Вони все ж таки виявилися людьми поміркованими й погодились, бо живуть у Києві, працюють, і часу на роз'їзди туди-сюди не мають. Та й Город не в Київській області, а в чорта на рогах, тож зійшлися на трьох тисячах. Добре, хоч документи були в порядку.
Ми з Алісою тоді перезирнулися – гадаю, їй стало ніяково за власні скарги на нашу необлаштованість, мені ж – що не здатний працювати по шістнадцять годин на день: спочатку на когось, потім на себе.
Після того випадку я ще двічі зустрічав у Городі Тосю, яка носилася по своїх нагальних справах, але довгих розмов ми не вели – в обох не вистачало часу. Та тиждень назад, прийшовши в "Будмаркет" укотре прицінитися до найдешевших дверей для нашого санвузла, я несподівано зіткнувся з Юрком. Привітались, як давні знайомі, ще й споріднені схожими турботами, перекинулися враженнями від клопотів життя; Юрко, на диво, був у тому настрої, коли людина прагне будь-що виговоритись, тож і розмова наша вийшла за межі загальновживаних стандартів.
– Замислив деякі меблі зробити, але не можу знайти з тутешніми столярами спільної мови: не хочуть, щоб я самостійно попрацював на їхньому обладнанні – чи конкуренції бояться, чи за обладнання переживають. Я, звісно, їх розумію, проте й грошей стільки не маю, щоб у них замовити, а на додачу і в їхній майстерності сумніваюся.
– Так у мене дідова стельмашня збереглася – приходь, роби. Можливо, і я чомусь навчуся.
– Стельмашня? Це що таке?
– Мої предки стельмахами звалися, вози та сани робили.
– Дякую, віз мені не потрібен, – криво посміхнувся Юрко.
– Це дід мій за звичкою так свою майстерню називав. Але він столярував ще років п'ятнадцять назад.
– Ну раз так, – зітхнув Юрко, – можливо, покажеш мені свою стельмашню́? – не знаю, навіщо він зробив наголос на останньому складі, певно, насміхався...
Але коли зайшов до неї, то навіть не став приховувати свого здивування:
– Ух ти! Стрічкопильний, циркулярка, фугувальний, рейсмус, фрезерний, два токарні – не очікував... Аспіраційна установка, компресор. Бачу – все саморобне; це дід твій майстрував?
– Здається, так, – я пригадав розповіді батька про те, як йому заводські халтурники робили для діда якесь залізяччя – для цих верстатів, не інакше.
Юрко почав уважно придивлятися до дідової спадщини:
– Я бачу, це все не на коліні роблено, а десь на серйозному обладнанні.
– На Луганському машинобудівному заводі.
– Помітно. Бачу, дід твій профаном не був. Тут запросто можна столяркою займатися. Здивував, коли чесно. То що, дозволиш попрацювати?
– Ну я ж сказав: працюй.
– Скільки братимеш за експлуатацію?
– Юрко, облиш. Навчи мене на всьому цьому працювати і будемо квити.
– А це звідки в тебе?! – він показав на дубові лаги та основу печі, що складені у великий штабель посеред майстерні, одразу ж кидались в очі.
– Піч на цьому стояла. Сусід мій казав, що воно зветься амбарним дубом і коштує купу грошей, але я не зміг продати. І на фейсбуці намагався, і на OLX – не виходить. Цікавляться всі, але їхати ніхто не хоче: продаєш, то сам і привозь. А мені й везти нічим, і жодної гарантії немає, що не надурять.
– У фейсбуці одні шмаркачі сидять. Серйозні майстри за роботою на фейсбук часу не мають. Якщо хочеш – спробую допомогти, поцікавлюсь у старих знайомих. Скільки за посередництво заплатиш?
Конкретний чувак, подумав я і пригадав хлопців, які допомагали з цеглою на кесон.
– Десять відсотків.
Юрко якусь мить пом'явся, певно, вважаючи відсоток замалим, але таки простягнув мені свою правицю:
– По руках, – він тут же витягнув з кишені смартфона і почав гортати контакти.
– Добрий день, Костянтине Петровичу! Впізнали? Махновський турбує... Та живий! Ви столярство ще не покинули, кхе-кхе-кхе?.. Є до Вас пропозиція – кубів зо два амбарного дуба... Ні-ні, все по-справжньому, поряд стою... Добре, переходжу на Вайбер.
Вони ще порозмовляли по Вайберу, Юрко вмикав камеру – показував мій скарб – і нарешті, попрощавшись, оголосив результати:
– Шеф післязавтра сам підскочить.
В неділю, перед обідом, до двору під'їхав "Ленд Крузер", з нього, очікувано для мене, виліз не гігант, а навпаки, невисокий чоловік добре за п'ятдесят – чомусь саме такі малюки й полюбляють великі авто, і приязно з нами привітався, а Юрка навіть обійняв:
– Привіт, захисник! А я чув, ти на фронті.
Махновський на те ні мур-мур, і словом не обізвався. "Теж із полону?" – майнула в мене думка, та ми з Алісою вдали, ніби пропустили ті слова повз вуха. Гуртом пішли до стельмашні, Костянтин Петрович походив коло дуба, ми з Юрком ті бруси покрутили на всі боки, він їх уважно пороздивлявся, потім спитав:
– Чим доведете, що йому сто двадцять років?
Я повів компанію до хати і тицьнув пальцем у сволок:
– Ось пашпорт.
Власник "Ленд Крузера" лишився задоволеним.
– Не те, щоб він амбарний, – Костянтин Петрович узявся неспішно виносити свій вердикт, – бо атмосферного впливу на ньому, звісно, немає, та матеріал цінний: історія є, тріщини є, сліди від шашелю є, колір шикарний, текстура теж – бачу, десь біля болота дуб ріс. Колись люди знали толк в матеріалі, на підвалини брали дуба з сирого місця – такий у мокрому краще стоїть, не гниє. Одним словом, не знаю, що й сказати...
– І не кажіть, – присутня біля нас Аліса усміхнулась в найчарівніший спосіб, – доки не пообідаєте: хто ж на голодний шлунок приймає доленосні рішення?
– Доленосні?! – здивувався Костянтин Петрович.
– Для нас так, – Аліса не на жарт взялася до своїх чар. – Гарантую, Ви таких налисників ніколи в житті не їли.
– Та невже? – гість усміхнувся: чари подіяли.
Тутешній борщ із цукровим буряком та яловичиною, налисники з м'ясом, налисники з сиром – Аліса виявилася гідною ученицею Агнеси Степанівни – Костянтин Петрович їв так, ніби приїхав з голодного краю, а коли ум'яв усе, здивовано спитав:
– Що це за диво таке?
– Клевеня! – з гордістю відповіла Аліса.
– Це оця смакота так називається?!
– Ні, так зветься місце, куди Ви приїхали. А все решта є похідним від неї.
– У вас тут гарна аура, я це відчуваю. Уявляю, як влітку живеться, – гість розслаблено смакував кавою. – Та перейдімо до справи. Я би взяв ваш матеріал, але тільки зрізи верхнього шару – міліметрів по тридцять. У вас тут пилорама десь є?
Починається... У мене сам собою почав псуватися настрій.
– Петровичу, – втрутився Юрко, – навіщо та пилорама? Є стрічкопильний верстат. Обріжемо як скажете.
Гість кинув на Махновського швидкий погляд.
– Боюся, не витримає. Ходімо, гляну на те диво техніки ще раз.
– Витримає. Саморобний, шківи великі, двигун кіловатний, – гнув своє дорогою до стельмашні Юрко, – це вже Ви, Костянтине Петровичу, розслабились, до ЧПУ, оброблювальних центрів звикли. А як вчили нас раніше на роздовбаних верстатах шедеври робити?!
– Було, було, – розтанув той і таки вирішив щось у собі. – Добре, вмовив, Юрчику. Пришлю у вівторок Сергія Мірчу – пам'ятаєш? – гадаю, справитесь удвох. Робіть тим часом дебелі столи, щоб витримали ці бруси і бог вам в поміч. Стрічкових пилок вистачить?
Юрко зиркнув до верстата.
– Пара запасних є, але якби Ви ще пару замовили, а Сергій привіз, га? Бо матеріал вистояний, як залізо буде.
– Довжину знаєш?
– Здається, онде на корпусі записана – три двісті сорок.
– Солідно. Значить так, хазяїне, – Костянтин Петрович обернувся до мене, – з урахуванням всіх моїх витрат: робота, пальне, транспорт, запасні пилки – заберу по тисячі сімсот за квадратний метр по факту. Годиться?
Я глянув на Юрка, той на знак згоди ледь прикрив повіки.
– Годиться, – зітхнув я, хоча й ні бельмеса тоді не второпав про яку суму може йтися.
– Решту, що залишиться, бережи – матеріал золото! Вистачить тобі на кухню й не тільки.
– Його не пожолобить? – поцікавився Юрко.
– Ну, хто-хто, а ти мав би знати, – Костянтин Петрович похитав головою. – Дерево, після того, як його спиляють, реагує на зміну вологості ще років тридцять – розширюючись, або зсихаючись, але після цього воно вже розміри за жодних обставин не змінює. Тому якщо цьому дубові сто двадцять років, та ще й з-під печі, то він устиг чотири рази вмерти. Саме з огляду на це й беру. Та ще із вдячності за налисники – хазяїну з дружиною повезло!
– Це все Клевеня! – зопалу ляпнув я і одразу ж зрадів, що Аліса не чує: не знаю, чи й замолив би цей свій непростимий гріх.
На тому ми розпрощалися, колишній Юрків шеф поїхав і я спитав свого посередника:
– На яку хоч суму можемо розраховувати?
– Курчат рахують восени. Можливо, тисяч шістдесят і вийде, але точно не менше п'ятидесяти.
– Ого!
– Та яке там "ого"? – махнув рукою Махнівський. – Він ще той жук – як мінімум на чверть меншу ціну дає: я його добре знаю. Війна, бляха: тепер люди більше продають, ніж купують, тому я й не торгувався – знайдеш іншого покупця, чи ні, а цього точно втратиш.
Кілька днів назад наша оборудка таки відбулася; хоча й з проблемами, але дощок ми напиляли, хлопці наміряли їх тридцять три квадратні метри й посланець Костянтина Петровича відлічив мені за них п'ятдесят шість тисяч гривень – спасибі Вам, далекий мій прапрадіду! Коли невмирущий "Фольксваген Транспортер" вирушив до Києва, я простягнув Юркові гроші:
– Дякую! Тут шість за посередництво і дві за сьогоднішню працю.
Махновський тиснув мою руку сильніше і довше, ніж зазвичай.
– Схоже, ми з тобою спрацюємося, Хлібе. Ти справедлива людина.
Приємно таке чути. Несправедливим я, здається, ніколи не був, а от певного досвіду на Клевені таки набув. У ділових стосунках головне знати міру: і як будеш надміру скупим, то нічого з партнерами не вийде, покинуть, і як надто щедрим – теж: на голову сядуть. А мені дуже потрібен досвід цього чувака. Звісно, це стосунки, основані на чистому розрахунку, та що вдієш: біда навчить, як на світі жить.
Лишалося ще віддати належне здібностям Аліси: я похвалився перед нею ледь початою пачкою п'ятисоток з портретом наголо стриженого мудреця, проявивши при цьому максимум великодушності з домішкою сімейної дипломатії:
– Цей гешефт удався лише завдяки твоїм налисникам, люба!
Звісно, це було прийнято з королівською поблажливістю: мовляв, саме так воно і є, і ця купа грошей сплачена винятково за три тушковані в сметані налисники з сиром, і навіть запозичений в сусідки рецепт мало що важить супроти шарму господині, з яким те пригощання, власне, чинилося.