, як годилося б.
* * *
З рюкзаком, з якого виглядає понівечена ікона "Діви Марії з немовлям", і рушницею за плечима, Авгура наближається до старої, під очеретяною стріхою, хатини, що стоїть на косі, яка заходить далеко в річковий лиман. Це будиночок, в якому живе Марія.
Авгура постукав у двері, далі штовхнув їх, а коли вони прочинилися, обережно увійшов до середини. Тепер він намагався поводитись обачно, знаючи, що на будь-якому з хуторів може чатувати засідка. Але в цій хатині її не було. Майже благоговійно повівши рукою по сірому простирадлу, яким застелене ліжко, по білій наволочці, такій незвичній для буття Зони.
Дещо повагавшись, він поставив рюкзака на лавку; відвернув і відкинув під стіну простирадло, відсунув подушку і ліг на застелене ковдрою ліжко, вклавшись взутими ногами на бильця.
Коли двері спальні відчинилися, і на порозі, зі слоїком молока в руці, постала Марія, він уже забувся глибоким сном. Побачивши на ліжку сплячого чоловіка, жінка лячно скрикнула і випустила слоїка з рук. Опанувавши себе, жінка несміливо підступилася до ліжка, зазирнула в обличчя мужчини, і тільки тепер упізнала в ньому Авгуру. Це і заспокоїло Марію, і водночас настроїло на войовничий лад.
— Ти чого тут розлігся? Ану, вставай! — торсає його за плече. — Тебе ніхто сюди не запрошував!
Авгура поворухнувся уві сні, повівши плечем, скинув руку Марії, і, відвернувшись лицем до стіни, продовжував спати.
— Принесли тебе чорти, — пробурчала Марія. — Знайшов таки. Тепер не відчепишся.
Вона пішла на кухню, зазирнула в казанок, що стояв на гарячій печі, а, щойно з нього війнуло картопляним паром, озирнулася на прочинені двері спальні.
— Тільки не думай, що тебе тут ще й пригощатимуть, — проказала вона, знімаючи казанок з печі і вмощуючи його на металеву підставку. Відцідивши картоплю, вона насипала її в глибоку миску, потім узяла другу, але вже за хвильку повернула її до намисника. — Обій-деш— ся, — з суто жіночою мстивістю мовила вона, а ще за хвильку рішуче зайшла до спальні.
Підсунувши стільця до ліжка, Марія всілася на нього й уважно придивилася до обличчя сплячого Авгури. В ці хвилини вона хтиво жалкувала, що вагітна, і що не може, не має права, влягтися поряд із цим парубійком. Вагітність анітрішки не звільняла її від майже постійного, жагучого прагнення сексу, в шаленстві якого жінка проводила в останні дні левову часточку всіх своїх мрій і марень.
Від цього спраглого, хтивого погляду Авгура й прокинувся. Ледь припіднявши голову, він сторожко роззирнувся по кімнаті, проте, не виявивши реальної загрози, знову опустив її на ковдру й розгублено посміхнувся.
— Пардон, мадам, — потягся до її оголених колін. — Стомився солдат. А до того ж, залишився бездомним.
Марія судомно стисла коліна, підвівшись, рвучко обсмикнула плаття, що облягало великий живіт, аж тоді суворо проказала:
— Картоплею я тебе ще накормлю. Але молоко твоє — он, — показала рукою на осколки слоїка. — І щоб нога твоя більше сюди не ступала. Ніколи!
Вона вийшла і незабаром з'явилася з мискою паруючої картоплі і чашкою чаю.
— Тільки не думай, що цей дім завжди буде таким гостинним для тебе, — кинула вже від порога. — Дезертир нещасний.
— Мені зрозумілий ваш благородний гнів, мадам. Пробачте, що порушив вашу нерозвійну самотність.
Коли, поснідавши, Авгура, в повному спорядженні, вийшов у двір, Марія сиділа неподалік хати, на лавці, витесаній зі стовбура сосни і припасованій на річковій косі. Сержант ступив декілька кроків у її бік, одначе підійти так і не наважився. Та й жінка теж не відреагувала ні на його подяку за їжу, ні на слова прощання. Лише тоскно подивилася йому вслід.
Вже виходячи з коси, Авгура несподівано почув розпачливий зойк Марії. Миттєво зупинившись, він прислухався. Зойк повторився, і це вже було волання жінки, котра ось-ось має народити. Сержант кинувся назад до берега річки; щоб скоротити шлях, пробився через прибережні очерети і побачив, що Марія стоїть по коліна у воді, біля човна, однією рукою тримаючись за борт, а другою за живіт.
— Що сталося? — злякано запитав хлопець, підступаючи до Марії, хоча й так усе зрозумів. — Як тобі допомогти? Що я повинен робити?!
— Посади в човен, — зболено проказала Марія. — Відвези до хутора Вічної Журби. Тільки вона знає, як поводитись у подібних випадках.
— Є ще сестри Вербицькі.
— У цих справах Ольця — ще дурне теля, а Варку при родах теж урятувала якась повитуха. З тих, що поза Зоною.
Підтримувана Владом, вона осідає, буквально падає на кормову лавку, й Авгура негайно зіштовхнув човна на мілководдя.
— Де цей чортів хутір? — запитав, беручись за весла. — Далеко до нього? Може, краще до хати?
— Вези! — лячно кричить Марія. — Я ж уяви не маю, що треба робити. Це сусідня коса. За кілометр звідси, он, за тим вербовим гайком.
— А, так, пригадав...
Не доходячи до коси, Авгура увігнав човна в якусь невеличку затоку і поміг жінці вийти на берег. Чотири уцілілі хатини хутора були вже зовсім близько, коли вагітна осіла, і сержант змушений був взяти її на руки, щоб донести до обійстя Вічної Журби, що виявилося крайнім від ріки. Ноша була не з легких, але Владьо розумів: справа не стільки в тому, що жінка вагітна і дещо розповніла, а тому, що сам він почувається якимсь занадто в'ялим і вбивчо ослабленим.
Криниця біля воріт зустрічала їх високим спорохнявілим цямринням та обв'язаним рушником "розп'яттям".
Поки Авгура долав відстань і власне безсилля, Вічна Журба — висока, худюща, шкіра і кістки; з сумним суворим обличчям, — стояла між криницею і "розпяттям", і незворушно стежила за тим, як Авгура зі своєю ношею наближається до неї.
— Ось і твій судний день прийшов, дівонько, — незворушно мовила вона, пропускаючи повз себе Владя з жінкою на руках. І, навіть не намагаючись хоч якось допомогти солдатові, неспішно пішла слідом. Лише на останніх метрах, коли Авгура вже ледве утримував Марію на руках, Вічна Журба змилостивилася і, незграбно підтримуючи вагітну за ноги, допомогла занести до хати, після чого одразу ж вигнала його звідти.
Завершення цієї драми Авгура чекав, сидячи на камені і прихилившись спиною до дубового хреста з розп'яттям. Час од часу він поглядав на двері хати, і заспокоювало тільки те, що крики з неї більше не долинали. Минуло не менше півгодини, перш ніж Вічна Журба нарешті знову вийшла на подвір'я. Одразу ж кинулось у вічі, що вона смертельно стомлена, замислена, і рухається якось невпевнено — похитуючись та невидющими очима вдивляючись кудись у далину.
Підвівшись, Авгура мовчки простежив, як вона добулася криниці, прямо з відра, в якому лишалось трохи води, напилася й, обхопивши зчорнілими, порепаними руками потилицю, звела очі до неба, нібито ось-ось мала заголосити.
— Марія... вона, що?.. — невпевнено запитав Авгура, нажахано дивлячись на Вічну Журбу. — Вона хіба не-е?.. Я ж, як тільки міг.. Плив, ніс.
— Даремне сили тратив. Краще б утопив її десь там, посеред плавнів, — усе ще дивлячись на небо, проказала хуторянка.
Авгура нерозуміюче втупився в обличчя Вічної Журби.
— Кого. втопити?
— Та її ж, її, разом із малям. З отим іудиним виродком, — набожно перехрестилася жінка. — Світ такого страхіття не бачив.
— Що ж там народилося?! — націлився він на хату з такою рішучістю, нібито мав намір і владу, виправити цю помилку природи.
— От цього вже не треба, — суворо постала йому на дорозі Вічна Журба. — Не ходи туди, тільки тебе там зараз не вистачало. Може, колись пізніше.
25
Упродовж усього свого попереднього життя будь-який дощ Авгура сприймав за небесне омовіння грішної землі. Проте, вертаючись зараз із чергового походу по навколишніх селах і хуторах, він із покірністю приреченого усвідомлював, що і вода, котра потопно спадала з небес, і земля, котру вона поступово затоплювала, і ліс, і навіть блискавиці, що вольтовими дугами поєднували зараз піднебесся з чорною короною прибережних пагорбів, — усе, геть усе, з ним, сержантом— дезертиром, включно, давно просякнуте, пройняте, невиліковно заражене всепоглинаючою мертвизною радіації.
Відтак розколошкана сільська церква, баня якої самотньо бовваніла на оточеному намистом із пагорків лісовому плато, видавалася хлопцеві єдиним, останнім прихистком, якого руйнівній чорнобильській згубі так і не вдалося заполонити. Відмолена за неспокут— ні гріхи комуністичної орди, що, — як і тисячі інших церков, соборів, монастирів і каплиць, — поруйнувала й осквернила її; сяк-так очищена й відбудована, вона поставала тепер перед Авгурою останнім прихистком, у якому ще можна було рятувати не лише незриму, достоту зболену душу, але й поки що не здолане, але вже підступно слабіюче тіло.
Вгрузаючи в розмитий, замішаний на хвої, піщаний ґрунт, і раз— по-раз оступаючись на ньому, Авгура поспішливо наближається до цього лісового храму. За плечима в нього — рюкзак і рушниця, а, рятуючись від негоди, він накрився якоюсь поліетиленовою плівкою.
За кілька кроків від ледь прочинених дверей злива так само раптово вщухає, як і з годину тому почалася. Сержант піднімається на узвишшя, і, знявши з себе плівку та рюкзак, входить до церкви. Потужна блискавка яскраво освітила стіни, з яких на Влада вдячно і милостиво дивилися очі іконних Ісусів і Мадонн, зібраних, а відтак, порятованих, з усієї Зони.
Щойно Авгура забив чергового цвяха, щоб закріпити на ньому останню з чотирьох ікон, які приніс у речовику, як на порозі з'являється монах Іларіон.
— Скільки ж їх тут, Господи?! — з боголюбивом острахом проказує він, хрестячись на щойно принесені образи.
— Мабуть, із сорок набереться.