Зрештою, маю сьогодні нагоду.
-Тоді, бажаю удачі! — підморгнула йому й попрямувала до Дари— ни, яка вигулькнула із дверей церкви.
За Дариною посунули й інші, церемонія добігала кінця. На щастя, в грецьких церквах це відбувається швидко, — півгодини роботи і ти вже в іншій іпостаті. Далі їх чекала таверна з великим літнім садом і пишним шведським столом.
Людей не було надто багато, десь біля сотні. З них добрий десяток українців, окрім батьків нареченої та її брата. Трьох молодих дівчат Слава бачила вперше. Інна, певно, навмисне розмістила всіх незаміжніх за одним столом із вільними парубками, різних вікових категорій.
Вечір спливав у веселощах і танцях, вино текло рікою, сміх, розваги, флірт. Слава трималася поруч Дарини і Володимира. Дарина навіть нагримала на неї, бо своєю поведінкою відлякує військо кавалерів. Ось штурхнула Славу й наречена, бо де має свої очі? Геолог он фліртує з Вікою, і так із Славиних рук вкотре вислизне хороша рибина.
Вислуховувала, та думала своє. Ще бракувало, аби вона вигиналась отут, як кішка. Не дочекаєтесь.
Їй все частіше добре було одній. У своєму, обмеженому роботою та зорями, світі. Нові люди були зайвими у тому світі. І якщо б уже впустила туди когось чи щось, то це мало бути справжнім.
Та перед цим має остаточно визнати поразку...
Василіс-геолог таки звернув на неї увагу й навіть запросив до танцю. Знову повели розмову про його особисте й про те, що справді має шанси сьогодні. Слава спостерігала за його ухиляннями біля тендітної шатенки з великими й зеленими, як озера, очима. Напевно, таки прийшов його зоряний час. Після танцю Слава ще раз побажала успіхів, змовницьки посміхнувшись, як старому другові, з котрим мають спільні таємниці.
Вже під ранок, коли настав час розходитись останнім набутним гостям, прощаючись з Інною й Христосом на вулиці, Слава помітила, що Віка та дві її подруги сіли в авто, за кермом якого був Васи— ліс. Процес пішов.
За тиждень знову зібралися разом, уже у Інни вдома, в її сімейному гнізді. Переглядали відео й світлини із весілля. Інна знову згадала про геолога-професора і про те, що страшенно зла на Славу. Має інформацію, що флірт цих двох на весіллі матиме продовження.
— Ну, в цьому я не сумнівалась, — заявила Слава, — з огляду на ситуацію та розмову з Василісом.
— І скажи мені після цього, що маєш глузд! — обурювалась Інна. — З рук випустила таку чудову, майже фантастичну партію! Он хай Христос розкаже, що то за людина. Всесвіт обійди, таких не знайдеш.
— Не сумніваюсь у його чеснотах, бо мені про те розповів його гороскоп. А щодо особистого, — кожен вибирає згідно з доброю волею. Зрештою, має спрацювати "хімія", отой первинний потяг. Якщо його нема, то всі ті ігри, — порожнє витрачання часу.
— Як ти змучуєш, подруго, — зітхнула Інна, — хоч кіл на голові тобі теши, а ти своєї.
— Головне, що я сама себе не змучую...
На цьому розмову про втрачені можливості Слави було закінчено.
Літо, втім, крокувало вглиб гарячими днями й задушливими ночами. Слава мало і зле спала. Спекотними ночами вмикала кондиціонер, замерзала, прокидалась і знову вимикала. Чомусь не працював на автоматі, певно, мав пошкодження, та не було часу шукати майстрів. Настрій і самопочуття все більше псувались, нічого не приносило задоволення. Шукала тому причини, а коли чула відповідь, відмахувалась від неї. Депресія від того лише зростала.
Вирішила, що найкращими ліками стане поїздка в Україну. Додому. Мати вже не раз нагадувала, що пора показатися в рідній хаті. На Василісове можливе невдоволення вирішила не звертати уваги. Зрештою, коли повідомила, — відповів після короткої паузи, що йому байдуже. Хай робить, що хоче. Байдуже чи ні, але вибору в неї не було. Мусила допомогти собі.
На початку серпня Слава їхала в Україну. Всю дорогу таки гризли докори сумління.
Мати чекала доньку зі смачним курячим бульйоном, свіжим, спеченим домашнім хлібом і галушками з маком.
Завжди під час коротких забігів у рідне лоно найперш за все відправлялася на прогулянку до річки, в густі луги на її берегах, в долини зеленого безмежного моря полів, що тягнулися аж до перших сизо-синіх контурів гір. Сиділа на березі довго, споглядала плин води. Вода забирала від неї усе погане.
Потім були відвідини сестри й племінників, їхня радість від подарунків, довгі бесіди вечорами на веранді, залитій місячним сяйвом. А після — сон, довгий і мирний, допоки з кухні не прокрадались до її носа, як партизани, звабливі запахи випічки хліба.
Снідала уже ним, теплою, майже гарячою шкоринкою, щедро намащеною маслом і запашним ягідним, домашнім варенням. Запивала молоком, справжнім, не супермаркетівським. Могла б і жити лише на цьому.
Два тижні — то вже й не такий великий відрізок часу, щоб людина могла відпочити повноцінно після виснажливого року. Та Слава мала ще два в запасі, щоб позасмагати насамоті на роздолому Мавровунському пляжі.
* * *
Василіс зустрів її на новому автомобілі, точніше, на старому, але ще здатному рухатись. Автомобіль віддав йому в користування один із старих приятелів. Без машини було таки скрутно, — до міста шматок дороги немалий. Слава навчилась долати ті відстані пішки, але Василіса й так останнім часом розібрала непояснювана лінь, а чи то апатія до всього, тож для нього ходіння пішки, та ще й з покупками, видавалось нездоланною перешкодою.
Слава розуміла це, та не могла зрозуміти однієї великої зміни в характері й поведінці Василіса — байдужості.
Василіс не боровся, запустив навіть свій овочевий садок. Прокидався рано, десь тинявся трохи по маєтку, потім засідав перед телевізором, через силу брався до приготування обіду й після нього та добрячих порцій вина знову занурювався в сон, до вечора.
Не раз умовляла хоча б до моря поїхати, може, порибалити трохи, як колись. Та де, — ні за які гроші.
Це пригнічувало. Не розуміла, як то так — здатись. Можна розчаруватись, віддатися відчаю на час, можна впасти в крайнощі на мить, але не здаватись! Не зупиняти своє життя лише тому, що в ньому з'явилися перешкоди. Василіс, здається, зупиняв.
Зупиняв бажання й потреби, посилаючись на те, що він змучений, що взяв від життя немало, наситився всім і бачив багато. Тепер нічого не йде так як треба і все проти нього. А будь-яке намагання щось змінити — марне й непотрібне, лише забирає зусилля, поглинає їх, як чорна, ненаситна діра й не несе ніякої користі. А він і не шукає вже якоїсь користі, йому добре й так. Ці монологи велися, як завжди, довгими вечорами. Слава іноді вставляла якесь слово, коментар, Ва— силіс вислуховував уважно, навіть погоджувався в чомусь, але вперто стояв на своєму. Мала враження, що непотрібна й вона.
Всі ті позитивні емоції, якими заповнила себе в Україні, випарувались, ніби їх випекло й увібрало в себе пекуче південне сонце.
Василіса поглинав дванадцятий дім гороскопу. Поглинала риб'яча, підступна й небезпечна Ліліт, огортала своєю вуаллю, що ставала непробивною стіною. Здається, вперше в житті ясно розуміла одне, що ця стіна — не для її Овенської голови.
І ще одне зрозуміла, яскраво, ніби від спалаху блискавки. Вона одна.
Та не самотність лякала, вона й так завжди одна. Лякало те, що вона за межами цього Василісового дванадцятого дому, бо до нього немає входу нікому, окрім власника.
Тепер добре, як ніколи, розуміла дію енергій цього дому.
Василіс вибрав болючу й тернисту дорогу. Та він має на то право і ніхто, окрім нього, не змінить напрямку.
ала й позицію його Вузлів. Ще одна важка, а для декого й нна перешкода. Раху в Скорпіоні, що кличе до трансформації, до переродження, до переосмислення важливості матерії в житті, на що вказує Кету в Тільці. Кету тримає там міцно, приковує до насолод, до достатку. Василіс завжди прагнув того у всьому. Та все, що потрібно зрозуміти, — це те, що справжня насолода і достаток не в повній чаші вина на столі, а в повній чаші душі. Інакше життя буде ломити нещадно, безжалісно, смертельно.
Василіса кличуть, та він не чує, бо бачити знаки замало, — їх треба розуміти.
Суєта буднів знову втягувала у свою могутню вирву.
Дарина збирала дівчат на чергове чаювання. Це єдина Славина відрада, окрім астрології, — трохи балачок з подругами.
Інна розказувала останні новини по телефону й згадувала, що їй переказували про чудовий відпочинок на одному з островів Віки з Василісом-геологом. Який він щедрий та закоханий, готовий до ніг Віки покласти небо й землю.
Цим хотіла вкотре дорікнути Славі, але у відповідь почула, що Слава дуже рада за обох. Все ж на користь комусь пішло Іннине весілля.
Десь через місяць Інна знову інформувала Славу про останні новини геолога, уже невтішні. Поміж парою почастішали сварки, бо, як виглядає, для Віки важливішою є тема грошей, аніж почуттів. Ну, це Славу не здивувало. Не минуло й тижня після розмови з Інною, як вона телефонувала знову й запрошувала на недільну прогулянку в гори, за пропозицією Василіса.
— Ох, і не заспокоїшся ти, подруженько! — сміялася з Інниних намагань влаштування її долі Слава.
— А чому одразу я? — обурювалась Інна. — Сам Василіс і запропонував, але не посмів тобі дзвонити, бо обіцяв колись, та не виконав.
— Звісно, в нього ж інші обов'язки з'явилися, важливіші, — іронізувала Слава.
— А що таке? — вловила її тон Інна. — Невже ревнуємо, а чи то заздримо?!
— Ні те, ні інше. Можна подумати, що для мене світ уперше відкриється через афінського аристократа!
— Мав час на придивляння. І, до речі, невже гадає, що якось мені потрібен?
— Так, облишмо дурні балачки й скажи одне, їдемо?
— Їдемо. Чого не поїхати? Трохи свіжого гірського повітря не завадить.
— Так би й одзразу. Тоді в суботу передзвоню, о котрій годині маєш бути готова. Але май на увазі ранній ранок.
— Як скажете.
У неділю о пів на восьму Слава сідала в автомобіль Василіса. Вирушали вони на острів Евія, це найближче місце, де можна знайти багато гірського кришталю. За годину вони були в невеличкому порту й звідти пароплавом вирушали до берега навпроти.
Гарна сонячна днина, легкий вітер і крик чайок над головою та синьо-сріблясний блиск хвиль за бортом заспокоювали думку. Підставила обличчя теплим променям сонця, закрила очі й насолоджувалась вітром, що налітав стрімко, ніби заграючи й намагаючись дошкулити вже досить прохолодним подихом.
— Каву будеш? — почула поряд голос геолога.
Відкрила очі.
— Ні, дякую.